Починалося все з мітингів, на яких було багато росіян. Ті приїздили автобусами з Ростовської області й створювали масовку для картинки „невдоволення сходу України”. Навіть коли приїжджі намагалися розчинитися серед місцевих мешканців, їх легко впізнавали: досить було комусь запитати, скажімо, котра година, – різниця на годиннику та говірка видавали чужинця.
З’явилися перші блокпости, російські прапори. У квітні-травні почали масово завозити зброю. З боку місцевої влади та правоохоронців ніякої реакції не було. І це лякало, адже страшно, коли ти у своєму захисті не можеш ні на кого покластися.
Напруга зростала, почали поширюватися чутки про начебто підхід до Луганська „Правого сектора”, який буде нищити пам’ятники Леніну.
Cловом, робилося все, щоби підбурити місцевих жителів виходити на мітинги під російськими прапорами, де вже неприховано лунали антиукраїнські гасла.
Відчувши вседозволеність, сепаратисти відверто вдарились у кримінал. Відбирали машини, могли вночі забрати людину до комендатури, вийти звідки можна було, лише заплативши викуп. Ходили по квартирах, шукали чоловіків для мобілізації.
- У цих умовах відстоювання своїх проукраїнських поглядів могло закінчитися трагічно, чи не так?
- Ніколи не думала, що у своєму місті доведеться розмовляючи, озиратися навкруги і притишувати голос. Це так принизливо. Тим не менше, знаходилися люди, які намагалися зупинити наростаючу хвилю агресії. Вони у Луганську зорганізували свій Євромайдан, учасниками якого стали і ми з Іллею. Наш майдан був мирним – проти війни.
У той момент ми вже розуміли, що не зможемо підняти Луганськ, але приходили на майдан, щоб показувати Україні: не всі тут однакові. Нас збиралося небагато, у бік учасників лунали образи, але нам важливо було засвідчити: не вся територія „заражена”... Це був своєрідний сигнал на „материк” що не всі тут будуть терпіти російські прапори, не всі сприймуть карикатурно-образливе, так і не втілене врешті, утворення „новоросія”, не всі гратимуться у влаштований цирк під назвою „референдум”, бо добре бачать, як досягають „масовості” й „одностайності” на фальсифікованому заході.
- Пересуватися вулицями стало реально страшно. Після того, як в одному з міст Донбасу стрілець із даху розстріляв звичайних людей, мені мама сказала: „Знаєш, я гуляю з Тьомою, а сама на дахи озираюся – чи не стрілятимуть”. І я зрозуміла, що не хочу, аби син усе це бачив і жив у страху.
Остаточно ж вирішила змінити місце проживання у день так званого референдуму, коли їхала з Красного Луча (теперішнього Хрустального), де жили рідні, додому, до чоловіка й сина. Шлях недовгий, 89 кілометрів, але він був нашпигований блокпостами. Коли проїхала перший, другий - це було хоч і прикро, та звично. Проте, коли проїздили шістнадцятий, у мене вже тремтіли руки.
Уявіть стан людини, до машини якої підходять озброєні, часто нетверезі особи, і вимагають відкрити багажник. Просто так, адже зрозуміло, що їм нічого не треба й нікого вони не шукають. У цей момент відчуваєш, що безпорадний перед ними, хоча ні в чому не винний, мимоволі в тебе вселяються тривога, пригнічення, страх. Так от, після того шістнадцятого блокпосту я відчула: це крапка, далі чекати не можна.
Тим більше, що моє прізвище на той момент уже було занесене до списку журналістів, небажаних для нової влади. Були випадки, коли „неугодних” забирали й знущалися з них. А згодом під прицілом новоспечених „керманичів” опинився і мій чоловік, який не побоявся дати інтерв’ю київським колегам з каналу ICTV. Ті, в свою чергу, дали повний титр – Ілля Єсін, активіст луганського Євромайдану. Відлік часу пришвидшився, що також спонукало до від’їзду.
Удома поговорили з Іллею і того ж дня замовили квитки в Інтернеті. 21 травня утрьох, з двома рюкзаками й ноутбуком, виїхали з Луганська. 22-го були в Сумах. Зайшли в Інтернет і прочитали: залізницю обстріляли, рух потягів тимчасово припинено. Фактично, ми вскочили в останній поїзд, яким напряму можна було сюди дістатися.
- Чому вибір упав саме на Суми, як ви тут облаштовувалися?
