Питання вступу України до Європейського Союзу донедавна видавалося вже не вартим обговорення. Усім акторам цього процесу було зрозуміло, що рано чи пізно Україна стане членом ЄС, проте останнім часом на цьому шляху почало з’являтися чимраз більше підводних каменів – ЄС не може офіційно відкрити переговорні кластери через позицію Угорщини, вона ж блокує виділення вже схваленого Європейською Радою кредиту в 90 млрд євро та 20-го пакету санкцій ЄС проти Росії. Водночас і в Україні загальмували трансформації, потрібні для наближення до ЄС. Про те, що означають усі ці процеси, ми поговорили з головою Комітету Верховної Ради з питань інтеграції до ЄС Іванною Климпуш-Цинцадзе.

- За винятком позиції відвертих друзів Путіна, чи є в Євросоюзі єдність стосовно питання членства України в ЄС загалом? Тобто чи всі погоджуються з тим, що Україна має стати членом Євросоюзу після виконання усіх вимог?

- На моє глибоке переконання, сьогодні в Європейському Союзі є чітке розуміння, що безпека Європи неможлива без безпеки України. Так само, як мені здається, Україна розуміє, що наша безпека невіддільна від європейської.

Думаю, це вже надзвичайно серйозний складник того, що в ЄС переважає думка про неминучість та невідворотність нашого майбутнього членства в Європейському Союзі. Проте це не означає, що серед країн-членів Європейського Союзу немає окремих скептиків стосовно нашого членства, не означає, що всі плескають у долоні й чекають, коли нарешті Україна увірветься в європейський простір. Це точно вказує, що будуть складні дискусії стосовно певних секторів, змін, трансформацій.

Хтось буде звертати увагу на те, що відбувається, з огляду на свої інтереси, – на те, що відбувається в нас в аграрному секторі. До речі, багато з найбільших лобістів та адвокатів України в Європейському Союзі переважно звертатимуть увагу на кластер «Основи» – на верховенство права, баланс влад, функціонування демократичних інституцій – на усі ті речі, які є засадничими для того, щоб будь-яка держава стала повноцінним членом Європейського Союзу.

Якщо підсумувати, то загальне усвідомлення і спільне розуміння того, що Україна мусить бути в Європейському Союзі, на сьогодні є, але це не означає, що ця дорога встелена пелюстками троянд.

- Серед таких країн, у яких можуть виникнути серйозні дискусії з приводу членства України, чи є так звані стовпи Євросоюзу? Наприклад, Франція, Німеччина, Нідерланди?

- Маємо розуміти, що вже сьогодні, наприклад, у Бельгії, Франції представники аграрного сектору починають висловлювати стурбованість стосовно того, а як буде тоді, коли Україна заходитиме в Європейський Союз. Як підтримуватиме Європейський Союз їхніх фермерів? Чи зможуть вони там, у новому конкурентному середовищі, виживати? Тож і висловлюють своє занепокоєння. Тобто це не тільки про польських фермерів.

Крім того, маємо розуміти, що об’єктивні стурбованості країн-членів ЄС з приводу нашого вступу весь час підсилюватимуть і маніпулюватимуть ними наші вороги з РФ. Через це будь-який прояв занепокоєння може обертатися демонстраціями, різкими заявами чи діями. Це означає, що нам тепер необхідно не тільки вести діалог з європейськими інституціями, виконувати свою домашню роботу, а й говорити з певними країнами-членами Європейського Союзу.

Коли я, наприклад, думаю про той же аграрний сектор, мене обурює факт, що ми не маємо окремого Міністерства аграрної політики. Адже політика влаштована так, що будь-який міністр сільського господарства в тих країнах, де важливий сектор економіки, хотітиме вести дискусію зі своїм візаві. Тобто з таким самим міністром. А тут його немає. У нас є міністерство-монстр, де міністр має три «капелюхи»: і економіки, і сільського господарства, ще й екології. А сільське господарство та екологія будуть, напевно, одними з найтяжчих сфер, у яких нам доведеться пройти досить серйозний шлях під час вступу до Євросоюзу.

У цих двох сферах нам потрібні серйозні інституції, які б формували політику, які могли б надати інформацію, щоб спростувати міфи, і які б мали своїх повноцінних представників для перемовин. Ми цього не маємо, самі собі стріляємо в ногу такими діями.

- Але будьмо відвертими, якщо говорити про наш вступ до ЄС, то найбільше палок в колеса буде вставляти Росія. Саме для цього влада і намагається домогтися того, щоб вступ до Євросоюзу мав фіксовану дату, приміром, до 2027 року чи 2030-го.

