Менше 5%, або На що розраховують очевидно непрохідні партії
Мережа активно обговорюють “свіже” соцопитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), яке проводилося з 26 травня по 7 червня 2019 року. Серед тих, хто визначився із вибором, за партію “Слуга народу” готові голосувати 48,5% опитаних. Далі у списку ідуть "Опозиційна платформа - За життя" - 11,8%, "Європейська солідарність" - 8,1%, "Батьківщина" - 7,8% та партія "Голос" — 5,6%. “Новий” рейтинг майже не відрізняється від дослідження соцгрупи "Рейтинг" за період з 29 травня по 3 червня. Там до парламенту також проходить згадана п’ятірка.
Утім, в даному разі нас цікавить дещо інше: політсили, які, за опитуваннями, набирають менше і набагато менше 5%. Без жодних, з огляду на «швидку» компанію, шансів на зміну таких цифр. Це, зокрема, "Сила і честь" - 3,8%, Радикальна партія Олега Ляшка - 2,9%, "Громадянська позиція" - 1,8%, "Самопоміч" - 0,6%, "Українська стратегія" - 0,5% та багато-багато інших. Представники цих партій, зокрема, їхні лідери, неодноразово заявляли про готовність протистояти ймовірному реваншу проросійських сил, але, натомість, між собою не можуть домовитися, і йдуть на вибори кожен окремо. І подібна ситуація не нова, а повторюється від одних виборів до інших. Дрібні партії збирають свої 0,5-4% (сукупно 10-15%, а це, на секундочку, більше рейтингу “Опозиційної платформи – За життя”), але до парламенту не проходять. А отже особливо цінні нині голоси проукраїнського, проєвропейського електорату пропадають.
Тут, напевно, доречно б згадати нещодавнє рішення партії “Удар” Віталія Кличка, яка на дострокових парламентських виборах висуне кандидатів тільки в мажоритарних виборчих округах, за списком – ні. “Важливо, щоб голоси за демократичні сили не були розпорошені. Аби не відбулося реваншу тих сил, проти яких ми боролися на Майдані”, – заявив Кличко. Так само вчинила і партія, переможець минулих парламентських виборів – «Народний фронт». Аплодуємо. Але що толку?
Тож питання: а на що розраховують апріорі «непрохідні» політичні сили?
Причина? Партій у нас як не було, так і немає…
Соціолог, директорка Фонду “Демократичні ініціативи” Ірина Бекешкіна каже, що навіть попри спільну ліберально-центристську ідеологію, яка, по суті, абсолютно нічим не відрізняється, дрібні партії не об’єднуватимуться з двох на те причин.
“У нас відсутня партійна система. Відсутня від слова “взагалі”. Адже якщо прибрати деяких лідерів, то що тоді залишиться? А нічого. І навіть спільна ідеологія тут ні при чому, – переконує соціолог. – Бо наші партії, по-перше, є особистісно-орієнтованими, а по-друге, за ними стоять різні фінансово-економічні групи. То про яке об’єднання узагалі може йтися, коли лідери та групи впливу різні? Ніхто не хоче від себе відмовлятися, вливатися та розчинятися у комусь. Натомість, вони сподіваються, що протягом виборчої кампанії їм вдасться переконати свого колишнього виборця, щоби перейти прохідний бар’єр”.
Наші політики не вміють говорити собі правду
На думку політолога Олексія Мінакова, не треба переоцінювати аналітичні здібності керівників політичних сил щодо об’єктивного сприйняття реальності, тому що часто вони ірраціонально «сподіваються» і «вірять» в позитивний результат на виборах.
“Замість того, щоб чесно сказати собі гірку правду, що шансів немає. Це психологічний захист – заперечення негативного сценарію. Загалом вплинути на рейтинг партії може, перш за все, активність лідера, цікаві програмні пропозиції, поповнення «зірковими» членами команди, ефективна рекламна кампанія на телебаченні, на білбордах і в Інтернеті, агітаційний тур містами України, дискредитація ключових конкурентів. Тобто гіпотетично шанси завжди є – потрібно працювати по кожному з цих напрямів, – вважає політолог. – Інша справа, що Гриценко, скажімо, аж ніяк не вразив першою десяткою своєї партії, чим зменшив потенціал для зростання рейтингу. Так само Смешко презентував доволі дивний список – три колишні депутати Самопомочі, один – екс-депутат БПП, ще екс-керівник митниці. Не вразив і список Олега Ляшка. Тобто вони всі втрачають і не використовують потенційні можливості для корінного перелому ситуації. Вони не дивують, а діють за інерцією. Хоча їм потрібні екстраординарні кроки та надзусилля”.
