Відновлення харківського бюста Жукова – як символ “реваншу”

Ситуація довкола підтриманих харківським міським головою Геннадієм Кернесом ініціатив щодо повернення перейменованому у рамках декомунізації проспекту Петра Григоренка імені маршала Жукова, а також звинувачень на адресу активістів у нібито незаконному поваленні погруддя цього радянського діяча, схоже, стає для України черговим випробуванням. Випробуванням, яке вже підтвердило: маніпулювати законами, трактуючи їх так, як кому вигідно, у нас ще не розучилися. Другий висновок більш втішний: попри побоювання і застороги, що лунають останніми тижнями, наше суспільство, як і раніше, готове рішуче протистояти спробам реваншу та ревізії здобутків Революції Гідності. Погано тільки, що це знову нас розділяє і стає поживою для пропагандистських ЗМІ держави-агресора, для яких бюст Жукова – такий собі “продовжувач справи” “розіп’ятого бандерівцями хлопчика”...

Не зовсім “цивілізовані” дії – як реакція на нехтування законом

Бюст маршала СРСР Георгія Жукова, нагадаємо, повалили і розтрощили в неділю – під час мітингу біля харківського Палацу спорту, де відбувався з'їзд партії Кернеса-Труханова "Довіряй справам".

При цьому не обійшлося без сутичок активістів із поліцейськими. Відтак харківська поліція відкрила два кримінальні провадження – за хуліганство і спротив правоохоронцям. Попри цей інцидент, патріотично налаштована громадськість сприйняла повалення погруддя схвально:

“Має бути пам'ятник жертвам Жукова: розстріляні, репресовані, чорносвитники – кинуті на передову неозброєні, виштовхнуті на мінне поле, діти, пограбовані, зґвалтовані... Тоді не буде дурних питань щодо визнання цілеспрямованого знищення ним української нації геноцидом,” – пише користувачка мережі Фейсбук Наталя Лебединська.

“Варто надати премію тим, хто повалив бюст, бо вони зробили це безкоштовно!”, – вважає Галина Тохтамиш.

“Харків поклав на лопатки маршала Жукова. Спроби реваншу та зазіхань на офіційну декомунізацію провокують декомунізацію стихійну. Щоб утримати все в рамках закону, його не можна порушувати і місцевій владі”, – наголошує голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович. Він також нагадав, що порушення закону про декомунізацію представником влади карається позбавленням волі терміном від 5 до 10 років. Утім, харківського міського голову Геннадія Кернеса така “перспектива”, вочевидь, не лякає. Він уже не раз був фігурантом різноманітних кримінальних справ і проваджень, але завжди “виходив сухим із води”. Почасти через слідчих, які «не змогли» підготувати доказову базу за низкою епізодів, іноді – певно, завдяки власним зв’язкам і впливу, деколи – через “непідкупність” і “незаангажованість” наших суддів. Схоже, на безкарність розраховує він і нині. Інакше чому замість того, щоб виконати вимоги закону про декомунізацію і вже давно винести на розгляд міської ради питання про “цивілізований” демонтаж незаконного погруддя, він обіцяє повернути Жукова “на місце”? Як це, до речі, уже було рік тому, коли після демонтажу бюста активістами місцева влада відновила монумент.

