Україна Медведчука не любить, і це – назавжди

Україна Медведчука не любить, і це – назавжди

Аналітика
Укрінформ
Санкції проти голови політради ОПЗЖ і Ко – це така собі риска під другим пришестям пана Медведчука в активну українську політику

Чим насправді викликаний цей крок влади? Як він корелює з глибинною причиною – стабільним несприйняттям України з боку цього персонажа? І чому санкції проти нього – вчасні та справедливі?

Спробуємо розставити акценти.

Ще раз нагадаємо – а хто такий Медведчук?

Політична кар’єра Віктора Володимировича мала цікаву траєкторію в сучасній українській історії. Ще наприкінці 90-х йому вдалося не без зусиль стати народним депутатом, маючи електоральним плацдармом умовно рідне Закарпаття. А 1998-го – з’явилася і політична обгортка амбіцій політика Медведчука – партія СДПУ(о). І одразу почалося – наявність оцієї «о» породила чимало жартів. А чи це, часом, не звичайний політичний нуль, на який помножаються всі зусилля і всі гроші, які кидаються на те, аби Україна сприйняла того, кого вона фізично не сприймає?

І точно! В публічній політиці досягнення пана Медведчука – очевидно бліді. Як лідер СДПУ(о) він єдиний раз повів свою партію на вибори особисто на чолі списку та здобув 2002 року аж 6,27% голосів виборців, бувши на той час де-факто партією влади.. Проте політичний хист Віктора Володимировича – це тіньовий, непрямий вплив на політику. Реальним його досягненням стала посада глави Адміністрації президента Кучми все того ж 2002 року. На ній Медведчук прославився інформаційними кампаніями проти опозиції, «темниками» для ЗМІ, та вікопомними політичними афоризмами: «Влада сильна зараз як ніколи» (кінець 2002 року) та «Ющенко ніколи не стане Президентом України» (літо 2004 року).

«Український вибір» агітував за вступ України до Митного союзу з Росією
«Український вибір» агітував за вступ України до Митного союзу з Росією

Помаранчева революція спростувала обидва ці фантазми стратега пізнього Кучми вщент. І – до 2014 року Медведчук впав у політичну летаргію. Хоча, щось він і намагався. Але. На виборах 2006-го «антипомаранчеве» утворення «Не ТаК!» отримало жалюгідний 1% (Медведчук у списку був третім). Наступна інкарнація під виглядом руху «Український вибір» в часи Януковича, що агітувала за вступ України до Митного союзу із Росією, не отримувала більше 2% підтримки за соцопитуваннями. Здавалося – це повний маргінес та згасання.

Кум двох президентів

Але стався 2014 рік – агресія Росії проти України. І Медведчук виплив як учасник перемовин спочатку – про припинення вогню, потім – про обмін полоненими. Чому так сталося? Відомо, що саме на цій кандидатурі наполягала Москва, і цей факт нам треба пам’ятати. Відтак довелося рахуватися із наявністю саме такого персонажу в переговорному процесі: всім також відома тактика Москви – якщо щось із її пропозицій не сприймається – вона просто саботує перемовини.

Також відомо і те, що за п’ять років президентства Порошенка Медведчук значно розширив свій непублічний вплив – передусім, в інформаційному полі – купивши через посередника, а зараз – також підсанкційного Тараса Козака – низку телеканалів, через які став провадити свою, також відому, проросійську лінію.

Ця лінія має своє підґрунтя та історію – ще з першої публічної зустрічі Медведчука та Путіна навесні 2002-го, коли Москва вирішила відверто підтримати СДПУ(о), комуністів та «За ЄдУ!» на виборах в Україні. Хоч би як там було, але саме після цього пан Медведчук став старанним промоутером усього путінського в Україні – починаючи від спроб увібгати Україну в ЄЕПу – до Митного союзу. Підкріплено все це було майже родинними зв’язками: Медведчук став кумом одразу двох російських президентів – і Путіна, і Мєдвєдєва. Ну, це означає дуже довірену людину.

Інша справа – в чому секрет цієї безмежної довіри до українського діяча з боку вихідців з КДБ у Москві? Мало сумніву в тому, що вона витікає з ролі, що її зіграв Медведчук дуже давно – під час радянських судилищ над дисидентами. Один з найбільш відомих – процес Василя Стуса, де Віктор Медведчук старанно грав роль державного «захисника». Схоже, зіграв її так, що це не могло не сподобатися замовникам. Тобто і «папочка» на Лубянці є на «молодого адвоката», і неабияка. А це – більш ніж просто вагомий фактор в подібних історіях.

В чому прорахувався Медведчук?

ОПЗЖ стала другою політсилою на дострокових виборах до ВР
ОПЗЖ стала другою політсилою на дострокових виборах до ВР

За останні майже два роки, вже за президента Зеленського, Медведчук ще більше наростив свій вплив: телеканали зайняли свою нішу на інформаційному ринку України, нове політичне утворення – ОПЗЖ стало другою політсилою на дострокових виборах до ВР. Щоправда, назвати останнє особистою заслугою Медведчука складно – він знову був лише третім у списку, а фронтменами виступали Юрій Бойко та Вадим Рабінович. Більше того – останні місяці, на тлі пандемії та решти українських проблем, спостерігалося зростання рейтингу цієї партії – до 17-18 % симпатиків. Здавалося – ось, нарешті Медведчука почали розуміти та прислуховуватися до нього? А тут – на тобі – санкції…

В чому прорахувався Віктор Володимирович?