- По-перше, я до кінця не розумію, чи це була українська ініціатива, – а підозрюю, що, найімовірніше, це була саме українська ініціатива – на тристоронніх переговорах, а не американська. І я не можу зрозуміти, хто і чим керувався, коли, ведучи перемовини між Росією, Україною і США без залучення Європейського Союзу, вирішили вставити до проєкту Мирної угоди пункт, який не стосується ані Америки, ані Росії, а лише України та Європейського Союзу.

По-друге, вважаю, що це хибний підхід і нечесний стосовно наших європейських партнерів. Вимагати дату – це зі сфери фантастики.

Це нечесно і щодо українських громадян. Тому що темп руху, з яким ми тепер ідемо, та обсяг завдань, які перед нами стоять, обсяг процедур, що треба пройти, дуже великий. Проте навіть якщо рішення про вступ України до ЄС буде ухвалене, скажімо, сьогодні, то необхідна його ратифікація всіма парламентами країн-членів Європейського Союзу. Це навіть фізично неможливо здійснити до 2027 року.

Можна, звісно, говорити про те, що процедури для розширення Європейського Союзу відповідали режимові мирного часу й не були сформовані для таких викликів, з якими сьогодні стикаються світ, Україна та Європа. Але навіть якщо уявити, що відбудеться якесь реформування Європейського Союзу, будуть ухвалені зміни до цих процедур, проте й тоді 2027 рік – нереалістична модель. Тому висувати такі вимоги нечесно стосовно європейських партнерів та українців.

Крім того, така вимога, як на мене, створює дуже небезпечну ситуацію: коли європейські колеги абсолютно аргументовано й об'єктивно нам пояснять, що фіксована дата вступу не є можливою, тоді з’явиться спокуса звинувачувати європейців у тому, що, мовляв, бачите, вони нас там не хочуть. Ми вже це чули. Я хочу нагадати, просто багато хто про це забув. Президент Зеленський, якщо не помиляюся, 2020 року в інтерв’ю якомусь американському медіа сказав: «Я буду питати в Байдена, а чого ми до цього часу не в НАТО?». Так от, у Президента Зеленського може з’являтися спокуса сказати: «Я ж хотів зайти в Європейський Союз до 2027 року, а нас європейці не взяли». І казатиме, що нам треба свій третій шлях.

У нас немає ні другого, ні третього шляху. Єдиний шлях для того, щоб ми були безпечними, демократичними, вільними, сильними і процвітали, – це членство в Європейській спільноті.

Європейці зробили унікальну річ – вони знайшли механізм, незважаючи на вето Угорщини, передати нам свої перемовні позиції щодо всіх шести кластерів. Україна має всі дані для того, щоб для себе визначити, що ми маємо зробити по-перше, по-друге, по-третє, як нам максимально швидко рухатися. Але ж ми вже протягом останніх п’яти-шести місяців не спроможні, до речі, не тільки на рівні парламенту, а й на рівні уряду ухвалювати рішення, які потрібні, щоб принаймні демонструвати, що ми серйозно налаштовані на членство в Європейському Союзі, що ми серйозно сприймаємо ті умови, які супроводжують кожну країну до членства.

І тоді, звісно, якби ми весь час працювали, виконували свої домашні завдання, у скептиків в Європейському Союзі було б набагато менше підстав зачіпатися за щось. У нас могло б не все виходити. Це теж нормально, але тоді б вони не могли казати: «Дивіться, Україна застрягла і нічого не робить».

Це не в наших інтересах і не в інтересах Європейського Союзу, щоб ми непідготовленими зайшли в ЄС. Ми ж хочемо, щоб в нас були сильні позиції в Європейському Союзі? Це означає, що ми маємо бути максимально зіставними з ними.

- Але в Україні є скептицизм стосовно спроможності Європейського Союзу: усі шість кластерів, про які ви говорили, офіційно не відкриті через позицію Угорщини, і в Брюсселі нічого не можуть із цим зробити. Дев’яносто мільярдів кредиту теж пообіцяли виділити в грудні 2025-го, проте вони заблоковані. Складається враження, що Євросоюз теж трохи безпомічний.

- Думаю, що ми побачимо розвиток подій за всіма цими напрямами вже десь у травні залежно від того, як завершаться вибори в Угорщині.

Навіть якщо далі буде прем'єр-міністром Орбан, гадаю, уже назріли юридичні рішення всередині Європейського Союзу, як протистояти цим маніпуляціям і намаганню підірвати ЄС зсередини. Тому що це не тільки про Україну. Це насправді набагато ширша антиєвропейська й антиукраїнська кампанія, яка тепер відбувається в Угорщині. Ви ж бачите, що там двома головними ворогами керівна партія обрала Володимира Зеленського та Урсулу фон дер Ляєн.

Тому я думаю, що юридичні механізми, якщо й далі країною керуватиме Орбан, будуть знайдені, щоб розблокувати ці процеси, але це не дуже приємна історія для самої Угорщини.