Згадав політолог і політсили, які взагалі відмовляються від боротьби на “пропорційці” і будуть допомагати окремим кандидатам у депутати на “мажоритарці” – це “Народний фронт” та “Удар” “Можна сказати, що вони реалісти. А ось той же Ляшко, Садовий і Гриценко – це оптимісти, бо вірять у світле майбутнє для своїх партій на цих виборах по «пропорційці», попри невтішні результати соцопитувань”, - каже Мінаков.
Наші політики самовпевнені
На думку керівника департаменту публічної політики та адвокації ГО “Центр UA” Андрія Андрушківа, дрібні партії сподіваються на те, що за шість наступних тижнів їм вдасться привернути увагу тих, хто ще не визначився.
“А таких на сьогодні чимало. І вони намагатимуться мобілізувати людей прийти на дільниці. Якщо згадаємо стислі терміни парламентської кампанії 2014 року, то “Народний фронт” також тоді стояв на рівні проходження, а в результаті – фактично переміг за пропорційною частиною. Значний прогрес тоді показала й “Самопоміч”. Тож очевидно, що зараз у штабах цих партій сидять люди, які переконують, принаймні, керівників партії, що досягнути результату вони зможуть, 5% бар’єр подолають. А враховуючи те, наскільки у нас самовпевнені політики... – каже Андрушків. – Це дуже добре показала президентська кампанія. Рейтинги багатьох говорили, що варто б уже зливати воду та йти пити боржомі, але ж ні. Кампанія тривала, мережі розгорталися, біг-борди скуповувалися тощо. Власне, це ж стосується й питання щодо об’єднання. До майбутньої Ради всі хочуть потрапити командою, а при об’єднанні доведеться ділитися місцями у списку”.
Електорат обирає форму, а не зміст
Усі ці політики різні, власне, як і партії. Їхні рейтинги не сумуються, а інколи навіть мінусуються, а тому ніколи не відомо, як саме поведе себе виборець у разі об'єднання тих чи інших політиків, акцентує політолог Дмитро Сінченко.
“На президентських виборах ідею об'єднання всіх "демократичних сил" взяв на озброєння Гриценко, і програв, хоча загалом йому вдалося реалізувати цю ідею. Майже всі, до кого він звернувся, його підтримали, а Вакарчук не балотувався, а отже не конкурував із ним. Тобто причина поразки тих чи інших політиків не у тому, що вони йдуть різними колонами і конкурують між собою, а у тому, яким чином вони ведуть свої виборчі кампанії, з чим вони йдуть до виборця, – каже політолог. – Конкуренція на виборах – це добре і цілком природно. Погано те, що ця конкуренція відбувається не в дискусіях і дебатах щодо програм та ідей, які пропонують політики, а між політтехнологами. Погано те, що виборець обирає здебільшого форму, не дуже придивляючись до змісту. Виборець обирає не головою, а серцем, не розумом, а емоцією, і піарники цим активно користуються”.
Дмитро Сінченко також проаналізував кожну партію. Наприклад, нова політсила “Українська стратегія”, яку очолює відомий політик без суттєвого антирейтингу Володимир Гройсман, не намагається задовольнити запит виборця на нові обличчя. “Оголошена десятка свідчить про те, що ця політична команда сформована навколо чинного уряду і тих, хто підтримує його діяльність. Партія має ресурси і розгорнуті штабні структури, до виборчого списку теж немає негативного ставлення. Партія майже не грішить популізмом, на відміну від інших. Гройсману є чим хвалитись і про що звітувати. Головною проблемою цієї партії є її поки що низька впізнаваність і рейтинг. У неї позитивна динаміка, однак чи встигне вона набрати достатньо голосів – наразі не відомо. Якби вибори відбулися у жовтні, я не мав би сумнівів у її проходженні в парламент”.
Хто переплюнув Ляшка в популізмі
Щодо РПЛ, то, на відміну від "Української стратегії", партія втрачає підтримку. І відбувається це через появу "Слуги народу", яка переплюнула Ляшка у популізмі. Згадав політичний експерт і про успіх Смешка, а також “останні дні” у великій політиці Садового-Гриценка.
