Путін і Лукашенко: два останні диктатори Європи - дружба міцнішає

Путін і Лукашенко: два останні диктатори Європи - дружба міцнішає

Укрінформ
Жорсткі дії проти Навального ще більше зближують два режими

Ось вже років п'ятнадцять Путін і Лукашенко ведуть напівжартівливе, напівсерйозне змагання за те, хто з них є останнім диктатором Європи. Придушуючи протести після виборів-2010, Лукашенко вирвався вперед. Але Путін завдав сильного удару, борючись з «Болотной площадью» у 2012-му. Згодом надійно закріпив успіх, почавши агресію проти України у 2014-му. І прикрасив свою перевагу кількома «факапами»: збитий рейс MH-17, суд за отруєння в Лондоні Литвиненка, отруєння Скрипалів у Солсбері...

Тим часом Лукашенко ніби як трохи вгамував диктаторський запал, почав розвивати цифрову економіку, удостоївся певного пом'якшення санкцій. Але тут настали вибори-2020. І усе це припудрювання як вітром здуло. Пов'язавши своїх силовиків кров'ю, впровадивши у країні окупаційний режим, Лукашенко, здавалося, впевнено став головним поганцем Європи.

І тут раптом Навальний…

НАВАЛЬНИЙ ПОВЕРНУВСЯ - ВКЛЮЧЕНА ЖОРСТКА ПОСАДКА

Правда, отруєння російського опозиціонера сталося давно, якраз на піку народного обурення у Білорусі – 20 серпня. Але тоді це великої реакції в Росії не викликало, скоріше - шок. Потім - кілька днів боротьби за те, щоб Навального випустили з Росії і дозволили відправитися на лікування до берлінської клініки «Шаріте». Після цього - тижні лікування, відновлення.

І інформаційна бомба в середині грудня - розслідування, що показують спецгрупу ефесбешних отруйників. Тут вже Кремль опинився на якийсь час у шоці. Проте, відійшовши від нього, путінський режим почав вибудовувати лінію оборони, яка полягала у недопуску до країни Навального, залякуванні його в'язницею, активізації старих і порушенні нових кримінальних справ. У цьому стані ситуація на якийсь час стабілізувалася. У чому немає нічого дивного - після 2014 року для Кремля все трин-трава: «ихтамнет», «авыдокажите», «самиещёхуже».

Однак заява Навального про повернення до Росії змішала всю картину. І загострила ситуацію. Кремль, зі свого боку, вирішив не проявляти м'якотілість і пішов на загострення. Навальному не дали погуляти на волі хоч якийсь час, як пропонували деякі; не обмежилися переслідуваннями його колег, що теж передбачалося; не посадили під домашній арешт. Ні, його затримали відразу ж на паспортному контролі. А вже наступного дня в ОВС підмосковного міста Хімки відбувся дивний виїзний суд («Чтобы подтвердить, что суд в России – это цирк, он начал давать гастроли»). І він оформив опозиціонеру арешт на 30 діб.

Навальний і його штаби по країні закликали прихильників виходити на вулицю, акції готуються на суботу, 23 січня. Але до того у Петербурзі, Москві, тих же Хімках, нехай у невеликій кількості, проте люди вийшли на вулицю і їх затримали. Не дуже багато, кілька десятків, але все ж…

Передбачуваною була і реакція в світі. Усі пристойні країни, об'єднання та організації заходилися заявляти про неприпустимість дій Кремля, вимагати випустити Навального на волю. Заговорили про санкції. І тут виявляється, що Навальний і з-за ґрат продовжує впливати на ситуацію як лідер опозиції.

ОПОЗИЦІОНЕР ДЛЯ КРЕМЛІВСЬКИХ НЕБЕЗПЕЧНИЙ І ЗА ҐРАТАМИ

У вівторок виконавчий директор навальненського Фонду боротьби з корупцією Володимир Ашурков опублікував у Фейсбуці список з восьми осіб, проти яких, на думку Навального, Захід повинен ввести санкції. Ось він: Роман Абрамович - бізнесмен, займає 10-е місце в рейтингу найбагатших бізнесменів Росії за версією "Форбс"; Денис Бортников - заступник президента банку ВТБ, син директора ФСБ Олександра Бортникова; Андрій Костін - президент ВТБ; Міхаіл Мурашко - міністр охорони здоров'я Росії, «ответственный за сокрытие отравления Алексея и препятствование его эвакуации в Германию для лечения»; Дмітрій Патрушев – міністр сільського господарства, син директора Служби зовнішньої розвідки Ніколая Патрушева; Ігор Шувалов – голова ВЭБ.РФ; Владімір Соловйов – телеведучий; Алішер Усманов – бізнесмен, займає 7-е місце в рейтингу найбагатших бізнесменів Росії за версією «Форбс». І це чудовий інформпривід для світової преси з заголовками а-ля Тарантіно "Мерзенна вісімка". Опубліковано, до речі, англійською.

