«План Кравчука» - який він, якщо без стереотипів

«План Кравчука» - який він, якщо без стереотипів

Аналітика
Укрінформ
Цей план про те, що «Мінськ - 1,2» безнадійно застарів, що Росія – учасниця війни, а не посередник, що «карабаського» варіанту Україна не допустить

Пропозиції від делегації України в ТКГ з врегулювання ситуації на Донбасі, озвучені її головою, першим президентом України Леонідом Кравчуком на минулому тижні, викликали неоднозначну реакцію. І справа не лише в тому, що хтось поспішив оголосити чергову «зраду», є й більш оптимістичні оцінки. Справа в тім, що всі вже зачекалися на цих переговорах ініціативи саме з українського боку, коли ми не лише реагуємо на випади противника, а й висуваємо свої стратегічні пропозиції. Цього разу вийшло так, що ми знову відповідаємо на запропоновані іншою стороною в середині жовтня «15 пунктів». Але відповідаємо адекватно. І якщо наші контрпропозиції переламають цю неприємну для нас практику – то це уже позитив №1. 

Тож, що є в цьому документі конкретного, наскільки він реалістичний та що отримає Україна, світ та як реагуватиме інша сторона протистояння – Росія та підконтрольні їй «ЛДНР»? Щодо другого запитання. Відповіді на нього засідання політичної підгрупи 10 листопада не дало. Тож давайте сформуємо своє ставлення до цього документу.

Що там із «Мінськом» насправді?

Перше. «Мінськи» - обидва - застаріли остаточно. Виконувати їх треба було тоді – в 14-му і в 15-му. А не виконані вони були не з нашої вини. І тепер – що ж, ті домовленості треба переглянути, виходячи з ситуації, яка склалася нині – не та Україна, не ті ЗСУ, не той Донбас. Про те, що «Мінськ не догмо» уже давно відкритим текстом говорять не лише наші союзники (наприклад, канцлер Ангела Меркель під час минулорічної зустрічі «Норманді» в Парижі), але в Києві, зокрема той же Леонід Кравчук, - теж. Буквально днями до цієї ж позиції приєднався пан Вольфганг Ішингер, ініціатор Мюнхенського форуму з безпеки, який раніше завжди відзначався особливо толерантним ставленням до Росії та Путіна. «Мінськ не Біблія» сказав він. А от «15 пунктів», що їх запропонувала російська сторона в жовтні, виходять саме з того, що «біблія». І вибори на Донбасі, згідно них, треба проводити до передачі кордону Україні. Одного цього достатньо, щоби визнати ці «пункти» неприйнятними.

Щоб зрозуміти сьогоднішній стан речей, треба повернутися до історії «мінських домовленостей»-2. Обставини їх підписання у лютому 2015 року були геть відмінними від нинішніх -  «гарячі» бойові дії, «котел» під Дебальцевим... Це не знімає відповідальності з політичного та військового керівництва того періоду. Відповісти на питання – чи можна було цього уникнути? – було б справедливо і повчально. Проте, це має відбуватися не в стилістиці політичної кампанії, а саме як тверезий та неупереджений розбір тієї конкретної ситуації. Але вихідні позиції для «мінських домовленостей» були вкрай несприятливими для України, це – факт. Але саме вони припинили гарячу стадію війни, дозволили відвести загрозу просування ворога далі на територію Донецької та Луганської областей.

Обставини підписання Мінська-2 у лютому 2015 року були геть відмінними від нинішніх -  «гарячі» бойові дії, «котел» під Дебальцевим...
Обставини підписання Мінська-2 у лютому 2015 року були геть відмінними від нинішніх - «гарячі» бойові дії, «котел» під Дебальцевим...