Що (чи хто) стоїть за спробами “повернути” Жукова і “відбілити” Кернеса

Тож і тепер “перемога” над одним із “катів України” може виявитися не остаточною. І, зважаючи на позицію Геннадія Кернеса, і з огляду на те, що й серед посадовців, і поміж звичайних громадян чимало тих, хто підтримує його дії й заяви – мовляв, за участь у перемозі над нацизмом маршалу можна пробачити бездарно (чи й навмисно) загублені мільйони життів, серед яких щонайменше – сотні тисяч життів українських... При цьому “струменем води на млин Кернеса і Ко” стали заяви прес-секретаря президента Володимира Зеленського Юлії Мендель, яка ледь не в першому після призначення на посаду пості написала про нібито правову колізію, яку “прогледіли” при ухваленні закону про декомунізацію: з одного боку|, документ передбачає знесення пам’ятників радянським діячам, з іншого – там є пункти щодо “винятків”. Вони, зокрема, стосуються увічнення пам’яті діячів, які сприяли визволенню України від нацистів. Також Мендель вважає, що нинішня ситуація в Харкові є "прикладом непродуманої гуманітарної політики, яку втілювали останніми роками". Прес-секретар повідомила, що, на думку президента, "розв’язання подібних колізій в рамках закону є справою винятково територіальної громади міста"... Тобто, президент дає зрозуміти, що в цій ситуації просто “вмиває руки”, віддаючи все на поталу... чи то пак – “у руки” харківських депутатів. Зважаючи ж на тамтешні “розклади”, це означає: “у руки Кернеса”.

Цілком природно, що в Українському інституті національної пам’яті застерігають від такого вільного трактування закону. Як пояснив юрист УІНП Сергій Рябенко, насправді пам’ятники Георгію Жукову є символікою комуністичного режиму і передбачені законодавством винятки їх не стосуються.  "Згадані речницею президента винятки не можна застосувати до цієї ситуації. Згідно із законодавством про декомунізацію (Законом України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, (пп. "ґ" п.4 ч.1 ст.1) “символікою комуністичного режиму” є, з-поміж іншого, пам’ятники особам, які обіймали керівні посади. Жуков був першим заступником наркома оборони СРСР у 1942-1944 роках та міністром оборони СРСР у 1955-1957-му, а отже – обіймав керівні посади у вищих органах влади Союзу РСР. Тому пам’ятник йому є символікою комуністичного тоталітарного режиму", – наголошує Рябенко. Також, за його словами, жодного стосунку до “кривавого маршала” не має і підпункт, який передбачає винятки щодо увічнення пам’яті діячів науки і культури. А якщо так – то, згідно із п.6 ст.7 згаданого закону, такі об’єкти мали демонтувати: “...органам місцевого самоврядування... в установленому порядку здійснити демонтаж пам’ятників, пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні, політичних репресій, особам, які обіймали керівні посади у комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім осіб, діяльність яких була значною мірою пов’язана з розвитком української науки та культури), працівникам радянських органів державної безпеки, подіям, пов’язаним з діяльністю комуністичної партії, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті..."

Якби так і зробили, як і належить, у 2015-2016 роках, коли, відповідно до цього ж закону, нову назву отримав харківський проспект Жукова, нинішнього конфлікту не було б. До речі, за висновками юристів УІНП, повернути перейменованому у 2016-му проспекту генерала Григоренка стару назву також неможливо. "Механізму "повернення" імені Жукова немає. Назвати проспект наново – заборонено. Ця ініціатива суперечить частині шостій статті 3 Закону України "Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій". Винятки цієї частини не стосуються об’єктів топоніміки", – наголосив Сергій Рябенко.

Єдине, у чому, безперечно, права новопризначена речниця президента, так це в тому, що відповідальність за нинішню ситуацію і її наслідки повністю лежить на місцевій владі. Бо якби у Харкові була інша влада, то вимоги Закону про декомунізацію уже давно виконали б, як у десятках тисяч інших населених пунктів країни. Якби у Харкові була інша влада, ніхто б не став витрачати бюджетні кошти на незаконне відновлення демонтованого торік (нехай і у не зовсім “цивілізований” спосіб) погруддя. Якби у Харкові була інша влада, російські журналісти не отримали б чергового приводу для своїх пропагандистських випорожнень. Якби у Харкові була інша влада, не було б ризиків того, що бюст, встановлений колись на честь людини, причетної до смерті сотень тисяч українців, певні сили використають як прапор у передвиборчій боротьбі. Причому, йдеться не лише про партію Кернеса-Труханова, а й про інші реваншистські сили – спадкоємиці політики Віктора Януковича і його “біло-блакитних” поплічників.

Олександр Радійчук, Київ