30-річчя Кримської Автономії у складі України: дурниць не вигадуйте, рашисти

Ця дата – 20 січня 1991 року – справді недооцінена: в Криму, в Україні, в усьому світі. На жаль, ділкам від політики у власних інтересах вдалося й тут забезпечити собі миттєво-плинний політичний, але історично безглуздий та шкідливий зиск. Втім, переоцінити значення реального волевиявлення кримчан в 1991-му – не можна, навпаки – треба ще раз подивитися на ті дні та тижні та, нарешті, розставити акценти.

Спочатку – розберемося зі «штампами»…

Що ми чуємо останні роки щодо дати – 20 січня 1991 року?

Є така думка, популярна серед частини тих громадян, які виїхали з Криму після 2014 року та транслюється, в тому числі, від імені Меджлісу кримськотатарського народу, що той референдум був несправедливим. По-перше, не була надана можливість проголосувати більшості кримських татар, які тоді ще перебувала в місцях депортації або не мали необхідних документів у Криму. По-друге, питання у бюлетені не враховувало думку кримських татар та українських націонал-демократів щодо майбутнього Криму. В результаті автономія, на думку прибічників такого трактування, виявилася джерелом сепаратизму, по суті – це нібито була «російська автономія», і це – був крок у бік Росії, де Крим де-факто й опинився 2014-го внаслідок військової спецоперації. 

Є ще одна думка, вона популярна в середовищі окупаційної влади в Криму та російського політичного істеблішменту, що, нібито, референдум 20 січня 1991-го і передбачав вже тоді автономію «у складі Росії», мовляв, кримчан – «обдурили», але «героїчні провідники» проросійських рухів все робили для того, щоб виконати «спотворену волю народу». І це ніщо інше, як спроба використати референдум 20 січня 1991 року – у ранзі виправдання окупації Криму Росією 2014-го.

Та в чому ж ховається той самий «чорт», який насправді руйнує обидві версії? Попередимо одразу – це непроста та не дуже зручна розмова для всіх – української та російської політичних еліт та й самих кримчан. Але її провести ніколи не пізно.

…та наведемо лад із фактами

По-перше, всім треба пам’ятати, що референдум проходив у січні 1991 року, тобто ще у складі СРСР, а якщо говорити точніше – у радянській політичній та юридичній системі. Поганій, тоталітарній (хоч на цей час вже й добряче розхитаній), але – єдиній, що була тоді одночасно легітимною та реально існуючою. Більше того: ідея референдуму про відновлення Кримської автономії була виплекана саме у колі комуністичних керманичів тодішнього Криму – його «батьками» були колишні та діючі на той момент секретарі Кримського обкому партії з «махрової» комуністичної номенклатури: Микола Багров (на момент підготовки та проведення референдуму – Голова Кримської облради, умовно кажучи – лідер «демократичного крила»), перший секретар обкому КПУ Леонід Грач (який виявиться у дні серпневого путчу 1991-го ортодоксом та відкрито підтримає ГКЧП), їх заступники – Георгій Капшук (він очолить «виборчком» референдуму) та Олександр Форманчук – секретар-ідеолог. Ось ці люди (Багров помер 2015-го) сьогодні й мають бути головними спікерами разом із керівником тодішньої УРСР Леонідом Кравчуком, президентом СРСР Михайлом Горбачовим.

Йдемо далі. В чому була мотивація комуністичних бонз Криму? Навіщо відновлювати автономію, що мала місце у 1921-1945 роках та була ліквідована Сталіним після депортації у 1944-му низки народів? Звісно, комуністи-секретарі хотіли очолити процес, не хотіли втрачати владу та вплив і прагнули забезпечити гарантії. Але паралельно це була ще й можливість зробити процес повернення головного репресованого народу – кримських татар – менш болючим, щоб нові мешканці регіону краще інтегрувалися в нові реалії. А ще – цим підкреслювалися особливості історії регіону, наявність в ньому певних державницьких традицій. Так, в радянському трактуванні – ще «з ленінських часів», але, пробачте, яке ще на той час було можливим?

Згадаємо ще: навколо Криму було, скажемо відверто, вже гаряче. Вже палав Карабах, тільки-но Баку та Єреван та інші міста Азербайджану та Вірменії дізналися, що таке етнічні чистки. Вже став гарячим конфлікт між Грузією з одного боку та Абхазією і Південною Осетією з іншого. Все вже дихало війною і в Придністров’ї, а генерал Джохар Дудаєв уже ставав на шлях виокремлення Чечні із складу РРФСР. От на такому тлі – що краще: допустити загострення чи піти проголосувати? А залишити все, як є, в нових умовах – було дуже небезпечно, особливо на тлі відсутності знання реальної історії Другої світової війни, проблеми депортації, відсутності розуміння болю одних та образи інших. Здається, відповідь очевидна – бюлетень (коли референдум є законним, звісно, ми не про 2014 рік) завжди кращий за кулеметні черги. Тож мотивацію та історичну мить організатори вхопили вірно.

