Про нюанси українсько-американських взаємин теж треба читати «з бромом»

Про нюанси українсько-американських взаємин теж треба читати «з бромом»

Укрінформ
Напередодні візиту президента України до США згадуємо ключові моменти нерівномірної, але дуже цікавої історії українсько-американських відносин

31 серпня відбудеться довгоочікуваний візит президента України Володимира Зеленського до США – держави, яка залишається найвпливовішою у світовій ієрархії – практично такою ж, якою вона була в 90-х – «єдиною, першою глобальною владою», про що писав у далекому 1997 році Збігнєв Бжезінський. До речі, один із небагатьох відомих політологів, хто не втомлювався нагадувати Вашингтону про Україну. Але, українсько-американські відносини – це власне не тільки про Україну і США – це також і про Росію, яка ніколи не мала намірів відмовлятися від власних претензій – політичних, економічних, будь-яких інших – щодо України. Так було від самого початку зародження відносин між Україною і США і, певно, що так буде й надалі.

Тож згадаємо ключові моменти взаємин між Україною і США. Коли і за яких умов вони виникли? Коли сягали найвищої точки приязності та співробітництва, а коли – найнижчої? Чому? Що таке «Український кокус» у США? І що є ахіллесовою п’ятою українсько-американських відносин?

УНР і США. Розминутися в часі, або «Зона байдужості»

Українсько-американські відносини розпочалися задовго до проголошення української незалежності в 1991 року. В добу УНР, коли постала нова держава, українські дипломати намагалися налагодити взаємини з США, але ті спроби не були успішними.

У зовнішньополітичному курсі американського президента Вудро Вілсона (1856-1924) Україна розглядалася переважно в російському контексті. Наприклад, американський дипломат Френк Лайон Полк пояснював послу УНР у Лондоні, що Україна чимось схожа на Південь, а Росія – на Північ США. І що боротьба українців за незалежність – це суто внутрішні проблеми Росії – така собі громадянська війна, подібна до громадянської війни у США 1861-1865 років. США не хотіли ускладнення відносин з Росією і виступали за збереження єдиної імперії. Ситуація в чомусь повторилася і наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ століття.

Меморіальна дошка на вул. Терещенківській у Києві
Меморіальна дошка на вул. Терещенківській у Києві

Однак, американський посол у Російській імперії Девід Френсіс все ж направив у грудні 1917 року консула Даґлеса Дженкінса до Києва, щоб оцінити шанси на незалежність молодої української держави. Дженкінс зустрічався кілька разів із першим міністром закордонних справ УНР Олександром Шульгіним, іншими українськими високопосадовцями. Втім, побачене не вселяло жодних оптимістичних сподівань. І дійсно: «Чи може бути незалежною держава, на захист якої вийшло лише 500 студентів?». Ми зрозуміли: йшлося про Крути…

Україна тоді теж не надто звертала увагу на далеку заокеанську Америку. В полі зору українського дипломатичного відомства були радше Англія та Франція.

Як США визнали ката України

Сполучені Штати визнали Радянський Союз з-поміж провідних західних країн одними з останніх – голодоморного 1933 року. Одного з найчорніших в історії України. Тоді, як мільйони українців переживали одну з найбільших трагедій, «Нью-Йорк Таймс» писала, що «будь-які повідомлення про голод – перебільшення або злісна пропаганда». Журналіст Волтер Дюранті, Пулітцерівський лауреат 1932-го року і відвертий симпатик Сталіна, слав з Москви оптимістичні репортажі, і йому вірили. Або робили вигляд, що вірять. Репортажі Дюранті були не просто «писульками спецкора» – вони сприяли поширенню неймовірної, страшної сталінської брехні й суттєво впливали на американську політику, зокрема й на рішення Рузвельта визнати СРСР. Сила зачаровує, натомість на слабких не звертають увагу. Це для поневоленої України Сталін був катом, а для США він був одним із сильних гравців на політичній арені, який швидко набирав вагу і з яким рахувалися.

