Видатна подія для збереження української національної пам’яті відбулася 19 травня у Люксембурзі. На кладовищі Беновуа була проведена церемонія передавання Україні ексгумованих останків лідера ОУН Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник для подальшого перепоховання в Україні. Державна програма, яку ініціював Президент України Володимир Зеленський, передбачає перепоховання видатних українців, що померли за межами Батьківщини.

Укрінформ поспілкувався в Люксембурзі з головою Українського інституту національної пам’яті, ветераном 3 окремої штурмової бригади Олександром Алфьоровим, який докладніше розповів про проєкт Пантеону видатних українців, проблеми збереження національної ідентичності та пам’яті на фоні повномасштабної військової агресії Росії проти України та подекуди неправильного сприйняття української історії за кордоном. Він також окремо зупинився на новому імпульсі роботи УІНП після того, як Інститут отримав новий статус, що допомагає розпочинати «історичний наступ» або «Реконкісту».

ПОЧАТКОВІ ПРОЦЕСУ ПЕРЕПОХОВАНЬ ПЕРЕДУВАЛА РЕТЕЛЬНА ПІДГОТОВЧА РОБОТА

- Сьогоднішній захід має велике значення для роботи зі створення Пантеону видатних українців. Якою була підготовка, які проблеми довелося розв’язувати? Також чи не могли б розкрити деталі подальшої роботи за цим напрямом?

- Ідея пантеону не є новою в Україні. До цього декілька разів починалися розмови про «пантеон», до того ж інколи це були абсолютно маргінальні ідеї. Це, окрім іншого, спричинило деяку плутанину, адже Меморіал Героїв і Національний пантеон почали нероздільно пов'язувати. І в пантеоні вже бачать поховання військових, створюються «народні пантеони» у різних місцевостях. Але треба чітко розділяти ці речі.

Національний пантеон – місце з незначною кількістю поховань. Це не кладовище. Це місце з функцією сакралізації історичного простору. Воно маркує Україну в історії, умовно кажучи, від X століття й до сьогодні, дає мотивацію і стає центральним місцем навіть для державних заходів найвищого рівня.

Меморіал Героїв – це якраз меморіал, який уособлює пам'ять про загиблих у війні, що триває тепер. У принципі, як і Музей російсько-української війни та війни за незалежність України.

Тут варто наголосити, що, на відміну від попередніх оголошень про пантеон, ця ситуація була абсолютно іншою. Спочатку відбулася велика робота з вивчення інституційних можливостей держави Україна перепоховувати останки. Вивчали, чи зможе відпрацювати МЗС, Український інститут національної пам'яті, Офіс Президента…

До речі, Президент Зеленський почав говорити про перепоховання давно. Отже, відбувалася ретельна підготовка процесу, і ось ми бачимо, що відбувається перепоховання Андрія Мельника та його дружини.

УКРАЇНА ВЕДЕ ВІЙНУ ЗА ПРАВО ІСНУВАТИ

- Ви заторкнули питання війни, яка триває. Чи вистачає ресурсів Інституту балансувати між архівуванням сучасної війни (усні історії ветеранів, документування воєнних злочинів, цифровізація артефактів з поля бою) та своїм традиційним мандатом з історичних досліджень?

- Насправді ресурс обмежений, але ж ми розуміємо, що Україна веде війну за право існувати, за нашу державність.

Тому в нас немає виходу, ми маємо вкладатися повністю в те, щоб перемогти, і перемога буде, тому що в нас є майбутнє, а в Російській Федерації його немає.

Звичайно, Інститут стикається з багатьма викликами. У нас немає великого штату, а поточні виклики взагалі не існували протягом попередніх десятиліть. Ми займаємося і перепохованнями, і залучені до теми Пантеону, а цього травня ми вшановуємо 100 років із дня загибелі Петлюри – це конференції, міжнародні асамблеї… Нещодавно в нас пройшов перший конгрес, до якого було залучено величезну кількість польських та українських істориків, і це вперше за десять років нам вдалося налагодити комунікацію між істориками ХХ століття.

