Цей жахливий, жахливий, жахливий, жахливий референдум
Слово «референдум» сьогодні на наших теренах звучить як матюк. А на людину, що заїкнулася про застосування його у питаннях війни й миру, дивляться як на ворога. В очах німе запитання: готуєшся віддати Україну Путіну?
І ось уже давній френд відписується зі словами: «Цінив і поважав… Але всьо! Я лишаюся на стороні СВІТЛА. Прощавай!» – за самий лише перепост новини про антикорупційний референдум у Румунії…
І відомий публіцист застерігає: «Гітлер, завдяки такому "нормальному спілкуванню з людьми", прокладав собі шлях до влади (а державі — шлях до авторитаризму)… Відтоді загальнонаціональний референдум у Німеччині – під забороною».
Утім реакція є зрозумілою. Надто пам`ятні псевдо-референдуми в Криму і на Донбасі. І нашому стурбованому люду не хочеться нових пригод на власну голову.
А ще й нагадають тобі, дебілу, про референдум у Нідерландах, який ледь не позбавив нас Асоціації. І про Брекзит, звичайно, від якого потерпає багатостраждальний британський народ…
ТРАДИЦІЙНА РИСА ФАШИСТСЬКОГО РЕЖИМУ?
Втім, чи це нове віяння – така зневага до референдумів?
Погуглив минуле. Знайшов цитату 15-річної давнини. У ній також про Гітлера:
«Покладаючись на референдум як неперевершений механізм маніпулюванням народною волею, Гітлер… залишив йому особливе місце, коли виникала гостра необхідність покласти відповідальність за свої злочини на всіх німців».
«Віра в референдум входить органічною частиною… до традиційного переліку характерних рис фашистського режиму».
«Референдуми стали однією з капілярних судин, через які нацистська ідеологія змішалася з властивим німцям у 1930-і роки побутовим націоналізмом… «Бульйон» вийшов кривавим для десятків народів Європи».
Ну, й так далі… Нема, словом, про що говорити!
1991 РІК. І ЗОМБУВАННЯ НЕ ЗАВАДИЛО
Не буду вас довго мучити. Автор цих сентенцій – Юрій Соломатін, скандально відомий комуніст із симоненківської партії, прихильник «руского міра». І цитати ці – із його статті у газеті «Советская Россия». І аргументується ними теза про «шкоду, завдану народу України» Всеукраїнським референдумом 1991 року.
«Так само й «політичні наперсточники» в Україні, яких в той час очолював Л.Кравчук, – ізгаляється Соломатін, – 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі обвели навколо пальця весь український народ».
Отака паралель… Чи відчували себе українці «обведеними навколо пальця» у буремному 1991 році? Мабуть, були й такі, й вони сприймали той референдум як непорозуміння. Але для значної більшості – 76-ти процентів електорату, які висловилися за Незалежність, це було торжество істини.
Наголошую: йдеться про 76% електорату (90% тих, хто брав участь), саме радянської України, частини імперії СРСР!
І коли сьогодні референдумофоби лякають неготовністю народу ухвалювати відповідальні рішення, бо він «зазомбований» Кремлем, то хочу спитати: а у 90-і хіба імперський вплив був меншим? Я жив і працював у пресі за тих часів і можу багато розповісти про цензуру й кремлівську партійну пропаганду.
До речі, референдум про незалежність був не такий уже й потрібний. За відповідний Акт двічі проголосував парламент – цього було достатньо. Чому ж Верховна Рада пішла на ризик?
Бо Чорновіл із соратниками не вірили, що Кремль так легко відступиться, натомість безоглядно вірили в мудрість свого народу. І тому вони (а за ними й Верховна Рада в цілому) – ризикнули.
Чи гризли тоді сумніви, чи було страшно? Так, у день голосування всі нервували. І через те, що більшість може виявитися не настільки переконливою, аби Москва відчепилася. І через острах, що радянські війська зайдуть до Києва – і все зірветься. Але українців зігрівала надія й передчуття свята.
І наступного дня холодок пробігав під серцем – від власної сміливості й незбагненної легкості, з якою українці перекреслили імперське минуле.
Не пам`ятаю екзальтованих обіймів… Але було почуття гідності – від того, що перемогли, бо об`єдналися.
Чи вважати той крок популізмом і безумством?
СИНОНІМ ПРІЗВИЩА «МЕДВЕДЧУК»?
Відмахніться, друзі, від нічних жахів про можливу зраду народу, замисліться: невже за 28 років він настільки деградував, що йому вже не можна довірити власну долю?