Особливо варто відзначити реакцію на те, що відбувається в Росії. Журналістка "Дождя" Маша Борзунова, яка відпрацювала у Мінську в найгарячіші дні протесту, написала: «Когда я говорила, что хочу в Беларусь, я имела в виду не это». Велике враження справив також запис у протоколі причини адміністративного арешту в Петербурзі: «Хлопал в ладоши в поддержку Навального». Коментарі на це схожі на борзуновський: «Чисто Беларусь!» І це досить поширена думка в Росії. Адже під час лукашенківського «жесткача» російські «либеральные» медіа говорили: ось, мовляв, у нас не все так погано (ніби забули побоїща у Москві в липні-серпні 2019 року).

Тепер же зближення двох диктаторів, Путіна і Лукашенка, стає наочним. Загальне також бачиться у долі їх посаджених антиподів - Колеснікової та Навального.

РОСІЯ І БІЛОРУСЬ. ЩО БУДЕ 23 СІЧНЯ?

Яка ж картина вимальовується у зв'язку з подіями навколо Навального?

Немає сумнівів, що 23 січня якісь акції в Росії відбудуться. Із затриманнями, побиттями та відповідною відео- та фотокартинкою, яка розійдеться світом.

Минулої суботи, хай і не в колишніх кількостях, але виходили протестувальники у Хабаровську. Ймовірно, майбутньої суботи їхня акція стане більш масовою. У тому числі, зі звичним закликом: «Просыпайтесь, города. С нашей Родиной беда». Москва і Петербург цього разу вийдуть точно, а от інші... Наскільки масовими стануть акції по всій країні, передбачити складно. Багато що, до речі, залежить від того, як пройде у соцмережах «холивар» між двома думками: а) «ну, с Навальным – всё» и б) «выходя за Навального, ты выходишь за себя».

До того ж у спецефірі, присвяченому прильоту Навального, болгарський журналіст Христо Грозєв (Bellingcat) анонсував публікацію у найближчі два дні матеріалу про співробітників ФСБ, які займалися усуненням неугодних російській владі громадян. Він назвав цю публікацію "бомбою", натякнувши, що жертвами гебістських отруєнь були не лише політики. Від реальної "бомбезності" цього матеріалу, від того, наскільки широке у ньому охоплення персон, які, як доведено, були отруєні ФСБ, теж багато що залежить.

Цікава ситуація складається і у Білорусі. Найжорстокішим невпинним насильством Лукашенко домігся того, що протест перестав бути багатоколонним і розбився на безліч дрібних осколків. Серед іншого, це було потрібно білоруському диктатору і для того, щоб було чим аргументувати у спілкуванні з IIHF під час прохання хокейної Федерації, щоб вона не забирала у Білорусі право на проведення Чемпіонату світу-2021.

ЗБЛИЖЕННЯ ПРОТЕСТІВ ЗБЛИЖУЄ І ДИКТАТОРІВ

Якоїсь миті навіть здалося, що це спрацювало. Принаймні на сайті IIHF 13 січня з'явився допис, що інші варіанти проведення турніру, окрім як в Мінську і Ризі, не розглядаються. Але світова громадськість показала свою дієвість. Відкриті обурені листи президенту IIHF Рене Фазелю, звернення до спонсорів турніру та їх реакція, жорсткі заяви федерацій скандинавських країн... І ось вже 15 Січня IIHF заявляє, що ситуація є дуже-дуже складною і турнір навряд чи може відбутися у Мінську. А 18 січня слідує офіційна заява, що ЧС-2021 в Білорусі не буде!

Тихановська вже назвала це рішення перемогою опозиції. І як будь-яка перемога, вона підбадьорює. А на цей фактор накладається пожвавлення російського протесту. Вже у понеділок ввечері зображення Навального почало органічно входити в іконографію білоруського протесту. Ось на фото - проєкція на торець одного з мінських будинків.