Щодо того, що не всі проголосували. Так, звісно, це не демократично, але – це ж «радянська демократія», тим більше це взагалі ПЕРШИЙ ПРОЯВ ПРЯМОЇ ДЕМОКРАТІЇ в тоталітарній державі. Він не міг бути ідеальним чи навіть оптимальним. Він був таким, яким був. Повернімося до цифр: за офіційною інформацією, підтримали відновлення автономії 93,26%, проти були 5,64%, явка склала 81,37 %. Про технології фальсифікацій тоді знали приблизно, і хоч були ще живі у пам’яті сталінські слова про «важливо, як підрахували», суспільна увага та сама атмосфера «перебудови» унеможливлювали фальшування. До речі, ніхто ж не ставить під сумнів результати референдуму 1 грудня 1991-го? Чи 17 березня того ж 1991-го?

А тепер давайте відверто про цифри: уявімо (хоч це й антиісторично), що всім дали можливість проголосувати. В місцях депортації кількість депортованих кримських татар склала б не більше 10% загальної кількості всіх голосуючих у Криму – чи це вплинуло б серйозно на кінцевий результат? Зайдемо і з іншого боку: депортованим не подобалося формулювання питання у бюлетені, вони розглядали територію Криму як національну територію. Але на референдумі 20 січня 1991 року говорилося про відновлення Кримської автономії – а вона у 1921-1945 роках НЕ БУЛА НАЦІОНАЛЬНОЮ. Хочете знати більше про це – читайте радянські документи 20-х років минулого століття, якщо коротко – ніяка національна автономія не була тоді створена у Криму через відсутність явної етнічної більшості в регіоні – ані російської (близько 50% населення), ані кримськотатарської (близько 25%).

І ще питання – а чи могли депортовані вплинути на формулювання у бюлетені чи щоб там були хоча б два питання? Ну, наприклад про національну автономію? Відповідь: ні. Тому що національний рух кримських татар тоді не мав жодного юридичного статусу та й знову повернімося до цифр та відповімо тверезо – це на щось якось помітно вплинуло б?

По-друге, розберімося із «першим кроком до Росії». Чомусь про нього стали вперто говорити тільки після окупації 2014 року. Це зрозуміло: окупантам треба «історично» виправдати свій злочин. От тому усі ці говоруни-«історики» – Путін, Аксьонов, Константінов, Цеков… Вони, мовляв, тільки й мріяли про «Росію-матушку», а хтось підступний їх обдурив та кинув.

Хто ж «обдурив» та «кинув» кримчан? А ніби депутати Верховної Ради УРСР, які швидко визнали результату референдуму та 12 лютого 1991 року прийняли спеціальний Закон УРСР про відновлення кримської автономної республіки (КрАРСР) та пізніше внесли всі необхідні зміни у Конституцію УРСР. І як же, наприклад, повівся тоді в Верховній Раді УРСР на той час народний депутат УРСР від Криму, а нині – фейковий «сенатор РФ» Сергій Цеков, той хто більше усіх теревенить про «перший крок до Росії» 20 січня 1991-го? Він що, 12 лютого 1991-го говорив щось про Росію з трибуни у Києві та бажання приєднатися до неї? Чи може він голосував «проти» відновлення автономії у складі УРСР? Та ні, голосував він «за», адже це була воля його виборців із Криму.

Чи може Микола Багров, який тоді на трибуні Верховної Ради УРСР лобіював з усіх сил закон про відновлення автономії – теж думав про Росію? Але де докази? Ну, хоч якийсь документ покажіть тоді, щоб засвідчував це? Та й після того – всі роки при владі, аж до 1994-го Багров був саме чиновником незалежної держави Україна і жодного разу не ставив це під сумнів.

