Половецькі «баби» з нашого степу

Половецькі «баби» з нашого степу

Укрінформ
На території Луганської області налічується більше десяти тисяч стародавніх курганів

Проект "Сім днів у регіоні" весь тиждень буде гостювати відразу в двох областях - Луганській та Донецькій. Розповідь про цей регіон починаємо з давніх степових курганів і їхніх вартових - степових половецьких "баб".

Мені вже доводилося писати, що Луганщина – сакральна територія. Ну, так, у різні часи це виявлялося по-різному: іноді сильніше, іноді... так собі. Але у XIXIII століттях вона була язичницькою «Меккою» для мешканців Причорноморських і Приазовських степів. Доказом тому служить найбільша у світі колекція половецьких «баб», зібрана у дворі Луганського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Їх там понад сотні – і це не рахуючи окремих фрагментів, які зберігаються у запасниках університетського музею.

ВАРТОВІ МОГИЛ

Строго кажучи, не всі статуї у музеї під відкритим небом відносяться до «баб». Є там і кілька т. зв. антропоморфних стел. Тобто кам'яних брил, яким древні майстри надали людських форм. Правда, якби до знайомства із засновником і директором музею я десь у полі натрапив на таку брилу або, швидше, плиту – я би пройшов повз. Але річ у тому, що їх знайшли археологи, розкопуючи наші, луганські, кургани.

До речі, про цих свідків доісторичних часів. На території області їх чи то 11, чи то 14 тисяч. Точний підрахунок ускладнюється тим, що поки пагорок (або значний насип висотою в кілька метрів) не розкопаний належним чином, стверджувати, що під ним криється чиєсь поховання, не можна. А спробуйте - розкрийте 11 тисяч таких пагорків з дотриманням усіх правил, непорушних для будь-якого пристойного шукача старожитностей.

Так от, ті антропоморфні стели розташовувалися так, ніби їх спеціально поставили охороняти входи до могильних камер від усіляких шукачів скарбів. Досвідчені фахівці подивилися на них під таким кутом зору – і раптом виявили, що плити не прості, а піддані обробці древніми майстрами за допомогою бронзових долот. Тоді й проступили на злегка обтесаних кам'яних плашках людські риси. Охороняти їм було що. Ось опис одного з курганів:

«Курган №1, висота 2,8 м, діаметр 27 м... Катакомбное поховання N2, в якому перебувала стела, розташовувалося у східній частині кургану і було впущено у насип основного кургану. Вхідний колодязь майже вертикальний, у плані прямокутної форми, звужується донизу, на глибині 4,45 м від репера, за допомогою дромоса з'єднується з камерою. Похоронна камера майже круглої форми 2,7х2,9 м по дну, висота її склепіння 2,35 м. Купол камери сферичний, майже в центрі пробитий отвір, однак, ознак руйнування кістяка не помічено...»

Зрозуміло, мешканця такої камери постачали чимось, що могло знадобитися у потойбічному житті: зброєю, посудом, золотом для спілкування з демонами.

Коте Іванович (назвемо його так з відомої причини – він залишився в окупованому Луганську, і я навіть не знаю, чи живий він) поховання у курганах датує XVII – XVI ст. до н. е .. Але самі стели могли бути створені набагато раніше, у 4-му тисячолітті, і тому виглядають так примітивно. В ту епоху хіба що Єгипет міг похвалитися каменерізним мистецтвом.

«Стели з насипів курганів, можливо, ще у докатакомбний період стояли на курганах енеоліту і ранньої бронзи і уособлювали ідею святилища, – вважав Коте Іванович. – Пізніше, інші племена їх звалили і засипали (погребли). Саме так, наприклад, робили монголи у XIII столітті відносно «кам'яних покровителів» половців».

«ТАК, СКІФИ МИ», АЛЕ...

Тобто, ми, можливо, і скіфи, але «класичні» статуї, на які так багата Луганщина, не скіфські, а половецькі. Коте Іванович стверджував, що на території області жодної скіфської баби не виявив. У Донецькій області вони були, але лічені одиниці (якщо взагалі не в єдиному екземплярі), а луганські степи сучасників Геродота чомусь не надихнули. Та не дуже й хотілося! Тим більше, що скіфські баби порівняно з нашими, половецькими, виглядають значно примітивніше.

«Антропологічно майже всі зображення скіфів передають бородатих чоловіків. У композиційно-художньому відношенні вони часом виконані примітивно, майже стеловидно, так, що просто немислимо дивно для народу, носія високохудожнього скіфського «звіриного стилю», вихованого на контактах з давньогрецьким класичним мистецтвом», – написав археолог у своїй книзі, присвяченій «своїм» бабам. Щоб туристи не плутали два типи каменерізного мистецтва.