«Мінські домовленості» та «дорожня карта» до них - є вкрай заплутаними документами. Якщо хтось здатний бачити там чітку послідовність виконання пунктів, то треба визнати – це дуже оптимістично налаштована людина. Схоже, і про це багато говорилося, що цей текст так і готувався, щоб виконати його було неможливо. Для України в ньому є дуже важлива позиція: окуповані території визнаються в ньому як «ОРДО» та «ОРЛО», відтак – це відповідає чинному законодавству країни та унеможливлює маніпуляції щодо «ДНР» та «ЛНР» та їх примарну  легітимність. Відома і тверда позиція України всі ці роки: спочатку потрібно вирішити компонент безпеки та відновити контроль за кордоном з РФ, потім – відкривається шлях для політичного врегулювання, в тому числі – проведення виборів. Очевидно й те, чому така послідовність (100% логічна – а як інакше?) не влаштовує російську сторону: при її виконанні стане остаточно доведеною участь РФ в конфлікті та її безпосереднє керівництво військовим формуваннями та окупаційною адміністрацією. Ще доведеться демонтувати саме «ДНР» та «ЛНР», а це – політичний крах. Тому й випливають постійно ідеї то «прямих перемовин», то – провокації із нібито «безглуздістю подальшої участі в ТКГ», то – чергові загострення на лінії розмежування.

Отже, як, бодай спробувати, забезпечити життєздатність «мінських домовленостей» при такому стані речей? Тільки реальними пропозиціями щодо розблокування процесу. Що, власне і зробила делегація України, запропонувавши 5 листопада «План спільних кроків».

Не топтатися на місті, а йти крок за кроком

Певним закидом до України у «мінському форматі», була негнучкість позиції – наші представники стояли на своєму, а неадекватна реакція РФ гальмувала перемовини намертво. А що тепер?

Пригадаємо ключові пункти «плану»:

  • виведення іноземних військ, незаконних збройних формувань та найманців з території України не пізніше січня 2021 року;
  • скасування владою Російської Федерації низки рішень і документів, які є прямим втручанням у внутрішеі справи України, наприклад, про спрощений порядок надання жителям ОРДЛО російського громадянства;
  • відновлення контролю над ділянкою російсько-українського державного кордону за допомогою СММ ОБСЄ;
  • збільшення чисельності місії СММ ОБСЄ в чотири рази (на 1500 осіб).
  • п’ятий пункт передбачає, що лише за виконання цих умов відбудеться підготовка та проведення на території ОРДЛО виборів (за допомогою ОБСЄ).    

Що можемо тут побачити?

По-перше: пріоритет безпеки нікуди не подівся. Глава нашої делегації Леонід Кравчук так пояснює в інтерв’ю «Інтерфакс-Україна»: «Перше, що ми пропонуємо зробити, - припинити обов'язково збройний конфлікт, і провести обов'язково повну демілітаризацію ОРДЛО. З цього потрібно починати. Тобто, всі збройні формування, найманці, озброєння - все повинно бути виведено з цієї території, незаконні збройні формування повинні бути розпущені».  

Звісно, постає питання відповідальності тих, хто брав участь в військових діях на Донбасі на боці РФ та визначення конкретних критеріїв в цьому питанні. Пан Кравчук знову зауважує: «Це повинно бути зроблено шляхом прийняття Верховною Радою України відповідного законопроекту. (…) Тому що є злочинці, є люди, які прийшли туди вбивати за гроші, - вони повинні нести відповідальність, а інші - нормально жити і працювати на своїй, українській землі». Тоді наступне питання: тобто, ті, хто теоретично будуть виведені, а зрозуміло, підуть саме головні злочинці та вбивці, таким чином – уникнуть покарання? На перший погляд, це виглядає, як неприпустима поступка. Але – яким ще шляхом можна позбутися окупантів та військових злочинців на своїй землі якомога швидше? До речі, ніхто не забороняє Україні потім розшукувати цих злочинців по усьому світові, як робить це Ізраїль щодо нацистських злочинців і сучасних терористів, але це має стати системною роботою компетентних органів.