Мине 30 із лишком років, поки США звернуть увагу на тему Голодомору 1932-1933 років. Це питання почали розглядати лише з 60-х років ХХ століття, коли протистояння між двома наддержавами ставало все відчутнішим, і будь-який козир у «холодній війні» йшов у дію. Це по-перше; а по-друге, нічого дивного в цій «запізнілій» увазі немає, адже навіть для реакції на трагедію Голокосту потрібен був час і неабияка ініціатива єврейської громади у США, яка є чи не найпотужнішою в цій країні, щоб вивести тему спочатку в площину публічної політики, а згодом і засудження на офіційному – державному рівні. Все просто: чим слабший у тебе голос, тим менше шансів бути почутим. Голос української громади у США був спочатку доволі кволим. Знадобилися десятиріччя, щоб українці у США стали помітною силою, з якою б рахувалися і яку б чули. Лише консолідація і вагомий внесок у розбудову США дозволили впливати – певною мірою – на високу політику.

Не просто пам’ятник…

Щоб зрозуміти, з чим стикалися американські українці та чому протистояли, можна навести хоча б два приклади:

Відкриття пам'ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні та його сучасний вигляд
Відкриття пам'ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні та його сучасний вигляд

Влітку 1964 року в центрі Вашингтона за участю колишнього президента Дуайта Ейзенгавера було відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку. Пам’ятник Кобзареві не був якимсь екзотичним явищем для американської столиці: там вже були пам’ятники Магатмі Ганді, Томашу Масарику, Беніто Хуаресу, Сімону Болівару – національним героям різних країн, які символізували прагнення до свободи. Але навколо Шевченка розгорілися неймовірні пристрасті. А все через те, що дехто звинувачував його… в антисемітизмі. І американські українці доклали чимало зусиль, щоб довести, що це неправда.

Та й самим українцям, особливо другої хвилі еміграції, довелося стикатися з упередженим, а подеколи і зневажливим до себе ставленням, доводячи, що вони не «фашистські колаборанти», як те стверджувала радянська пропаганда, а звичайні люди, нічим не згірші за американців – хіба що приїхали на американський континент трохи пізніше…

Варто зауважити, що в США завжди були доволі сильні русофільські тенденції. Радянська, а згодом і російська пропаганда завжди була агресивною, завжди діяла на випередження, завжди не шкодували грошей на вербування на свій бік впливових прибічників і на формування груп упливу. Можна згадати хоча б колишнього посла США в СРСР у 1987-19991 роках Джека Меттлока, який назвав російську анексію Криму «сімейною сваркою».

Меморіал жертвам українського Голодомору-Геноциду, Вашингтон
Меморіал жертвам українського Голодомору-Геноциду, Вашингтон

…Комісія США з питань Голоду в Україні була утворена в США в 1985 році. Восени 2018 року Сенат США одностайним рішенням ухвалив двопартійну резолюцію, яка стала першим в історії правовим актом Конгресу США, де Голодомор 1932–1933 років визнається геноцидом українського народу. У листопаді 2015 року у Вашингтоні було відкрито Меморіал жертвам українського Голодомору-Геноциду.

Початок 90-х. Доба надій і сподівань на тлі холодної весни

США, які після Другої світової війни набули статусу наддержави так само, як і СРСР, із певним упередженням поставилися до ідеї української незалежності в 1991 році. Досить показовою стала промова тодішнього президента США Джорджа Буша під час київського візиту у серпні 1991 року та його застороги проти «самовбивчого націоналізму».

США визнали незалежність України лише 25 грудня 1991 року, майже через місяць після проголошення результатів Всеукраїнського референдуму. 3 січня 1992 року було встановлено дипломатичні відносини між двома країнами.

Перший робочий візит президента України Леоніда Кравчука до США відбувся 5-11 травня 1992 року. Саме тоді було підписано політичну декларацію і меморандум про взаєморозуміння між урядами обох країн, де було зафіксовано формулу «демократичного партнерства». Але українсько-американські відносини початку 90-х були доволі прохолодними. США сповідували постулат ХХ століття: «Росія – насамперед». На Росію покладалися величезні сподівання як на форпост демократії, туди йшли і чималі інвестиції. Натомість на Україну здійснювався, як із боку США, так і з боку Росії, безпрецедентний тиск – відмовитися від ядерної зброї.