«Якими ж атрибутами наділена скіфська скульптура? На її стеловидному корпусі зазвичай зображені три-чотири предмети: ріг, сагайдак, кинджал-меч. Ріг поміщено у праву руку на рівні грудей, сагайдак – на лівій стороні, кинджал або меч – у ліву руку на рівні пояса. Атрибути зазвичай спостерігаються і в тюркських аналогіях Сибіру, де кам'яні скульптури тримають у правій руці чашу, а у лівій - кинджал. Відсутність бороди і, навпаки, зображення вус також виявляють схожість скіфських статуй з давніми тюркськими статуями».

Ну, це зрозуміло. Скіфи походять з тих же південно-сибірських степів, що й стародавні тюрки. Тому і перші їхні «баби» схожі. Але якщо тюрки-половці, перекочувавши в українські степи, чогось навчилися у киян, чернігівців та переяславльців за пару століть, то тісні контакти з греками Ольвії, Тіри та Херсонеса ніякого впливу на скіфів не справили. Чомусь. Хоча, не виключено, що сармати, які прийшли їм на зміну, більш методично знищували скіфських баб (разом з самими скіфами), ніж це пізніше робили з половцями татари.

ВОНИ ПРИЙШЛИ...

Якщо вірити «Повісті минулих літ», половці на кордонах Переяславського князівства з'явилися у 1055 році: «В сем же лете приходи Болушь с половьци, и створи Всеволод мир с ними, и возвратишася половци вспять внюду же пришли...».

Но в 1061-м они пришли снова, на этот раз совсем не для заключения мира. И в бою победили Всеволода и, разорив землю, ушли. То было первое зло Русской земле от поганых и безбожных врагов. Был же князь их Сокал».

Погані ж вони погані (тобто язичники), тільки вже під 1092 роком у літописі з'являється такий запис: «В тот же год ходили войною половцы на поляков с Васильком Ростиславичем». Еще через два года князь Святополк «взял себе в жены дочь Тугоркана, князя половецкого», а у 1096-му, коли руські князі розгромили кочівників, і Тугоркан був убитий в бою, Святополк «взял его как тестя своего и врага, и, привезя его к Киеву, похоронили его на Берестовом на кургане, между путем, идущим на Берестово, и другим, ведущим к монастырю».

До чого це я? А до того, що половці за якихось сорок років сусідства з Руссю включилися в її політичну, громадську і навіть матримоніальну систему. Після чого літописі частіше фіксують використання кочівників в міжусобних війнах князів, ніж самостійні їхні набіги. Вони вже тоді стали складовою частиною Русі, так що половецьке каменерізне мистецтво можна вважати частиною її мистецтва. І не такою вже і примітивною.

До речі, є вчена думка, що назва «баби» відносно статуй половецького поля походить від слова «балбал» – воїн-герой. Про «балбалів» найдавніших тюрків Сибіру історики вичитали в орхонських написах. Знайдені ці рунічні письмена були в долині річки Орхон у Монголії і в верхів'ях Єнісею. Датуються вони VIII – X століттями, і навіть якось дивно, що половці (вони ж кипчаки, вони ж візантійські комани) не принесли з собою ніякої писемності. Від «балбала» походить й інше слово – «болван».

Правда, художник, що працював з Коте Івановичем над оформленням книги (умовно – Рон) стверджував, що на пористій поверхні пісковику, з якого вирізані баби, особливо на поясах, прозрівав своїм художнім баченням якісь просічки, що носять регулярний характер. Хто його знає, що там за вісім-дев'ять століть могло вивітритися з каменю – і з історичної пам'яті українських нащадків давніх степовиків.

ЛІТЕРАТУРНЕ

До питання про етнічну приналежність наших «баб». Коте Іванович цитує Нізамі Гянджеві:

И приходят кипчаков сюда племена,

И пред идолом гнется кипчаков спина.

Пеший путник придет или явится конный,

Покоряет любого кумир их исконный.

Всадник медлит пред ним, и, коня придержав,

Он стрелу, наклоняясь, вонзает меж трав.

Знает каждый пастух, прогоняющий стадо,

Что оставить овцу перед идолом надо.

Гільома з Рубрука, відправленого до Батия французьким королем Людовіком IX, він теж цитує: «У них (команов) є звичай робити з землі насипи над могилою покійного і споруджувати йому статую з обличчям, зверненим на схід, і чашею, яка тримається біля пупа».

