Розмови Байдена та Путіна: нам краще, щоби вони й надалі розмовляли

Нещодавня відеоконференція президентів США та РФ породила багато протилежних оцінок – від того, що Байден капітулював перед Путіним до, власне, навпаки – глава Білого дому дав чітко зрозуміти хазяїну Кремля, хто є в світі справжній лідер. Про що там насправді була мова – ми або не дізнаємося достеменно ніколи, або – вже тільки з мемуарів, причому не цих двох осіб, а когось з обслуги. Проте, кілька днів тому, містер Байден анонсував нову «довгу розмову» із Путіним, а потім, майже одночасно з’явилися ультимативні, за межею дипломатії та безумства, проекти «договорів про гарантії безпеки» – від РФ на адресу США та НАТО. То про що ж тепер може йти мова? Як нам це все оцінювати?

Розмовляти для того щоб…

…домовитися?..

Запитання лежить на поверхні, проте – воно не є очевидним для всіх.

Справа в тому, і це давно відомо, що колективне західне сприйняття реальності і те, що «вариться» за стінами Кремля критично не співпадають. При цьому «віра Заходу» в загальну перемогу ліберальних цінностей та прав людини зараз проходить вже не першу перевірку на міцність і, будемо відверті, проходить не надто вдало. «Прагматизм у відносинах» та «реалполітик» вже наробили чимало біди – це й Грузія 2008-го, й Україна 2014-го і після того. Хоче цього колективний Захід чи ні, але повертатися до більш принципової оборони демократії та поваги до прав людини йому треба і доведеться.

Візьмемо приклад з іншого контексту. Всі пам’ятають довгі перемовини і в решті-решт домовленість про «ядерну угоду» з Іраном? Що тоді сталося майже одразу? Тегеран одразу став демонстративно її порушувати, піднімаючи градус напруги у вибухонебезпечному регіоні. А далі? Вірно – низка революцій «арабської весни» та дестабілізація усього регіону Близького Сходу. А ще? Недовіра Ізраїлю до стратегічного партнерства із Заходом, в першу чергу із США та в підсумку – значне зближення Тель-Авіва з Росією, що значно підвищило вплив останньої в цьому і що дуже швидко проявилося наочно в Сирії.

А тепер питання: чи саме цього колись домагався Захід, коли починав свою абсолютно гуманітарну місію щодо Ірану? Тому й довелося в певний момент Вашингтону виходити із угоди про іранську ядерну зброю та повертати Ізраїль до своєї орбіти впливу, до речі – вже далеко не так міцно та однозначно.

От і зараз як ніколи важливою є те, що знову домовитися із Путіним заради своїх якихось вигод, нехай і в протистоянні з Китаєм – це марна ідея. Справа не в Байдені, а в тому, що Путін та його оточення геть не сприймають світоглядних засад сучасного світу. Вони реально випали із часу та мислять… ну, категоріями щонайближче 70-х років минулого століття. Проте, якщо тоді товариші Брежнєв, Суслов та Громико робили реальні кроки для зниження міжнародної напруги (та сама «розрядка») та шукали все ж таки саме шляху до мирного співіснування, то тепер все робиться геть навпаки.

Чому так? Тому що Путіну треба закріпити свій режим (правління свого клану) і робить він це не тільки запроваджуючи утиски та репресії всередині країни. Розмови з Байденом ( були ще розмови із товаришем Сі Цзіньпіном так само по відеоконференції) – це для внутрішнього використання: мовляв, саме із Путіним говорив і Байден, і товариш Сі. Про що вони там говорили ніхто не скаже – але дивіться, які «світові тузи» просто таки чекають щасливої нагоди поспілкуватися із кремлівським начальником, аж у чергу стають! Оце й продукує пропаганда – «от хто насправді все в світі вирішує».

А от домовитися про щось таким шляхом не вийде в принципі. Сучасний світ живе не «по понятіях», якщо розмовляти серйозно – то треба довго готуватися, розробляти ґрунтовні документи, реально проводити експертні зустрічі, а уже потім – проводити саміти, де й ставити підписи під чимсь вагомим. Отак-от сісти та просто вирішити «на двох» це не більше аніж картинка для споживання плебсом. Відтак – ніяких серйозних домовленостей під час утаємничених відеоконференцій бути не може, скільки їх не проводи.    

…заплутати один одного?..