По-друге: висуваються конкретні вимоги до РФ – скасування визнання документів, виданих «ДНР» та «ЛНР» та спрощене і незаконне надання російського громадянства мешканцям окупованих територій. Така вимога висувається прямо до РФ і унеможливлює будь-які спроби держави-агресора до «заговорювання» цього питання.  Наприклад, що отримання російського громадянства – це, мовляв, добра воля мешканців регіону і т. і. Чому це надважливо? Тому що – ось вона безпосередня участь РФ в «не бойових» процесах у регіоні та сприяння незаконній адміністрації у її діяльності.

Звучить критика, що поліційні функції є не типовими для ОБСЄ, що 1500 озброєних лише стрілецькою зброєю людей – це мало для такого обсягу задач
Звучить критика, що поліційні функції є не типовими для ОБСЄ, що 1500 озброєних лише стрілецькою зброєю людей – це мало для такого обсягу задач

По-третє: «планом спільних кроків» передбачається взяття під контроль частини україно-російського кордону та збільшення як чисельності, так й повноважень СММ ОБСЄ. Сутність цих повноважень розкрив віце-прем’єр України, член української делегації у ТКГ Олексій Резніков в інтерв’ю «РБК-Україна»: «Безумовно, постає питання: хто ж після цього буде забезпечувати охорону громадського порядку на цих територіях. Ми пропонуємо розширити мандат ОБСЄ, в тому числі це дасть можливість проводити спільне патрулювання новоствореними підрозділами охорони громадського порядку за участю громадян України, які готові присягнути і це робити. (…).

Звісно, в Україні це багатьом не сподобається. Лунає критика й щодо того, що поліційні функції є не типовими для ОБСЄ, що 1500 озброєних лише стрілецькою зброєю людей – це мало для такого обсягу задач. І тому звучать пропозиції повернутися до обговорення участі миротворців ООН. Ну, мабуть і це може стати предметом переговорів про конкретні  кроки для гарантування безпеки. Головне - їх треба почати щодо цього питання.

По-четверте: лише після всього цього – можна проводити вибори. Зрозуміло, що вибори – за українськими законодавством, наявності української адміністрації, із українською ЦВК і т. д. Це свідчення відновлення української влади на цих територіях. Тут теж вистачає критики. Наприклад, що запропонований нереальний темп: до кінця січні демілітаризація регіону – і одразу, до кінця березня, вибори. Безперечно, виконання кожного погодженого кроку обов’язково має закінчуватися верифікацією, тобто, компетентною і неупередженою перевіркою. А на це треба не тиждень і навіть не місяць. Тож оголошення попередньої дати виборів Леонідом Кравчуком – 31 березня 2021 року – скоріше треба сприймати саме як готовність України виконувати «План спільних кроків». Так само, як заслуговує на увагу пропозиція пана Кравчука прийняти для проведення виборів в ОРДЛО спеціального закону з 100% мажоритарною системою. І це теж логічно, бо українських партій там нема і ще не скоро будуть.

Слідкуйте: кому і що вигідно?

Як були сприйняті пропозиції України і є маркером реальної зацікавленості інших учасників «мінського формату» у врегулюванні ситуації та мирі. Представники ОБСЄ професійно приступили до їх вивчення. Між тим, Кремль по суті пропозицій наразі мовчить, а по деталях, традиційно вустами прес-секретаря Дмитра Пєскова знову перекладає відповідальність на Україну, зокрема, в питання незаконної паспортизації: мовляв, це ж територія України, це громадяни України, які до Росії претензії? Але ж хтось видає паспорти з «двоголовою куркою» десятками тисяч і чомусь на окупованих територіях ходять російські рублі у неконтрольованих обсягах… Ну, це окрім кадрових російських військовослужбовців (2400 – згідно заяви представника України в ОБСЄ), російської зброї та найманців з числа автентичних громадян Росії, про яких всім давно відомо.