Середина 90-х. «Медовий місяць» і порожні обіцянки

До середини 1993 року щодо України провадилася досить жорстка дипломатія. Однак у листопаді 1993 року Верховна Рада України ратифікувала Договір по СНО-1, і відносини почали поліпшуватися. 14 січня 1994 року в Москві було підписано Тристоронню угоду між США, Росією і Україною (Клінтон, Єльцин, Кравчук), згідно з якою Україні надавалися гарантії безпеки в обмін на зобов’язання ліквідувати протягом семи років усю ядерну зброю. Київ, в обмін на американсько-російські гарантії зобов’язувався ліквідувати 176 балістичних міжконтинентальних ракет і майже 1500 ядерних боєголовок. У грудні 1994 р. буде підписано Будапештський меморандум, який підтвердить без’ядерний статус України. Однак, ви пам’ятаєте, гарантії безпеки виявилися папірцем...

За першої каденції Леоніда Кучми українсько-американські відносини остаточно потеплішали. 1994 рік було проголошено «роком України» у США. Американська адміністрація запровадила політику більш широкого залучення України до світових інституцій. У лютому 1994 року Україна за сприяння і підтримки США стала учасницею програми НАТО «Партнерство заради миру». Фактично разом із Словаччиною, Словенією, Естонією, Чехією, Литвою, Латвією, Румунією, Албанією. Країнами, які, на відміну від України, давно вже є членами Північноатлантичного альянсу.

Надзвичайно важливим документом стала Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, підписана під час візиту Кучми до США 22 листопада 1994 року. Тоді чи не вперше вголос було заявлено про те, що Україна має право на свій політичний курс.

19 вересня 1996 року було створено Міждержавну комісію на чолі з віце-президентом Альбертом Ґором та Леонідом Кучмою. Комісія складалася з чотирьох комітетів, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва тощо. Восени 1996 року було закріплене положення про «стратегічне партнерство». США почали надавати Україні серйозну політичну і економічну допомогу. Україна отримала понад мільярд доларів грантових коштів, ставши третьою після Ізраїлю і Єгипту у списку пріоритетних країн.

Прем’єр-міністр України Євген Марчук, Посол України в США Юрій Щербак та д-р Богдан Футей, вересень 1995. (Фото: Посольство України в США)
Прем’єр-міністр України Євген Марчук, Посол України в США Юрій Щербак та д-р Богдан Футей, вересень 1995. (Фото: Посольство України в США)

Між керівництвом США і України була постійна взаємодія. Наприклад, президент Кучма мав 15 зустрічей із Клінтоном і Ґором. Посол України в США Юрій Щербак у 1994-1998 роках зауважує, що зустрічався з президентом США 13 разів, і 15 – із віце-президентом. Він мав 30 зустрічей з Держсекретарем і понад 160 зустрічей із членами конгресу; крім того, український посол щотижня бував у Радбезі США.

Той період – першої каденції президентства Леоніда Кучми – називали «Медовим місяцем» в американо-українських відносинах.

«Я впевнений, що Україна може відіграти важливу роль у майбутньому Європи, безпека якої ґрунтується на демократичних засадах, ринковій економіці та взаємоповазі до існуючих кордонів», – заявив під час виступу у 1994 році в Києві президент США Білл Клінтон.

Урочиста церемонія зустрічі Президента США Білла Клінтона біля Маріїнського палацу. Травень. 1995 рік. Фото Анатолія Бовта
Урочиста церемонія зустрічі Президента США Білла Клінтона біля Маріїнського палацу. Травень. 1995 рік. Фото Анатолія Бовта

Так, Америці потрібна була міцна Україна в якості стримуючого чинника для Росії, в якій США почали розчаровуватися.

Хиткий компас української «багатовекторності»: знову в обійми Росії

Посилення авторитарних тенденцій і наступ на демократію під час другої каденції Леоніда Кучми не сприяли подальшому зміцненню українсько-американських відносин. Убивство Георгія Гонгадзе, «касетний скандал», поява медведчуківських «темників» тощо перетворили президента-реформатора на одіозну постать. Іншими чинниками охолодження стали надто повільні реформи, тотальна олігархізація економіки та корупція. США дратувалися все більше.