- Ви щойно сказали, що в українському парламенті й уряді останнім часом пробуксовують євроінтеграційні процеси. Я перед нашою розмовою подивилася засідання комітету, який ви очолюєте, і з’ясувала, що там схвалюються всі відповідні законопроєкти, проте вони чомусь не проходять далі. На вашу думку, чому так відбувається? Знаю, що ви повернулися щойно з Брюсселя. Як там ставляться до таких пауз?

- Якщо комусь в Україні хочеться вірити, що в Євросоюзі не помічають того, що ми перестали виконувати свої домашні завдання, наприклад, у рамках Ukraine Facility Plan, прив’язаного безпосередньо до коштів, і з погляду «Десяти пунктів Качки–Кос», які були нам передані в грудні, щоб дати можливість пріоритизувати якісь завдання і показати швидкий рух у їх виконанні, то він помиляється.

Наші колеги дуже чітко бачать реальну картину, а саме, що цей рух з нашого боку тепер сповільнився. Вони стурбовані з погляду того, що якщо Україна й далі себе так поводитиме, то все більше країн-членів Європейського Союзу ставитимуть питання: а що, власне, відбувається?

Водночас ми маємо ситуацію, коли всередині не можемо знайти порозуміння, коли не виокремлюємо, принаймні почергово, якісь п’ять-десять основних завдань. Мені здається, що без пріоритизації нічого не буває.

Ви згадали про засідання нашого комітету. Ми запрошували 27 лютого пана Качку на наше засідання й  питали якраз про ці «Десять пунктів Качки–Кос». Нам віцепрем’єр сказав: «Тепер не йдеться про якісь пріоритети, ідеться про тотальне виконання». Мій досвід свідчить, що тотальне виконання можливе лише з розумінням того, що робиш першим, другим, третім і четвертим. Можу помилятися, але тотальний підхід – це точно не шлях до успіху.

Тепер ми чекаємо на Національну програму адаптації українського законодавства до європейського права з боку уряду (її ухвалено 1 квітня, розмова відбувалася напередодні, – ред.). Сподіваюся, принаймні там ми побачимо якусь пріоритизацію. Також хочеться вірити, що з огляду на те, що Україна поставила собі завдання до кінця 2027 року бути технічно готовою до вступу, реалізація найскладніших завдань не буде запланована на третій-четвертий квартали 2027-го. Якщо так, то це ще й ще раз свідчитиме, що ми абсолютно несерйозні у своїх намірах.

- Розумію, що суспільні процеси не мають умовного часу, але уявімо, що ми активно впряглися й виконуємо всі завдання. Чи є небезпека від швидкого руху до ЄС?

- Якщо б нам вдалося поєднати швидкість з якістю й усвідомленням та чітким аналізом того, де і чому просимо про відкладальні перехідні періоди, то, можливо, ми могли б сподіватися на певну пришвидшеність процесу. Але не виходить у мене з умовним способом.

- Ви не вірите, що ми можемо рухатися справді швидко?

- Не те що не вірю, я бачу великі виклики в системі інституційної спроможності – у міністерствах, які об'єднуються, роз'єднуються, проходять через землетруси, і ми ледве-ледве зберігаємо там діаманти, одиниці тих людей, які мають інституційну пам’ять, досвід і знання. Сьогодні державна служба не є такою привабливою, як нам хотілося б, і це проблема. Тому бачу виклики з нашою спроможністю рухатися швидко.

Ще один виклик – дисбаланс між українськими гілками влади, бо без поновлення балансу і підзвітності уряду парламентові, реального розуміння того, що ми парламентсько-президентська республіка, зміни ставлення Президента і його Офісу до завдань, ролі та ваги парламенту, без усвідомлення реалій того, що насправді ніякої монобільшості немає, хоча, можливо, на папері є достатня кількість прізвищ, дуже складно говорити про швидкий рух.

- Насамкінець хочу згадати про такого «великого слона» в Європейському домі, як друзі Путіна. Яку політику мають вести і Київ, і Брюссель із відвертими недругами України та Європи?

- По-перше, не треба підливати олії у вогонь тоді, коли триває активна частина виборчої кампанії там, де пропагандистська машина чекає на будь-які «дрова», щоб розпалити більший вогонь маніпуляцій і ненависті. Вважаю, що нам сьогодні треба вдихнути і трошки почекати.

По-друге, маємо також розуміти, що недругів України і друзів Путіна в Європейському Союзі стає дедалі більше через різні право- й ліворадикальні рухи та партії.

Мова не про певних очільників держав, ідеться про те, що голоси фінансованих Кремлем право- й ліворадикальних рухів посилюються всередині Європи. Тому в центристських партій в Європі (від лібералів, «зелених», соціал-демократів до Європейської народної артії) є спільне завдання – міцно тримати центристську більшість в Європейському парламенті.