А в тому, що він порушив ряд основоположних принципів не політики, навіть, а природи.

Почнімо з економіки. Гроші, буває, з’являються у людей чудом, але не з повітря. В численних інтерв’ю Медведчук сам говорив, що з початку 90-х активно займається бізнесом, все заробив сам і заробив чесно. Ну, ці слова уже навіть для піару не годні. В сучасному світі походження великих грошей сховати неможливо. І численні розслідування журналістів говорять про те, що бізнес Медведчука – це типові офшорні схеми з усіма їхніми «маленьким хитрощами» і «великими розводками». І як тут не згадати слова президента Зеленського, сказані ще у серпні 2019 року: а звідки йдуть гроші на діяльність ОПЗЖ? Звідки гроші на телеканали? Тоді президент тільки пообіцяв, що справа буде гучна, і от зараз ми стаємо свідками її реального розгортання.

Удар, нанесений українською владою зараз – болісно б’є по інтересах афільованих із родиною Медведчука бізнесменів. Найбільш ласий шматок тут – це нафтопродуктопровід, що постачає дизельне паливо з Росії в Україну та керується ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс», яка раніше була дочірньою компанією російської «Транснафти». По суті, частина ринку нафтопродуктів України знаходиться під контролем закордонних бізнесменів, тим більше – можна говорити про їх прямий зв’язок із Росією – адже, купується дизпаливо саме там. На перший погляд, Медведчук до цього всього не має жодного стосунку, але ланцюжки бізнес-схем, до яких залучені бізнесмени з Німеччини та Білорусі, все одне дозволяють говорити про наявність бізнес-інтересу родини Віктора Медведчука.

У сучасному світі походження великих грошей сховати неможливо
У сучасному світі походження великих грошей сховати неможливо

Це все великі гроші. І така ситуація не могла не шкодити державі, яка де-факто уже сім років веде війну, та ще й не провокувати внутрішній міжелітний конфлікт. Тобто: економічний інтерес та бізнес не можуть входити в такий конфлікт із політикою та інтересами держави. Медведчук і його оточення явно втратили відчуття допустимого. Не можна робити все заради знищення держави, на якій намагаєшся паразитувати. Он, навіть корона вірус мутує, йому не вигідно убивати свого носія. А Медведчук і Ко – не сприймають цього закону природи.

Майже сім років триває вторгнення Росії на Донбасі, вже шість років як підписані «Мінські угоди»-2. І коли пан Медведчук говорить, що їм нема альтернативи, його позиція гарантовано співпадає з позицією Москви – тобто, виконувати треба все, як говорить Москва. Все має бути по їхньому – і «вибори спочатку», і «народна міліція», і все-все, що знищує суверенітет України. Чи от заява Медведчука щодо річниці Переяславської ради в цьому році (цитуємо з сайту ОПЗЖ): 18 січня – річниця Переяславської Ради, яка 1654 року поклала початок об'єднанню в єдину державу російського і українського братніх народів. (…) Історична справедливість і бажання мільйонів людей – представників двох братніх народів – призведуть до відновлення відносин між нашими країнами, як би цьому не чинила опір сьогоднішня влада». Ну як? Головне, що в повній відповідальності з ідеологічними кліше Москви, причому просто в якомусь зразковому вигляді.

А тепер – трохи соціології. За даними опитування «Демініціатив» та Центру Разумкова, понад 72 % громадян України вважають, що між країнами йде війна, також близько 70 % вважають, що на компроміси із бойовиками і Росією можна йти, але не на будь-які компроміси. Прибічників протилежного варіанту – тільки 16%, і вони дивними чином майже збігаються із чисельністю специфічного електорату ОПЗЖ.

То як можна бути публічним політиком – а Медведчук саме взяв на себе таку роль в якості голови політради ОПЗЖ – і провадити у суспільстві думку, яка є світоглядно ворожою для переважної більшості суспільства? І одна справа, коли це стосується внутрішніх проблем – тут опозиція завжди вільна у критиці влади. Але – провадити установки ворога та робити вигляд, що це – твої власні переконання – це з одного боку занадто, з іншого – просто безглуздо. Безглуздо та самовпевнено. А кумівство із Путіним, як і бізнес у Росії – не є головними чинниками такої от «лінії Медведчука», це просто штрихи до портрету, якісні індикатори, але – це його особистий вибір.

Звідки беруться комплекси щодо всього українського
Звідки беруться комплекси щодо всього українського?

Головними тут є його безмежна самовпевненість, зверхність та намагання виставляти себе як єдину особу, з якою Путін готовий домовлятися. За всім цим – зоологічна зневага до всього українського – історії, мови, державності. Чому, звідки таке? Можливо, варто погодитися із Юлією Мостовою, яка сказала колись, що все це – комплекси з його дитинства та юнацтва, коли Медведчук – син «бандерівця» зазнавав утисків та образ саме через своє номінальне українство. І от він вирішив підлаштуватися під радянську дійсність, демонструвати сильним світу – я свій, я з вами. А потім – він і сам у це повірив. Звідси й ганебний процес над Стусом, й кумівство з Путіним, і палац у Криму, який «не муляє» тому, хто хоче добитися від України хоча б нейтралітету, якщо не любові.

Але настає час покінчити із самою такою практикою – і ведення бізнесу, і політики – це коли все робиться в інтересах ворога, а решта – просто ігнорується. Медведчук такий не один, але – починати, здається, будуть з нього. Крок, може й запізнілий, але – вкрай потрібний. Щоб іншим теж стало нарешті зрозуміло.

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-