Цей прийом теж загально відомий. І скоріш за все, він був використаний і Путіним, і Байденом під час першого спілкування. Можна припустити, що Путін міг на відеоконференції озвучити дещо з оприлюдненого трішки пізніше маразматичного проекту «договору про гарантії безпеки». Ну а потім – через лавровський МЗС оприлюднити свої забаганки повністю. Увести в оману увесь світ. Бо погодьтеся: такий серйозний документ, як «договір про гарантії безпеки» вільно висить собі на сайті росМЗС, хто хоче може його читати, ледве не робити «зауваження та пропозиції». Профанація? От і в західних столицях чимало здивувалися такій манері дипломатії…

Вже багато сказано про те, що цей «проект» – по суті ультиматум. Не варто повторюватися. Москва пропонує прийняти його повністю і без змін, тобто, колективний Захід на чолі із США має капітулювати просто так. Зрозуміло, що цього не буде, зрозуміло, що такі «гарантії безпеки» – це лише варварський метод створення «карт-бланш» для початку війни. Зрозуміло й те, що починати її зараз Росія не може, хоча б і через фактор ще не запущеного «Північного потоку-2».

То для чого ж це робиться? А для того, для чого проводяться зустрічі у форматі відеоконференцій – щоб зробити вигляд, що на них реально обговорюється щось дуже значуще для усього світу. От просто треба подивитися на це очами російських начальничків та пропаганди: вони реально сприймають це як прояв своєї сили – от ніби ми показали їм всім, що можемо диктувати власні умови. А от далі що? Чи хоч одна із країн НАТО, вже не говорячи про керівництво альянсу чи США зреагувало на ультиматум? Хтось проявив бажання дослухатися, врахувати? Та ні – реакція на усі ці вибрики росіян дипломатично стримана: ознайомилися – взяли до відома.

Немає в світі відвертих дурнів, які не розуміють, що таке путінська Росія сьогодні та що вона може запропонувати. Тому – і цей сенс утаємничених переговорів і таких-от документів з політичної точки зору стає просто безглуздим.

…розмовляти?

Здається, саме це і є головною метою проведення зустрічей Ба/Пу он-лайн. Розмовляти треба, щоб «механічно» зупинити розвиток куди більш негативних сценаріїв.

Погляньмо на ситуацію тверезо. Пам’ятаєте, як під час останньої азербайджано-вірменської війни минулого року аналітики ховали «пострадянський простір»? Ну, от вам і спроба його реінкарнація «від Путіна». Росія свої вимоги сформулювала, хоч й в шизофренічній манері, але є вхідна позиція: територія колишнього СРСР має бути сферою впливу, причому ніхто не має права (!) кудись там «йти». Якщо це все відкидається апріорі – а відкидається – це факт – то якою може бути подальша поведінка Москви?

Так, альтернатива такому московському світоустрою – це війна. Причому війна саме на території України, цей факт також давно очевидний.

І в цьому зв’язку нам треба зауважити ДЛЯ СЕБЕ декілька тез:

• Протистояти у військовому сенсі Росії нам буде важко. У них друге місце у Рейтингу армій світу, а у нас – теж непогане, але 24-те. Нажаль, ми поки не стали, та за найближчі роки не станемо Ізраїлем в сенсі оборонних спроможностей. Це – факт. Так, сотні тисяч українців готові захищати свою державу із зброєю в руках, так, росіяни отримають реальний опір – і сильної та мотивованої армії, і народу, але – цей реальний сценарій війни і шлях до Перемоги, згідно з висловом Уінстона Черчиля принесе нам «кров,піт і сльози».
• Ми не маємо ілюзій, що хтось буде воювати за нас. Тобто, сумніватися в підтримці майже усієї Європи та США нам не треба, але якою вона буде? Відповідь очевидна: гібридною, як і вся ця війна, яка триває уже майже 8 років. Так, це вже не буде повторенням 2014 року, коли Крим був анексований майже без пострілів, а цивілізований світ відбуватиметься «10-ма відтінками занепокоєності». Але буде важко і ми можемо надіятися на те, що у Росії таки нема ресурсів для «війни надовго».
• Підсилення войовничої риторики з нашого боку (а ми це чуємо зусібіч) – це до певної міри гра на руку Путіну. Так, бойовий дух і упевненість в своїх силах треба підтримувати, але війни краще уникнути. Ми боремося – ЗА МИР. І саме це має бути нашим головним принципом: ми не напали ні на кого, і першими ніколи не нападемо, але захищатися будемо до останнього.

Що це значить? А те, що Байдену таки треба говорити з Путіним. Хай буде ще багато відеоконференцій, скільки треба, хай президент США використовує усі дипломатичні хитрощі, хай розмова буде задля розмови – вона грає на нас та увесь світ, який не сприймає шантажу та ультиматумів Москви. Бо поки йдуть перемовини – все ж таки гармати мовчать. Бо ми виграємо час, щоби зміцнюватися. Бо увесь світ буде бачити – Путіна намагалися привести до тями та повернути до здорового глузду.

І найважливіше. Розмовляючи, Байден гальмує кінетичну енергію війни, що її продукує Путін. Проте, це не відміняє нашої пильності та готовності відповісти на будь-які провокації та агресію.

Віктор Чопа, Київ