По-третє, сьогодні, щоб захиститися від щупальців Путіна в Європейському Союзі, потрібно знайти інструменти, щоб показати реальне нутро цих політиків, політичних сил чи організацій. Можливо, через використання спецслужб, правоохоронних органів Європейського Союзу чи через аналіз і вдосконалення правил, за якими сьогодні живе ЄС. А також – за допомогою освітніх програм, розвитку критичного мислення, але це довша історія. Насамперед в Європі мають виконати короткотермінові завдання, щоб показати суспільству, які справжні цілі ставлять перед собою згадані ліво- та праворадикальні рухи й певні партії. Саме таке зривання масок перед суспільствами могло б допомогти впоратися із цими загрозами, із цією рукою Москви, яка сьогодні, на жаль, сильно присутня в різних країнах Європейського Союзу. А якщо і знайдуться якісь наші надособливі справи, не характерні для правил ЄС, то за якісної роботи переговорної команди їх теж вдасться відстояти як виняток.

МІФ ЧИ ПРАВДА?

«Вступ до Євросоюзу можливий уже через рік-два»

- Це міф.

«У Євросоюзі бояться вступу України через її аграрний сектор»

- Є країни, для яких це буде викликом. Але це не означає, що це неподоланний виклик і ми не зможемо знайти спільну мову навіть з тими країнами, які сьогодні переймаються силою українського аграрного сектору в ЄС.

«Українські виробники після вступу до ЄС збанкрутіють через прихід на наш ринок конкурентів з Європейського Союзу»

- Це якраз одна з тих речей, яка стосується швидкості вступу. Для того щоб такого не відбулося, нам потрібен час, щоб ми тут створили правила, за якими наші виробники почали б діяти, жити, і вони були б абсолютно конкурентними порівняно з колегами з інших країн Європейського Союзу. Тому це міф, але нам треба підготуватися, щоб це залишилося міфом.

«Українська молодь масово виїде, щойно ми станемо членами Євросоюзу»

- На жаль, дуже велика кількість української молоді вже виїхала через війну. Проте, коли ми станемо країною-членом Європейського Союзу, це, напевно, буде можливістю для багатьох повернутися.

«В Україні після вступу до ЄС буде заборонено продавати деякі звичні для нас продукти, наприклад квашені овочі»

- Це міф. Проте навіть щодо квашених овочів нам доведеться дотримуватися стандартів виробництва, з погляду безпечності харчових продуктів, дотримання фітосанітарних норм і так далі. Думаю, якщо всі інші в ЄС спроможні їх дотримуватися, то чому ми не зможемо? Тому я впевнена, що це теж міф.

Довідка. У грудні 2025 року єврокомісарка Марта Кос та віцепрем’єр з євроінтеграції Тарас Качка оголосили про узгоджений план дій, що має підтвердити готовність України до вступу в ЄС. Документ містить десять ключових пріоритетів для реформ.

1. Ухвалення комплексних змін до КПК України та іншого законодавства для забезпечення швидкого та якісного правосуддя.

2. Забезпечення НАБУ ефективним доступом до неупереджених, своєчасних та якісних судових експертиз.

3. Комплексний перегляд процедури відбору та звільнення Генерального прокурора, щоб узгодити її з найкращими європейськими практиками.

4. Поновлення відбору для призначення та переведення прокурорів на керівні та інші прокурорські посади в Офісі Генпрокурора, у регіональних та районних прокуратурах.

5. Проведення незалежного всебічного перегляду інституційної структури ДБР, механізмів доброчесності та наглядових функцій для оцінювання необхідності та здійсненності подальших реформ Бюро відповідно до найкращих європейських практик, що зумовить підготовку, ухвалення та впровадження закону для врахування необхідних рекомендацій.

6. Призначення без затримок суддів КСУ та членів ВРП правосуддя, які пройшли міжнародну перевірку.

7. Продовження залучення міжнародних експертів до відбіркової комісії Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС).

8. Ухвалення законопроєкту про декларації доброчесності суддів з уточненням змісту цих декларацій, розширенням охопленого періоду та вдосконаленням процедури перевірки. Для Верховного Суду це містить тимчасове залучення міжнародно призначених незалежних експертів. Також необхідно ухвалити законодавство, спрямоване на поліпшення виконання судових рішень щодо грошових та негрошових зобов’язань та диджиталізацію.

9. Ухвалення Антикорупційної стратегії та Державної антикорупційної програми до II кварталу 2026 року.

10. Розвиток та зміцнення системи внутрішнього контролю для запобігання корупції високого рівня.

Тетяна Пасова

Фото: Данило Антонюк