Водночас ми намагаємося ще й дивитися на ретроспективу тисячолітньої історії, щоб розширювати хронологічні межі діяльності нашого Інституту. Російська Федерація апелює не тільки міфами або пропагандою про ХХ століття.

В Україну різними каналами залітає їхня пропаганда на основі козацьких історій з їхньої ретроспективи, про «царських холопів», теми про древнє руське «княжество», Росію-Русь, Новгородську Русь…

І лише сьогодні українська інституційна сила пам'яті розширює свою присутність. Виходу немає – ми маємо перемогти.

ПЕРЕМОГА ДЛЯ УКРАЇНИ БУДЕ ТІЛЬКИ ОДНА – МАЙБУТНЯ ПЕРЕМОГА

- Україна нещодавно, 8 травня, відзначила чергову річницю Дня пам’яті та перемоги над нацизмом, остаточно розірвавши зв’язки з радянською традицією 9 травня. Наскільки успішно УІНП вдається трансформувати суспільне сприйняття – від радянського «культу зброї» до європейської моделі вшанування людських втрат?

- У Російській Федерації день перемоги – це «празднік со слєзами на глазах». «Празднік».

Але свято чого? Очевидно, походження російського слова «празднік» та українського слова «свято» абсолютно різні. Свято – це про «святість», «святе», а «празднік» – це від слова «праздность», тобто «неробство». Нам узагалі незрозуміло, як вони виходять і святкують загибель своїх батьків або дітей.

Діяльність УІНП протягом років була спрямована на те, щоб продемонструвати європейський вимір 8–9 травня – завершення однієї з найстрашніших війн. І сьогодні в українців точно склалася рамка розуміння, що перемога для України буде тільки одна – це майбутня перемога. А від цього вже люди ставлять питання: а що ж це було за свято перемоги?

Ми з 2014 року бачимо, як нагнітається ситуація, що це «свято перемоги» є стрижневим міфом російського світу, і для українців стало зрозуміло, що це не наш день, що він вигаданий і є елементом російської пропаганди.

Хоч багато з нас у школі й не вчили про інший вимір 8–9 травня, українці максимально здатні до адаптації та самоосвіти. І сьогодні ми бачимо, як навіть люди старшого віку почали з розумінням сприймати те, що перемога не може бути щастям на тлі великих людських жертв.

Тому в Україні сьогодні тривають колосальні зміни у свідомості людей. Ми підтримуємо це виставковими, книжковими та адвокаційними проєктами.

ЗАХІД ПОЧИНАЄ ВІДКРИВАТИ ОЧІ НА ПРОЦЕСИ ХХ СТОЛІТТЯ

- Чудово, що в нас відбуваються такі трансформації. Водночас, за спостереженнями, подекуди в західних культурних та академічних колах наша історія сприймається через росієцентричну призму. Чи вдається Інституту впроваджувати більш агресивну культурну дипломатію в західноєвропейських столицях, щоб знищувати такі сліпі зони?

- Це важко. Але парадокс у тому, що, як і ми, за кордоном також багато чого не вчили у школах. Наприклад, армія, яка воювала на Східному фронті, у нас називається «Червоною армією», а в них – традиційно «російською». Нам потрібно відкрити світу очі на те, що це була не російська, а багатонаціональна армія, і що це український фронт звільняв Аушвіц, а не «рускій солдат Іван». Це були мобілізовані українці. І це відкриття поступово доходить до європейців, хоч і повільно.

Вони починають дивитися ширше на процеси, які відбувалися з початку ХХ століття.

До речі, я, очевидно, не смію когось звинувачувати, але все ж таки зауважу, що коли держави Антанти після Першої світової війни вирішили, що 40-мільйонний народ краще розділити і створити там буферну зону, ніж дати підтримку для створення української незалежності, це був хибний шлях, і вони це також починають усвідомлювати.

КОРІННИМ НАРОДАМ УКРАЇНИ АГРЕСІЯ РФ ПРИНЕСЛА ЧЕРГОВУ ТРАГЕДІЮ

- Враховуючи те, що закон про основні засади державної політики національної пам’яті від серпня 2025 року вже повноцінно діє, як саме УІНП інтегрує історичну травму багатьох етносів, що є корінним населенням України, у загальнонаціональний наратив, особливо щодо територій, які наразі перебувають під російською окупацією?