“Для партії Ляшка ця кампанія – її лебедина пісня. Сам Ляшко вже приївся своєму електорату, він вже нічим не може здивувати чи шокувати, його партія зав'язла в корупційних скандалах і сприймається як частина "старої системи". Нині вона практично втратила підтримку у містах і на цих виборах змагатиметься передусім за консервативний сільський електорат з більш потужною “Батьківщиною”, – стверджує Сінченко. – Смешко на президентських виборах успішно виконував роль кандидата-спойлера, відтягуючи голоси у "першого непрохідного" Гриценка. Настільки успішно, що здивував своїх же замовників, набравши достатньо голосів для подолання прохідного бар'єру в парламент. Це і стало причиною його нинішнього походу в Раду. Партія стала досить успішним бізнес-проектом Смешка та його "бенефіціарів", наповнивши прохідну частину свого списку різношерстною публікою. Тут, як кажуть, нічого особистого, лише бізнес. До "демократичного табору" цей політпроект можна віднести з великою натяжкою. Стосовно Гриценка і Садового, то, очевидно, вони теж доживають свої останні дні у великій політиці. Обоє мали занадто великі амбіції, однак не приділяли достатньо часу для формування своїх партійних структур. Вони позиціонувались як політики нової якості, хоча насправді такими не були, і виборці це відчули”. І додав: “Замість позиції державників, якої від Гриценка і Садового чекали виборці, вони пропонували популізм, в якому вони суттєво програвали новим проектам. Тому й розгубили своїх виборців, які пішли до "Слуги народу" Зеленського, "Голосу" Вакарчука і "СіЧі" Смешка. Те, що вони продовжують свій похід на вибори, свідчить лише про одне – вони досі не вірять у завершення своєї політичної кар'єри, і переконаються у цьому лише після остаточної поразки”.
Реальні демократи? Їхній шлях до визнання буде довгий...
Окремо пан Сінченко згадав про "Силу людей" та "Демократичну сокиру". “Ці молоді політики намагаються створити ідеологічні партійні організації "з нуля" – виключно за рахунок свого організаційного потенціалу та своїх ідей. Однак доки наша політика залишається бізнесом і просувається через телевізор, вони не зможуть подолати прохідний бар'єр. Проте об'єднуватись із одноразовими політичними проектами їм категорично протипоказано, так само, як і між собою. Їхній шлях буде довгим і не простим, але не виключно, що в майбутньому вони таки зможуть досягнути успіху”, – резюмував політолог.
Українські політики і манія величі
Своєю чергою політтехнолог Дмитро Бачевський вважає, що більшість українських політиків страждають на манію величі. Тобто кожен дивиться на кількість лайків у своєму Фейсбуці і вважає, що користується неабиякою підтримкою.
“І навіть результати соцопитувань не можуть переконати такого політика в тому, що рівень його підтримки насправді є мінімальним, а сам він – політичний нуль без жодних перспектив на виборах. А тому кожен такий політик вважає себе надзвичайно цінним і щиро переконаний, що інші політики мають бігати до нього на поклон і йти на поступки. Особливо це стосується тих політичних діячів, які вже обіймали якісь високі посади у владі, звикли до того, що вони є впливовими людьми і думають, що таким самим рівнем поваги вони користуються і в народі”.
Через таку помилку, переконує політтехнолог, всі ці “вожді” не можуть домовитися між собою, йдуть на вибори окремими колонами та програють.
«Пропорційники» з мисленням «мажоритарника»
Ще одною поширеною помилкою багатьох політиків є переконання, що народ оцінить те, що вони зробили чи роблять, і в нагороду обере їх знову, щоб вони зробили ще більше.
“А це – рівень мислення мажоритарника, який звик, що на окрузі працює саме така схема. Але в масштабах усієї країни діють інші закони. На виборах президента або у багатомандатному окрузі люди голосують не за минулі досягнення, а за мрію, за яскраве і величне майбутнє, і жодні заслуги, як ми це бачили не раз, не гарантують переобрання. Все те корисне, що роблять окремі політики – сприймається народом як належне, бо саме для того їх і обирали, а голосувати люди будуть лише за тих, хто пропонує їм нове яскраве життя. Отже, стара політична еліта так і не змогла вийти за межі регіонального мажоритарного мислення і зрозуміти, як формуються громадські настрої і громадська думка, – стверджує Бачевський. – Вони не можуть досі зрозуміти, що на виборах голосують десятки мільйонів людей, які не користуються Фейсбуком, не цікавляться політикою, дивляться, переважно, телевізор і голосують емоційно. Судячи з усього – старі політики вже безнадійно відстали від суспільства та його запитів, вони вже не здатні перевчитися, а тому приречені на політичне небуття. На зміну їм прийдуть ті, хто зможе надихнути суспільство, дати йому віру у краще майбутнє. Це не означає, що вони будуть кращими. Але вони точно будуть краще працювати з народними масами та завойовувати їхні серця”.
…пан Бачевський по кожній політсилі окремо: “Ляшко розраховує на сільський електорат, Гройсман та Садовий – на середній клас у містах, Гриценко та Смешко – на прихильників сильної руки. Але всі вони знаходяться на одному прозахідному електоральному полі, і в результаті з'їдять один одного. В очах виборця вони майже нічим між собою не відрізняються, і в них немає головного – картинки нового життя, яке очікує на всіх у разі їхнього переобрання. Їхні рейтинги свідчать лише про одне: суспільство вважає, що жодних змін ці люди вже принести не зможуть”.
Мирослав Ліскович. Київ