Дійсно, багато статуй у дворі луганського університету тримають якісь горщики в опущених руках. Правда, не біля пупа, а трохи нижче...

Ну, і якщо почалася томна літературна розмова, згадаю ще одну розповідь. Точніше, легенду, яка вміщена у Галицькому літописі під 1201 роком, але відноситься до часів більш ранніх. Наведу її українською мовою – така в мене книга, «Літопис Руський». Правда, до «баб» легенда відношення не має, але певне уявлення дає про степовий патріотизм. Недарма ж українців протягом всієї їхньої історії тягнуло на південь, у повні небезпеки степи – а не у непрохідні хащі Московії.

«Він бо (Галицький князь Роман – авт.) кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав хана їхньог Отрока в Обези за Залізнії ворота, а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись. Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши землю їх усю і загнавши окаянних агарян.

По смерті ж Володимировій остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: «Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою». Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії. А якщо він не схоче, – дай йому понюхати зілля, що зветься євшан».

Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою. Од нього родився Кончак, що зніс Сулу, пішо ходячи, котла носячи на плечах».

Обези – черкеси (або абхази). Євшан – степовий полин...

МУЖИКО-БАБИ

Перші баби, які з'явилися у Подонцов'ї, виглядають не набагато виразніше, ніж антропоморфні стели, але степові скульптори швидко вчилися і скоро досягли досконалості у своїй справі. І не треба мені тут криво посміхатися і поминати всує Мирона, Фідія або Бенвенуто Челліні. По-перше, стародавні греки, як і пізніші італійці, мали справу з податливим мармуром. А спробували б вони попрацювати з кварцовим грубозернистим піщаником «з включенням галечнику і бурого залізняка»! Подивився б я на цього... Бенвенуто.

Між іншим, є в музеях фрагменти статуй, вирізаних з м'якого мергелю (щось на зразок крейди). Особливо «Голова хлопчика». Якщо правильно пам'ятаю, лежала в колекції обласного краєзнавчого музею. У ній є все – і точність у передачі рис обличчя, і виразність. Чому половецькі майстри не працювали з мергелем? Та вони, може, і працювали – Коте Іванович нарахував п'ять таких «баб». Але дуже вже ніжний матеріал. Недовговічний. Знову ж таки, якийсь російський витязь або татарський батир одним ударом бойової сокири міг розкришити таке «ідолище погане». А спробував би він рубонути кварцитовидний піщаник...

По-друге, скульптори працювали кожен зі своїм уявленням про прекрасне. Половецькі – прославляли непереможних воїнів. І матерів-годувальниць, які цих богатирів повинні були вигодувати молоком підвищеної жирності, а для цього вони повинні були бути дебелими такими тітками.

Втім, є серед статуй одна, яка отримала назву «Чорнухинської мадонни». «Модель», мабуть, вже втратила дівочу стрункість, проте виглядає досить спокусливо.... Шкода, немає фотографії, можу запропонувати тільки малюнки Рона (колись він мені їх дарував, але ці – запозичені з книги Коте Івановича).

Ще цікавий момент. Серед статуй є досить дивні. На вигляд – типовий чоловік-воїн, навіть з вусами. А під вусами – явно виражені груди. Археолог розповів таку версію. Поки йшла млява війна-дружба з руськими князівствами, камнерізам вистачало часу на повноцінну творчість. Але коли у середині XIII століття почалася системна степова різанина на виживання з прийшлими татарами, вже не було часу займатися творчими шедеврами. І художники, щоб надихати бійців на битву, стали поєднувати в одній і тій самій роботі силу богатирську – і жіночі груди, повні «золотистого густого молока», що робило жодного воїна невразливим для ворожих стріл.

Але це – тільки версія; її вже нема у кого уточнити.

* * *

Багато ще цікавого розповів мені свого часу Коте Іванович. Багато що є в його книзі. Але я навіть не буду висловлювати жаль, що не можна все це передати в одній статті. Не той жанр. На закінчення повторю тільки вже висловлену тут думку: українці – спадкоємці (у тому числі і генетично) не тільки слов'ян. які жили у Подніпров'ї, на Дністрі та Ворсклі, але й степовиків, насамперед – половців. У запорожців давно відмічають тюркські звичаї, одяг, зброю, способи ведення війни. Адже половці – це і є тюрки. І вони ближче за всіх – і за часом, і географічно – до Запорізької Січі. А запорожці, зі свого боку, найбільш активно ставили свої зимівники у наших степах. Точніше, у бездонних степових байраках, вкритих густими байрачними ж лісами.

Тут вони почували себе як вдома. По-моєму, зрозуміло – чому.

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-