- Суми обирали між Харковом і Полтавою, це схожі міста. Дуже не люблю Київ, він у мене забирає багато енергії, адже від початку не хотіли жити в мегаполісі. У Сумах мешкає Іллева рідня, колись він тут відпочивав у дитячому таборі, тож, приїхавши до родичів, попили чаю, залишили речі і пішли шукати квартиру для оренди. Нам пощастило – знайшли швидко.
Починати все заново було непросто. Адже коли їхали сюди, думали: ось-ось усе скінчиться, українська влада відновить законність, і ми повернемося додому – ну, хай через місяць, два, три... Чотирнадцятий рік минув у такому очікуванні. Ми тоді навіть не реєструвалися як переселенці. Якісь заощадження були, й нам здавалося: хтось потребує більше, ніж ми. Лише восени це зробили, а п’ятнадцятий рік уже показав: наш рідний край в нас украдено.
Тож першочергово постало питання пошуку заробітку, адже треба було платити за орендовану квартиру, а це більше 2-х тисяч гривень на місяць, десь брати гроші на харчі, інші потреби. Дуже багато людей думає, що нам усім надали житло, що нас забезпечує держава коштами. Насправді це на так. Принаймні, не тою мірою.
Отож іншого вибору, ніж шукати роботу, у нас не було. Я не припиняла працювати, писала в Інтернеті на замовлення аналітику, новинні інформації, статті. „Робочими місцями”, доки Артем не пішов до дитсадка і з ним треба було гуляти, для нас із ним були столик у „МакДональдзі”, де є WI-FI, галявина у парку, ставок… Було важко, але іншого виходу тоді не існувало.
Крім нас з Іллею до Сум з Луганської області перебралися ще кілька переселенців. Один із них, Володимир, почав шукати роботу ще в чотирнадцятому. Це виявилося нелегкою справою, попри три виші й два „червоні” дипломи. Однак наполегливість таки дала результат. Одна з чернігівських громадських організацій, яка здійснює проект з надання безкоштовної правової допомоги переселенцям, запропонувала йому стати у Сумах її представником.
А пізніше у Сумах відкрили приймальню Української Гельсінської спілки з прав людини. Туди потрібна була людина, відповідальна за зв’язки з громадськістю, і цей напрямок було запропоновано очолити мені. Ще одного вихідця з Красного Луча – В’ячеслава, взяли на посаду юриста. Згодом разом із колегами та іншими переселенцями створили ГО „Північна правозахисна группа”.
Не залишився без роботи й Ілля. Він надіслав місцевим виданням резюме, а коли це результату не дало, сам пішов по редакціях. В одній із газет його погодилися працевлаштувати, але через 3 місяці роботи вони мирно розійшлися, бо зрозуміли, що одне одному не підходять. Через рік він знайшов постійне місце роботи, де нині й трудиться.
- З якими проблемами до вашої приймальні звертаються люди? Чи вдається їм реально допомагати?
- Чим більше змін у законодавстві, тим більше проблем, тому роботи вистачає. У нас 70 % відвідувачів – це переселенці, але приходять і місцеві, учасники АТО. Різні люди, різні питання. Ще жодного разу ми нікому не відмовили, намагаємося допомагати всім. Пояснюємо, як треба звертатися до держаних установ, щоб отримати відповідь, проводимо інформаційні заходи, друкуємо рекомендації. Якщо виникають труднощі – перенаправляємо до партнерів. Протягом першого півріччя вже надали більше 600 консультацій.
Найбільш актуальне питання сьогодні – це припинення виплати пенсій переселенцям. Це дуже страшно. Нам уже вдалося виграти кілька судових засідань, але з боку Пенсійного фонду йде спротив. Ми намагаємося його подолати.
Свого часу громадська приймальня створила прецедент в Україні, за яким було ухвалено перше в країні судове рішення про задоволення позову переселенки до органів соціального захисту щодо невиплати їй адресної допомоги.
Катя, молода мама двох дітей, яка ще влітку 2014-го виїхала з Луганська, від січня 2016-го перестала отримувати щомісячну адресну допомогу. І так – майже півроку. Проблема полягала в тому, що через хворобу дитини мати не змогла поставити штамп територіального підрозділу Державної міграційної служби на зворотному боці своєї довідки. На жаль, для когось із чиновників той штамп переважив благополуччя дитини.