Так що можна припустити, що в «акциях выходного дня», що у Білорусі, що в Росії, відбуватиметься дифузія протестних символів: біло-червоно-білі прапори і герб Погоня – в руках російських протестувальників; плакати «Свободу Навальному», «Отравителей ФСБ под суд» – у білорусів. І це, як обручі, ще більше стягне, зблизить двох «последних диктаторов Европы».

Втім, будуть і елементи взаємного тролінгу. Тут важко не згадати твіт білоруського аналітика Артема Шрайбмана: «После ареста Навального жду, что все российские твиттер-политтехнологи, которые полгода учили белорусов протестовать, покажут класс». Жорстоко, але справедливо, оскільки є сумніви, що російський протест досягне рівня і тривалості білоруського. Але це не означає, що він безглуздий. Як і у Білорусі, це гра в довгу. Тим більше, що у середині року в РФ буде «законный» привід для протесту - вибори до Держдуми.

НИНІШНІЙ КРЕМЛЬ ЯК «АБСОЛЮТНИЙ НУЛЬ» ДЛЯ УКРАЇНИ

Ну і традиційне запитання - а що це означає для України? Дивно чути думки (причому досить поширені): що нам до цього Навального, він теж ще той імперець; що нам до білоруського протесту, він в основному проросійський. Дивно бачити картину виключно у чорно-білих тонах, коли вона є більш складною.

У політичному сенсі для України нинішній президент Росії - це абсолютне зло, оскільки для нього нетерпимим є саме існування України як держави (а не сателіта), існування українського народу, культури як чогось окремого. Путін, здається, не лукавив, коли казав, що для нього Медведчук – націоналіст. Ну, ось така його картина світу, в якій нормальні українці, і взагалі не націоналісти - це заступник глави Адміністрації президента РФ Дмітрій Козак, голова Ради Федерації російського парламенту Валентина Матвієнко; друзі його пітерської юності, які стали тепер олігархами - Ковальчуки. Ось справжні українці: не випендрюються, розмовляють, «как люди», російською, не ображаються, коли він по-дружньому кличе їх «хохлами»... Але якщо Медведчук для Путіна – націоналіст, то всі, хто ЗА Медведчуком – фашисти, нацисти. З ними взагалі говорити нема про що.

Так співпало, що у понеділок відбулася ще одна подія, яка залишилася, правда, в Україні практично непоміченою - пресконференція глави російського МЗС Сергія Лаврова. А це його говоріння корисно було послухати, щоб чітко побачити цей "абсолютний нуль", зрозуміти точку відліку путінської Росії у спілкуванні з Україною.

Ось що наговорив Лавров: «Нормандский формат – это лишь сопровождение той работы, которая идет в Трехсторонней контактной группе, как ее называют украинцы. Мы ее называем «контактной». Но можно говорить и о «трехсторонней», учитывая, что там Киев, Донецк и Луганск, а Россия и ОБСЕ являются посредниками».

Таке трактування ТКГ - вражаюче і далеке від дипломатичності нахабство в дусі «ихтамнетов». Ну, здавалося б, міжнародно визнано, що «Тристороння контактна група з мирного врегулювання ситуації на сході України» – це уповноважені представники України, ОБСЄ та Росії. Але ні, Лавров (і Росія) воротять, як хочуть.

Ось ще один приклад пояснень Лаврова: «Кстати, попытки согласовать еще один обмен, которые продолжались все эти месяцы, окончились провалом из-за позиции Украины, которая выдвигала все больше каких-то искусственных требований». І без розшифровки - у чому штучність українських вимог?

А тому що для Путіна, для Лаврова усе, що йде від України – штучне, несправжнє, оскільки вони не визнають саму природність її (нас) права на існування як суб'єкта. Лукашенко ж, який втратив можливість маневрувати між Росією і Заходом, тепер жорстко прив'язаний до такого Кремля.

Тож в цій ситуації цілком природно, що наші симпатії - на боці не путінців, а навальненців, не лукашенківських «ябатек» і убивць-омонівців, а біло-червоно-білого протесту. І не треба тут хитрувати-мудрувати по-макіавелліївськи.

Олег Кудрін, Рига

Перше фото: Коммерсантъ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-