Які вони, обидві українські революції? Кольорові? Цифрові? Не марні!

21 листопада в Україні відзначають День Гідності та Свободи, присвячений двом українським революціям – Помаранчевій та Гідності, які стали не тільки віхами української незалежності, але й складовою світових протестних рухів новітнього часу.

Перша революція, яку пам’ятає історія, - це рівно 4400 років тому!

За всю історію людства відбулося понад 530 революцій. Перша згадка про революцію датується 2380 роком до н.е. Тоді в шумерському місті Лагаш невдоволений люд скинув з престолу правителя Лугаланда і привів до влади реформатора Урукагіно. А найбільше революцій відбулося в ХХ столітті – за 100 років – аж 194 революції, тобто майже по дві щороку. Втім, у нинішньому, ХХІ столітті, революції відбуваються ще частіше. Лише за 15 років ХХІ століття відбулося 44 революції – майже тричі на рік.

Одна з останніх (на сьогодні) революцій сучасності – в сусідній Білорусі, де опозиційно налаштовані громадяни протистоять самозваному «президенту» Олександру Лукашенку.  Побажаємо сябрам перемоги!

«Оксамитові революції» - це був лише початок

Історики люблять все систематизувати. І тому вони схильні поділяти революції на межі другого та третього тисячоліть на «оксамитові» та «кольорові». Перші прокотилися світом наприкінці 80-х – початку 90-х років і фактично демонтували комуністичну політичну систему на теренах Східної Європи.

Назва походить від «Оксамитової революції» листопада-грудня 1989 року в Чехословаччині, коли в результаті масових мирних виступів Чехословаччина позбулася нав’язаного СРСР утопічного та репресивного комунізму й стала на демократичний шлях розвитку. Обійшлося без кровопролиття, натомість набагато гострішими, трагічними були події 1989 року в Румунії, під час яких загинула понад тисяча людей і було страчено комуністичного правителя країни Ніколає Чаушеску разом із дружиною.

Своєрідним підсумком «оксамитової революційної хвилі» стали події 18-22 серпня 1991 року в Москві, коли російські демократичні сили на чолі зі «свіжо обраним» (червень 1991-го) президентом РФ Борисом Єльциним протистояли путчистам, які наполягали на «радянщині» і збереженні ненависної останньої імперії в світі. Варто зауважити, що практично в усіх тодішніх «радянських соціалістичних республіках», зокрема і в УРСР, правлячі комуністичні режими з великим напруженням і страхом слідкували за подіями в Москві, панічно боячись «експорту російської революції». Саме цей страх, значною мірою, спонукав українських комуністів підтримати ідею української незалежності 24 серпня 1991 року.

Революції «кольорові» і «мережеві»: ця «класифікація» - не більше, ніж зовнішнє

До другої революційної хвилі належать «кольорові революції» – антиурядові виступи в Югославії («Бульдозерна революція» 2000), Грузії («Революція троянд» 2003), Україні («Помаранчева революція» 2004, революція Гідності 2013-2014), Киргизії («Тюльпанова революція» 2005 і нинішня, яка ще не отримала назви), а також події «арабської весни» 2010 – 2012 років. Так, швидкому поширенню протестних настроїв і революційних ідей сприяє інтернет, зокрема соціальні мережі, які відіграли величезну роль в революційних подіях останнього десятиліття. Тому іноді «кольорові революції» називають «мережевими». Нам, здебільшого, здавалося, що саме український Помаранчовий Майдан – був першою цифровою революцією в світі, коли завдяки сучасним засобам комунікації, стало можливо в лічені хвидини (години) заряджати ідеєю колосальні маси людей. Але це не так, треба визнати.

Перша «мережева» революція «стартувала» на Філіппінах 17 січня 2001 р., коли після блокування парламентом процедури імпічменту президента Джозефа Естради філіппінці надіслали одне одному понад 7 мільйонів електронних листів із закликом вийти на вулиці і взяти участь у протестах.

«Мережева революція» 2004 року в Іспанії призвела до відставки прем’єр-міністра Хосе Марії Аснара. «Кольорові революції» в Тунісі, Єгипті, Лівії називають іноді «мережевими», або Twitter-революціями, а другий український Майдан розпочався з посту у Facebook.

Важлива деталь. Практично всі «Кольорові революції» не є класичними революціями – вони не мають на меті перебудову соціально-політичного ладу країни і перерозподіл власності, а спрямовані передусім на зміну політичного режиму, з яким пов’язують корупцію, порушення прав людини, безробіття, низький рівень життя тощо. Саме тому переважна більшість «кольорових революцій» розгорялися після виборів. Демократичну  процедуру було спотворено і в народу не залишалося іншого способу для реалізації свого конституційного права на владу.