Та й взагалі, а що ця вся так звана «кримська еліта», що тепер рве сорочку «за Росію» – справді за неї боролося? Той же Цеков, чи батько та син Бахарєви, чи покійний екс-журналіст та комсомолець Йоффе боролися – посідаючи віце-спікерські посади саме в українській Верховній раді Криму в різні роки, чи їх друзі поменше – на інших дрібних посадах на українській державній службі? Вони, присягаючи Україні як держслужбовці, думали – про Росію? Та ні, про свою кишеню, матеріальні вигоди у вигляді земельних ділянок та чималеньку пенсію українського держслужбовця. Уся ця їх служба Україні протягом 90-«нульових» років – це і є доказ їх безпринципності та готовності присягати кому завгодно. Чи, може, майбутній «спікер» Константінов хотів у Росію, отримуючи з рук різних президентів України ордени «За заслуги» усіх трьох ступенів? Та облиште – не потрібна тоді була їм всім та Росія, вони, ненавидячи Україну чудово при ній заробляли. А діячі штибу Константінова – не просто заробляли, а ставали доларовими мультимільйонерами.

Тож і з «першим кроком до Росії» якось не дуже складається. А що ж насправді відбулося?

Зберегли мир та зробили все за законом

Декілька слів про формулювання питання у бюлетені: так, воно є достатньо плутаним. Так, там нема згадки про УРСР чи Україну, проте – а під чиїм наглядом і в складі якої «радянської республіки» відбувався референдум? Що, кримські обласні партійні чиновники робили щось без узгодження із Києвом? Та ні.

Знову-таки, люблять говорити про оце формулювання «суб’єкт Союза РСР та учасника Союзного договору». Нібито це вказує на вихід Криму зі складу УРСР – але яким чином? Знову-таки – де хоч якийсь документ, що на це вказує, окрім чийогось «бажання»? А щодо «суб’єкту» та «учасника Союзного договору» – так відповідь на поверхні: на літо 1991 року було заплановано підписання нового Союзного договору, що мав переглянути відносини між загальнорадянським центром та республіками, в тому числі – автономіями. Але це МАЛО СТАТИСЯ – і НЕ СТАЛОСЯ – тому що в серпні 1991-го проект підписання нової Союзної угоди із новими правами її учасників був зірваний ГКЧП. А далі – а далі настала нова політична реальність, в якій 24 серпня 1991 року з’явилася незалежна Україна.

Отже, ще раз: кримчани проголосували за відновлення автономії, а влада УРСР це визнала та ввела рішення кримчан у дію. До речі, якщо вибір кримчан був іншим – то де була центральна влада СРСР, РРФСР – чому вони не протестували, не вимагали скасувати рішення Верховної Ради УРСР? Де логіка? А ці всі байки про нетверезого Єльцина чи нерішучого Горбачова – ну, це ж байки, а от «документік» би про те, що хоч хтось з державної еліти тодішнього СРСР чи радянської ще Росії не визнавав офіційно факту, що Кримська автономія – саме в складі України? Ну? До речі, якщо кримчани вважали рішення про автономію у складі УРСР не відповідним їх голосуванню 20 січня – то де факти про мітинги чи акції непокори у лютому-березні-квітні 1991-го? Якось не зафіксовано.

Підіб’ємо риску. 20 січня відбувся акт демократії – людям надали право, і вони ним скористалися в конкретних умовах та обставинах, а народні обранці з Криму та інших регіонів УРСР це затвердили. А після ще одного референдуму – 1 грудня 1991 року – світ визнав Україну саме в кордонах із Кримською автономією. До речі, що Крим, що Севастополь тоді також проголосували за незалежність – 54 та 57% відповідно.

Так, українська еліта зробила після цього багато помилок щодо Криму: дивилася крізь пальці на сепаратистські рухи, хоча й змогла приборкати їх у середині 90-х, а потім – занадто заспокоїлася дерибаном землі та майна на паях із тими самими кримськими чиновниками та московськими друзями, а в нульових – занадто захопилася «смотрящими» в Криму, здебільшого, з некримською пропискою.

І ще, на жаль, центральна влада в Києві не шукала стратегічного варіанту розвитку Криму – все робилося на швидку руку, «якось воно буде» – хоча на межі століть була дуже гарна політична можливість мирно та спокійно остаточно «українізувати» Крим в суспільно-політичному контексті. До речі, якби автономія зберегла економічні преференції – то й навряд чи 2014 рік став би можливим взагалі. Влада у Києві не звертала уваги ще на дещо: на наявність відверто антиукраїнських ЗМІ, на незадовільну роботу спецслужб (при їх абсолютно жебрацькому існуванні, до речі), на безпринципність місцевої «еліти». Це, звісно, все було – і про це треба говорити й зараз, щоб бачити витоки окупації 2014 року.

Але 20 січня 1991-го – це початок відліку існування Криму в демократичній Україні. І сьогодні – в тридцяту річницю цієї події – треба повторити не тільки ці слова – а й те – що Крим – це Україна. Саме таким був вибір кримчан, тоді – 1991-го, і його ніхто не відміняв.

Віктор Чопа, Київ