30 липня 2000 року Росія ухвалила концепцію, в якій було заявлено про намір домінувати над своїми сусідами і створити пояс «євразійської сили». США фактично проігнорували цю заяву. Кучма під тиском Москви звільнив восени 2000 року прозахідного міністра закордонних справ Бориса Тарасюка і призначив замість нього більш лояльного до Москви Анатолія Зленка. Інтеграційні процеси, спрямовані на НАТО й ЄС, були якщо й не заморожені, то суттєво обмежені. Посутньо, Україна, після нетривалого періоду перебування порівняно вільною у виборі зовнішньополітичного курсу, знову потрапляла у сферу потужного впливу Росії.

На тлі гострої політичної кризи, в якій опинився тодішній президент України, саме Росія швидко підставила «братнє» плече. В Кремлі не запитували про стан демократії, не надокучали про хід реформ і корупцію. Головне, щоб Україна була вірним сателітом. Першим іноземним лідером, який відвідав Київ після розгортання політичної кризи, був не хто інший, як Владімір Путін. Щороку російський очільник здійснював не менше чотирьох вояжів в Україну. Саме за другої каденції Леоніда Кучми військова й економічна співпраця Росії та України максимально інтенсифікувалися. Чого лишень варта військова угода між Україною і Росією, підписана у січні 2001 року – Росія фактично отримувала важелі контролю над військовим плануванням в Україні. Це стало суттєвою перешкодою в співробітництві Україна – НАТО в межах «Партнерство заради миру».

Найхолоднішими відносини між Україною і США стали восени 2002 року, коли під час Празького саміту лідери США і Британії відмовилися сидіти з Леонідом Кучмою поруч. Для цього навіть було застосовано (вперше в історії таких зустрічей) розсадку за французькою, а не англійською абеткою. Такими були наслідки української політики «багатовекторності» загалом, а конкретно на інформацію (пізніше вона виявилася фейком з очевидними джерелами) про поставки саддамівському Іраку українських РЛС «Кольчуга».

Нова весна… і знову розбиті сподівання

Після Помаранчевої революції українсько-американські відносини знову різко пішли вгору. Офіційний візит президента Віктора Ющенка на початку квітня 2005 року в США був тріумфальним. 6 квітня він виступав у конгресі США. То було суттєве оновлення двосторонніх відносин, на які покладали багато сподівань по обидва боки Атлантики, але вони знову не справдилися.

Президент України Віктор Ющенко в Конгресі США, 7 квітня 2005 року
Президент України Віктор Ющенко в Конгресі США, 7 квітня 2005 року

Розчарування настало досить швидко. Саме під час президентства Ющенка у США, як стверджують, з’явилася «втома» від України. Втім, поширювали таки настрої переважно з Кремля, адже саме тоді було здійснено і чимало зрушень: у 2006 р. США перереєстрували Україну як учасника Загальної системи преференцій (GSP), скасували торговельні санкції та змінили статус України відповідно до законодавства США в галузі торгівлі; США підтримували та сприяли вступу України до Світової організації торгівлі; 23 березня 2006 року було скасовано поправку Джексона-Веніка щодо України, США визнали ринковий статус української економіки.

Міністр закордонних справ України Володимир Огризко і державний секретар США Кондоліза Райс підписали Українсько-американську Хартію про стратегічне партнерство
Міністр закордонних справ України Володимир Огризко і державний секретар США Кондоліза Райс підписали Українсько-американську Хартію про стратегічне партнерство

19 грудня 2008 року у Вашингтоні міністр закордонних справ України Володимир Огризко і державний секретар США Кондоліза Райс підписали Українсько-американську Хартію про стратегічне партнерство, в якій США фактично подавали сигнал Росії не зазіхати на Україну. Натомість Україна прямо заявляла про курс на демократію і європейську інтеграцію. США заявили не тільки про плани відкрити дипломатичне представництво у Криму, а й підтримали намір України щодо виведення Чорноморського флоту Росії з Криму. Однак Хартія не передбачала військової підтримки США у разі порушення кордонів України. Високопосадові американські чиновники кивали у бік Будапештського меморандуму: «Якщо буде порушено кордон, зустрінемося й обговоримо подальші кроки». А перед тим, у квітні, на Бухарестському саміті НАТО Україні було відмовлено у приєднанні до «Плану дій щодо набуття членства». Формальний привід – політична нестабільність. Це саме тоді Путін відверто заявляв Бушу-молодшому, що Україна «навіть не держава». І лише серпнева воєнна агресія Росії в Грузії спонукала американців до підписання Хартії…