Зауважимо ще раз принципове: так, озвучені паном Кравчуком терміни – є проблемними, зрозуміло, що вкластися до 31 березня 2021 року вдасться навряд чи. Але дати це те, що підлягає перегляду, а Україні уже давно треба було висунути власну ініціативу. І впертість саме РФ, невизнання відповідальності за участь в конфлікті та бажання просунути свої тези та розуміння «прямих перемовин» - тільки засвідчить та підкреслить реальну роль РФ у всій цій вже понад шестирічній війні.

Так, мирний процес може стати внутрішньою проблемою країни, яка уже давно воює. «План Кравчука» критикують і в Києві. Але зазначимо, щодо основних пунктів: послідовність кроків, контроль з кордоном, дезактивація та розпуск «ЛДНР» - серйозних заперечень в Україні ні в кого, крім відверто проросійських партій, немає. І так, - вони, безперечно, будуть при обговоренні пропозиції запровадження ВЕЗ на Донбасі аж до 2050 року.  

Згаданий вище президент Мюнхенської конференції з безпеки Вольфганг Ішингер зауважує на важливості роботи саме України у цьому напрямку: «Я вірю, що Україна може повернути території через економічне і соціальне відновлення країни. (…) Повернення Донбасу залежатиме не від військової операції та перемоги – яка, до речі, не думаю, що відбудеться, – а від привабливості, від заможності решти України, яка стане магнітом і притягне Донецьк та Луганськ до реінтеграції» (з інтерв’ю «Європейській правді»).

До цих слів важко що додати – тому що, одна справа це – військовий та політичний процес, а от якість життя – це набагато дієвіше, якщо дивитися на найближче майбутнє. І якщо Україна не запропонує зрозумілої перспективи, то повернення і Донбасу, і Криму буде дуже важким.

Росія має знати своє місце

Є ще одна загроза: це «примара Карабаху». Звісно, про пряму аналогію не йдеться. Вірменія – союзниця Росії по ОДКБ, щойно була зраджена нею. Україна – воює з Росією уже сьомий рік. Але є й тут дещо спільне. Мова не лише про Карабах - Придністров’я, Південна Осетія, Абхазія, Сирія… Всюди, де втручається Росія зі своїми «миротворцями» - результат один і той самий: конфронтація та відсутність жодної перспективи на десятиліття вперед. І тому так важливо те, що звучало неодноразово цими днями і в ТКГ, і в ОБСЄ – Росія ніякий не посередник, а сторона в міжнародному конфлікті на українському Донбасі. І тому – Кремль має знати своє місце, що йому дозволено, а що – ні.

Відновити контроль над власними територіями та «перестати стріляти», звісно, дуже хочеться, але це лише верхівка – під якою має бути вибудована надійна геополітична конструкція.  А коли до цього долучається зацікавлена та ангажована сторона, яка починає грати роль «миротворця», робить це одним з елементів своєї політики та намагається залишитися на цих територіях в такому статусі надовго. Очевидно, що для України такий варіант неприйнятний, як і будь-які спроби домовитися за нашою спиною - також. Втім, вже понад п’ять років українська влада не йшла на такі поступки, наявність же нового «Плану спільних дій» саме з української ініціативи – це чергове свідчення нашої непоступливості у принципових питаннях. Тож чиїсь сподівання на «щось надавити» просто не пройдуть.

Підсумуємо: делегацією України в ТКГ запропоновані реальні пункти «Плану спільних дій» - зробити кроки до відновлення миру на Донбасі. Так, це наша відповідь на пропозиції другої сторони, озвучені раніше, які виявилися неприйнятними для нас.  Умовно кажучи – ми віддали пас іншим учасникам переговорів, готові йти далі у дипломатичний наступ, не здавши жодного пункту «мінських домовленостей». Тепер справа за послідовністю  інших учасників перемовин. Хто і як себе покаже – стане очевидним дуже швидко.

Віктор Чопа. Київ   

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-