Коли приймальня почала вести цю справу, Катя не дуже на щось сподівалася, а після суду її родина отримала допомогу в повному обсязі. До нас тепер звертаються навіть з інших областей, розпитують про цей досвід. Тамтешні юристи кажуть, що люди приходять, посилаються на конкретну практику Сум і прагнуть дій.
- Ми добре розуміємо, що переселенці є різні, як і загалом усі люди. Сумчани також. Десь нас не хотіли брати на роботу, десь відмовили в житлі, а інший господар здав квартиру охоче, й лише згодом у розмові зрозуміли: здав саме тому, що переселенці; думав, мають проросійську позицію, і розчарувався, коли з’ясував, що ні – цілком українську.
Так, серед нас є люди зі споживацькими настроями (а де таких немає). Хтось справді не хоче працювати, очікуючи, що йому „повинні дати”. Разом з тим, не можна вішати ярлика на переселенця, який відмовляється працювати за маленьку платню. Просто порахуйте: який сенс улаштовуватися на роботу 1,5 тис. грн, якщо тільки за квартиру треба платити більше двох? Звичайно, люди шукають платню, за яку можна хоча б якось прожити.
- Зміна місця проживання, насамперед, боляче б’є по дітях. Як із цим було у вас?
- Тьому без проблем улаштували до дитсадка. Там йому довелося трішки напружитися. Бо ми вільно спілкувалися українською, але принципового
значення питанню мови не надавали. Тож дитина читала і розмовляла більше російською, але завдяки сумському дитсадкові, дуже швидко вже й мені зауваження почала робити, якщо я русизм використаю.
Потім син пішов до школи. Я дуже задоволена. Клас із вивченням англійської, продовжений день, хороша їдальня. Мені син каже, що там готують краще, ніж я...
Переконана, що сина з Луганщини ми вивезли вчасно. Він нічого не знав про те, що відбувається, не відчув, що змінилося. Ми його берегли, а приїхали сюди, тут у дитсадочку жаліти почали: хлопчик приїхав з краю, де війна. І він почав нас запитувати: „А чого ми не їдемо до Криму? А чи поїдемо в Луганськ? А мій друг поїхав з батьками в Росію, як же вони там живуть, адже там небезпечно, погані люди?” Як йому пояснити все?.. Думаю, відповіді на ці непрості запитання для Тьоми приходитимуть із часом, ми ж допомагатимемо йому їх знаходити.
- Хотілося б почути вашу думку як фахівця у сфері комунікацій. Оті люди (язик не повертається назвати їх журналістами), які працюють на ЗМІ так званих „ЛНР”-”ДНР”, вони справді вірять у те, що доносять місцевій аудиторії, чи це своєрідне пристосування до нових умов життя?
- Майже всі мої колеги звідти виїхали. Залишився тільки один з моїх колишніх керівників в ОДТРК. Цей чоловік завжди був ідейним. Він дуже хотів повернутися у минуле, у свою молодість. Зараз схуд, зблід, пожовтів... Якийсь період він намагався коригувати моє життя, писав якісь коментарі, я просто заблокувала його сторінку, щоб не бачити. Мені здається, що він розуміє, що там відбувається, бо недурна людина. Але одягнена ним свого часу маска, що все правильно, залишається. І він ніколи не скаже, що не правий. Даються взнаки застосовувані до таких, як ця людина, маніпуляції, технології.
- Цього вже не буде. У нас там залишилася бабуся, тож син питає, чому ми не повертаємося, не їдемо в гості. А я не можу повертатися. Чисто психологічно. Коли ми залишали Луганщину, то брали з собою лише літні речі – був травень, але я розуміла, що ми з чоловіком та дитиною не повернемось. Хоча у чоловіка ще були якісь ілюзії, що ця ситуація ненадовго. Але восени я зрозуміла, що перебуваючи в цьому очікуванні, ми забуваємо просто жити. Зараз я уже розумію, що навіть якщо Україна звільнить ті території – я повертатися не буду.
- Тобто, Суми для вас стали другою домівкою?
- У Сумах мені класно живеться, це дуже комфортне місто. Є повне відчуття дому. Я дуже багато останнім часом їжджу по Україні, була на Закарпатті, в Чернігові, Одесі, інших містах. У Сумах інше повітря. Я народилася в одному місті, навчалася в іншому, виїжджала з третього, і тільки у Сумах у мене з’явилося відчуття того, що я вдома. Дякую сумчанам за все!
Сергій Ханін, Суми
Фото Володимира Коваленка