Зазвичай опозиція, не погоджуючись із результатами виборів, і вважаючи їх сфальсифікованими, вдавалася до масових протестів - до демонстрацій, мітингів, страйків. «Кольорові революції» можна розглядати як певні демократичні прориви, втім, дехто трактує їх як фази відкритого конкурентного протистояння, в результаті якого до влади зазвичай приходять опозиційні сили, відбувається заміна еліт. Утім, не завжди нові еліти виправдовують народні очікування… Яскравий тому приклад – Україна. «Помаранчеві» революційні вожді не тільки не здійснили незворотних демократичних перетворень, але й, по суті, «демонтували революцію, вторувавши шлях для повернення старих контрреволюційних структур влади». (газета «Ді прес», Австрія).

Джін Шарп – «хрещений батько кольорових революцій»?

Ідеологом «кольорових революцій» дехто вважає Джіна Шарпа – американського політолога і громадського діяча, професора Массачусетського університету, відомого своїми працями з методів ненасильницької боротьби з авторитарними режимами. Його книга "Від диктатури до демократії. Концептуальні засади здобуття свободи" була видана у 1993 році і стала світовим бестселером. Нарис, довжиною в книгу, переклали понад тридцятьма мовами і  неодноразово перевидавали. Financial Times називала її «біблією для політичних активістів від Белграда до Рангуна»; CNN – «вірусним памфлетом». У праці, зокрема, йдеться про те, що «ненасильницька боротьба є набагато складнішим і різноманітнішим засобом боротьби, ніж насилля. Замість насилля, боротьба може вестися за допомогою психологічної, соціальної, економічної і політичної зброї, яку використовує як населення, так і суспільні інститути…».

Характерною ознакою «кольорових революцій» є особлива активгість молоді – переважно студентства, лояльних ЗМІ, промовистої символіки і квітів – їх роздають силовикам, котрі боронять владу. Джіна Шарпа, який помер у січні 2018 року, і сьогодні бояться і проклинають всі прибічники авторитарного стилю правління. В Росії його звинувачують у розвалі СРСР – буцімто він сприяв поширенню антирадянських настроїв і початку «Співочої революції» у Прибалтиці. Той же білоруський диктатор Олександр Лукашенко неодноразово заявляв, що проти Білорусі застосовуються «технології кольорових революцій». У 2011 році британськими журналістами було знято документальний фільм «Як розпочати революцію», в якому йдеться про ідеї Шарпа і про їхній вплив на протестні рухи в усьому світі.

Втім, не треба перебільшень. Адже немає сумніву в тому, що мало хто з тих, хто «зробив» обидва українські Майдани читали Шарпа, чи взагалі знали, хто це такий. Тож доба революцій на зламі тисячоліть – це не наслідок чиєїсь теорії або «змови» - це природній розвиток історичного процесу, який вільно обирає найбільш ефективну форму для своєї реалізації.

Майдан – один, погляди на нього – різні

Український політик, історик, соціолог і публіцист, теоретик українського консерватизму В’ячеслав Липинський, писав у 1920 році: «Трьох синів рідних має сьогодні наша мати – спільна наша людська громада – Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціялістичного інтелігента-демократа й республіканця і пролетаря-большевика та інтернаціоналіста…» Ці «три рідні сини» – такі різні й несхожі – жили в одній країні й мусили шукати спільну мову. Не завжди це виходило тоді, не надто виходить і нині, вже поміж їхніми внуками та правнуками.

Погляди на два українські Майдани – Помаранчевий і Гідності – різняться. Від захвату й гордості – до цілковитого несприйняття. А між ними – цього не приховаєш - байдужість. Достоту, як і наприкінці 80-их, на зорі української незалежності. «Коли ми творили Рух, Товариство української мови, ми не знали, не сподівалися, що серед наших офіцерів, серед вчених, серед господарників знайдеться так багато людей, які підтримають нас. Але не знали ми і того, як глибоко, якими високими безкінечними поверхами над нами і під нами лежить таке манкуртське, безнаціональне існування наших людей…», - згадував Дмитро Павличко. А це вже 2014-й, свідчення Тараса Прохаська: «Я усвідомлював, наскільки все ж таки неоднорідний український народ. Я не говорю тепер про Схід і Захід, але просто – яка є величезна маса людей, не подібних до тих, хто робить Майдан. Скільки би там не було – мільйон чи півмільйона людей на Майдані, - це є вибірка найкращих, а довкола – глушняк… Абсолютно парадоксальна байдужість».

«Чудо революції полягало в тому, що до нас на хвилинку зазирнуло прекрасне майбутнє і протягом цієї історичної хвилинки саме воно диктувало нам нашу громадянську зрілість. Але чудо не буває перманентним, воно на те й чудо, щоб минати, а точніше кажучи – щоб вислизати…», - так писав про осінь 2004 року письменник Юрій Андрухович.