- Дякую за цікаве питання. Кримські татари, караїми і кримчаки – це все корінні народи України, до яких також треба зараховувати й урумів, і румеїв, яких ми знаємо переважно під досить неправильною назвою «надазовські греки», які свого часу вийшли з Криму. Україна –  багатонаціональна держава. Ми маємо польську, російську, білоруську, єврейську, угорську спільноти… Ми в цьому не відрізняємося від багатьох інших держав Європи.

Інститут активно працює з кримськими татарами, з Представництвом Президента України у Криму. Ми цього року зробили більший акцент і на співпрацю з урумами та румеями.

Цього року ми публікуємо раніше не відомі записи 1920-х років фольклору урумів-румеїв, їх тепер опрацьовують у Парижі. Тобто це для нас теж пріоритетний напрям роботи.

- Величезну частину національної пам’яті України тепер системно знищує або фальсифікує окупаційна влада в Маріуполі, Бердянську, Мелітополі. Які інструменти використовує УІНП, щоб зберегти сучасну пам’ять про громадянський спротив у цих регіонах, поки її не стерли остаточно?

- Тепер маємо чергову трагічну сторінку історії, тому що мала батьківщина караїмів, кримчаків, кримських татар, а також урумів і румеїв сьогодні під тимчасовою окупацією.

- Знову.

- Знову. Це трагедія, тому що тепер у цих сім'ях народжується нове покоління, яке не бачило своєї малої батьківщини. Звісно, що в нас є співпраця, і ми створюватимемо комплекс заходів інформаційного характеру для співпраці з територіями, на які сьогодні тимчасово не поширюється законна українська влада.

У ПИТАННЯХ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ НЕ МОЖНА ЗАЛИШАТИСЯ ТІЛЬКИ В ОБОРОНІ

- З 1 січня 2026 року УІНП працює за новим положенням, яке надало йому унікальний «особливий статус» та десятикратне збільшення бюджету – подію, що її ви самі характеризували як народження «малого міністерства пам’яті». Як ця структурна незалежність практично змінила вашу роботу – від оборонної позиції до того, що ви назвали історичним «наступом» або «Реконкістою»?

- Важливо зрозуміти, що статус дає не тільки більше прав, а й більше обов'язків, тому є складнощі.

Звісно, новий статус формування національної пам'яті, а не просто її реалізації, додає мобільності, адже тепер ми підпорядковуємося Кабінету Міністрів України. Також він дає новий інструментарій, зокрема розширення штатних посадових одиниць. І багато чого також залежить саме від працівників – нашого найважливішого ресурсу. До речі, я із честю сприймаю те, що 12 працівників Інституту служать у Силах оборони.

Сьогодні ми проходимо новий етап, коли, прийнявши новий функціонал, починаємо роботу на якісно новому рівні. І, безперечно, ця історична «Реконкіста» означає, що не треба бути постійно в обороні. Потрібно з неї виходити, бо оборона, рано чи пізно, переважно веде до поразки. Сьогодні, як ніколи, нам необхідно вже не просто відповідати на російську пропаганду і здійснювати контрпропаганду, а створювати свої напрями, які будуть влучно бити по ворогах у когнітивному просторі.

Це тема деколонізації Росії. Це про те, що Русь була українською державою. Про те, що Росія ніколи не завойовувала Гетьманщину. Це правда, і її треба поширювати.

Це наше завдання №1. Поступово, розуміючи цей принцип роботи, ми створюємо дуже потужні проєкти. Зокрема, відкрили виставку про церковний рашизм. Вона мандрує Україною й пояснює, що ті ракети і дрони, які летять в Україну, «благословило» російське духовенство. Також треба спростовувати Львівський собор, коли начебто об'єднали Греко-католицьку церкву з московською патріархією. Треба казати, що це була неправда, фальсифікація.

Отже, ми починаємо тепер зовсім інакше підходити до аудиторії. І ця робота, наскільки бачу, приносить результат.

Євген Матюшенко, Брюссель – Люксембург

Фото автора