Контакти між Україною і США мали ситуативний характер. США підтримували демократичне спрямування України, але вектор американської зовнішньої політики було переорієнтовано на інші регіони: Афганістан, Ірак, Сирію. Україні доводилося докладати максимум зусиль, щоб утримати відносини з США хоча б на досягнутому рівні. А ще американські партнери вкотре нагадували, що «…Без здійснення реформ геополітичне положення України втрачає своє значення».

За президентства Януковича знову відбулося повернення до «багатовекторності». А відтак, Київ остаточно випав зі сфери інтересів Вашингтона. «У сьогоднішньому світі, нам загрожують не так «імперії зла», як країни, які розвалюються на очах», – зауважив тодішній президент США Барак Обама.

Сенатор Джон Маккейн виступає на Євромайдані
Сенатор Джон Маккейн виступає на Євромайдані

Втім, «багатовекторність» Януковича знову закінчилася Майданом – Революцією Гідності. Громада мусила вийти на майдани й доводити, що вона не хоче повернення в «русский мир». Штати підтримали, принаймні морально. А згодом, збройна агресія Росії проти України, анексія Криму знову повернули увагу США до України.

«Українські кокуси» в американському Конгресі

Доволі конструктивною є міжпарламентська співпраця між двома країнами. Величезну роль тут відіграють групи сприяння Україні – так звані Українські кокуси («кокус» – зібрання людей, які мають якийсь спільний інтерес) у Сенаті та Палаті представників Конгресу США.

Український конгресовий кокус було сформовано в 1997 році в Палаті представників, і він є одним із найбільших подібних об’єднань у Конгресі США; до його складу входять понад 40 представників. Завданням цього об’єднання є побудова міцних двосторонніх відносин між Україною і США. Учасники кокусу також інформують Конгрес про актуальні проблеми українського сьогодення і впливають на формування політики США на українському напрямку.

Марсі Каптур
Марсі Каптур

Наприклад, сенатор-демократ Боб Менендес запропонував президенту Обамі визнати так звану ДНР терористичною організацією і запровадити жорсткі санкції проти Росії. Боб Менендес і конгресвумен від Демократичної партії Марсі Каптур є авторами «Акта на підтримку свободи України 2014».

У Сенаті США (верхній палаті Конгресу США) в лютому 2015 року також була створена двопартійна Група підтримки України, яка складається з 16 сенаторів.

Лише від початку російської агресії в Конгресі було представлено декілька десятків проєктів законів щодо України. Понад десять з них було ухвалено, зокрема, такі важливі, як про підтримку суверенітету, підтримку української свободи, закон про протидію супротивникам Америки через санкції тощо. Конгрес майже одностайно підтримав надання Україні летального озброєння для протидії російській агресії.

***

На сьогодні двостороння договірно-правова база українсько-американських відносин складається з понад 150 міжнародних документів і постійно доповнюється новими. Підтримка США Україні була і залишається суттєвою, цінною і на часі, але недостатньою. Міжурядові комісії, колись такі ефективні, на сьогодні фактично не працюють, про що зауважує посолка України у США Оксана Маркарова.

Востаннє американський президент був в Україні в 2008 році. Таку «традицію» започаткував Барак Обама, який за два терміни свого президентства застав президентства Віктора Ющенка, Віктора Януковича і Петра Порошенка. Але він делегував власні повноваження віце-президенту Джо Байдену, який неодноразово бував у Києві і навіть виступив у грудні 2015 року з історичною промовою у Верховній Раді. То були натхненні слова: «Будь ласка, не втрачайте можливості, не гайте час. Скористайтесь нагодою! І будуйте краще майбутнє для людей України».

Втім, ми давно живемо в часи, коли слова вже майже нічого не значать.

Марко Назаренко, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-