«Це була не революція. У 1991 році була революція, змінилася система: замість соціалізму – плюралізм, вибори, ринкові відносини між країнами та всередині», - заявляв перший президент України Леонід Кравчук про Помаранчеву революцію.

Звісно, не був у захваті від Майдану і другий український президент Леонід Кучма. В книзі «После майдана. Записки президента. 2005-2006» він пише: «Оранжевая революция» - это тоже плод общественных разочарований. Людям хотелось, чтобы обещанный им западный «рай» вступил на нашу землю как можно скорее… Люди жили с лозунгом в душе: даешь нам европейскую жизнь!» Ці кучмині нотатки сповнені ледве прихованої образи і скепсису. Вражає, наскільки можна не вірити у власний народ і країну, яку пан Кучма очолював десять з лишком років, упродовж двох президентських термінів: «…если в Крым не придут в основном русские деньги, он останется неосвоенным… Я очень надеялся рычагом русских денег если не поднять Крым, то хотя бы сдвинуть его с мертвой точки! Рассчитывать, что Крым по-настоящему, по стандартам двадцать первого века, освоим мы, украинцы, сами – это несерьезно…»

Євген Кушнарьов у книзі «Конь рыжий. Записки контрреволюционера» вбачав у подіях Помаранчевого майдану 2004 року не тільки всі ознаки перевороту (так само, як і російська політична еліта), але й певні апокаліптичні ознаки. Саме він 28 листопада 2004 року на сепаратистському з’їзді партії Регіонів у Сєвєродонецьку під час виступу заявив: «…И я хочу напомнить горячим головам под оранжевыми знаменами: от Харькова до Киева – 480 километров, а до границы с Россией – 40!»  То було перше велике протистояння між Україною і Росією. Тоді незалежна Україна виграла бій, нинішній - ще триває…

То хто підтримує і береже «Європейські цінності»?

В 1984 році чесько-французький письменник Мілан Кундера написав відоме есе «Трагедія Центральної Європи», в якому аналізує події осені 1956 року в Угорщині, коли на придушення антикомуністичної революції СРСР кинув танки і війська. Зокрема, він згадує директора Угорського Телеграфного Агентства, який відправив сповнену відчаю телеграму, сповіщаючи світ про російський наступ на Будапешт. Вона закінчувалася такими словами: «Ми помремо за Угорщину і за Європу». Кундера розмірковує про те, що означає Європа для угорця, чеха чи поляка, а завершує невтішним висновком, що «…трагедія Центральної Європи криється не в Росії, а в Європі, тій самій Європі, котра була для директора Угорського Телеграфного Агентства настільки великою цінністю, що він ладен був віддати за неї життя і дійсно загинув за неї. Живучи за залізною завісою, він і не підозрював, що часи змінилися і що в самій Європі Європа більше не сприймається як цінність. Він і не підозрював, що звістка, відіслана ним за межі його рівнинної країни, здаватиметься дещо старомодною і не буде зрозумілою».

Відтоді минуло чимало часу і угорці, чехи, словаки, поляки повернулися в європейську родину. Натомість українці пережили щось подібне до угорського досвіду в 2013-2014 роках, під час Євромайдану, коли стали на захист саме європейського вибору і європейських цінностей, і досі віддаючи за них свої життя. Виступаючи в Києві у грудні 2013-го французький філософ Анрі Леві сказав, що «серце Європи б’ється на Майдані». Як же він був правий…

Наші Майдани - неймовірно потужні, шалено вражаючі, войовничі та зворушливі. Вони були незабутніми

Певно, не буває ідеальних суспільств. А прекрасні утопії з обіцянками райського життя зазвичай закінчуються моторошними антиутопіями з концтаборами і тотальним домінуванням держави в усіх сферах. Українці знають про це не з книжок, а з власного досвіду. Але бувають суспільства гідні. І треба прагнути стати таким суспільством. І свобода – не «олтар абстракції». Вона – про вибір. Герої Небесної сотні полягли не за примарні романтичні ідеали, а за вільне демократичне суспільство, за всіх і кожного. Навіть за тих, хто так затято заперечує демократичні цінності, вбачаючи майбутнє України тільки вкупі з імперським та авторитарним «русским миром».

Фахівці класифікують дві останні українські революції як «кольорові». Революцію Гідності відносять ще й до «мережевих». Утім, якими були для нас, українців, ці Майдани? Вони були незабутніми. Неймовірно потужними. Шаленими. Вражаючими. Войовничими. Зворушливими. Для когось – ненависними. Вони були різними. Єдине, якими вони не були і не будуть – марними. Думати так – значить зрадити, здатися і програти.  

Пам’ятаєте той мільйоноголосий майданний спів: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…»

Світлана Шевцова, Київ