А може, змінився не народ? Можливо, щось перемкнулося в головах національної еліти? Вона стала обережнішою у довірі до народу, більш підозрілою – чи що?
Ще на початку 1990-х слова «референдум» і «незалежність» були – як нерозлийвода. У перших законах того часу можна знайти і референдум про розпуск ВР, і щодо імпічменту, і щодо відкликання депутатів. Він вважався одним із наріжних каменів народовладдя. Навіть контраверсійний (і потім скасований Верховною Радою) референдум про автономію Закарпаття не похитнув українців у цій вірі.
Все змінилося у 1996 році, коли Кучма висунув ультиматум Верховній Раді: або ухвалюйте Конституцію з широкими повноваженнями президента, або я винесу ці зміни на референдум.
Погрозу сприйняли серйозно. Подібне опитування народної думки у Росії в 1993 році – супроводжувалося розстрілом парламенту з танків. Українські депутати здалися, але слово «референдум» набуло загрозливих інтонацій.
Кучма ж, отримавши виняткові повноваження, зажадав ще більших. І не без допомоги голови своєї адміністрації Медведчука оголосив таки референдум 2000 року. Він пройшов, як писала опозиційна преса, із зловживаннями й фальсифікаціями. Та по всіх чотирьох питаннях була отримана позитивна відповідь.
Перше – давало «добро» на дострокове припинення президентом повноважень ВР, якщо вона не могла сформувати постійно діючу більшість, або не затвердила протягом трьох місяців бюджет.
У другому йшлося про «обмеження депутатської недоторканності й виключення з Конституції пункту про обов`язкову згоду ВР на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання й арешт депутата».
У третьому пропонувалося зменшити загальну кількість депутатів до 300.
Четверте передбачало створення в Україні двопалатного парламенту.
І ось що я помітив. Сьогодні всі ці запитання не здаються крамольними. Одна з вимог (щодо розпуску парламенту) вже реалізована в Конституції 2004 року. Дві інших серйозно обговорюються, і, як мінімум, депутатську недоторканість є шанс скасувати. Немає суспільної ідіосинкразії й до двопалатності парламенту…
Однак у ті часи зазіхання на повноваження парламенту викликало шок. Заговорили про спробу «узурпації влади» Кучмою. Зрештою, ВР провалила імплементацію результатів опитування, і на довгі роки слово «референдум» стало вже ледь не синонімом прізвища «Медведчук».
Останні 15 років референдумом політики скоріше лякають, аніж обнадіюють. Частіше цим користається опозиція. Владна ж еліта бачить у ньому загрозу охлократії.
І ЗА ПОТРЕБИ – ВИЗНАТИ ПОРАЗКУ
Референдуми дійсно не позбавлені ризиків. Але ж і швидка їзда на авто – теж, та чи хтось через це від неї відмовиться? Треба просто знати правила й закономірності дорожнього руху. Так і з всенародним опитуванням.
Світовий досвід свідчить: по-перше, референдум вигідніше проводити, коли ти перебуваєш при владі. Тоді є адмінресурс, ширші можливості для пропаганди – і результати опитування будуть більш контрольовані.
Утім тут криється головна, мабуть, небезпека. Деяким «батькам нації» аж пече, так кортить через референдум або отримати безмежну владу (як Ердоган), або царювати до скону (як Асад).
По-друге, як показав референдум 1991 року, формулюючи запитання для бюлетенів, розумніше не ставити народ на «вилку» (ви за незалежність чи за «оновлений Союз?»), а дати можливість лише підтвердити рішення, яке ухвалив парламент («Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?»).
На референдумі про ЄС і НАТО (якого всі чомусь бояться) можна було б не питати: «А ви за НАТО чи за позаблоковий статус?», а запропонувати підтвердити уже ухвалені кваліфікованою більшістю статті Конституції щодо «реалізації стратегічного курсу держави на отримання повноправного членства України в ЄС і НАТО». І можна з упевненістю очікувати на позитивний результат.
У планах же команди Зеленського (щодо мирних перемовин з Росією) закладена помилка. Їм не треба робити відсторонений, «нейтральний» вигляд, питаючи у народу поради. Це дратує, бо не зрозуміло, якої ж відповіді очікує президент.
Варто спочатку зробити вибір самим, закласти його в закон, а потім уже винести найбільш його контроверсійні положення на затвердження референдумом. І якщо більшість народу з ними не погодиться – визнати свою неправоту. А, можливо, й поразку.
Взагалі, формулювання питань – це велике мистецтво. Тут є свої хитрощі. Скажімо, люди охочіше ставлять хрестик біля слова «так», ніж біля позначки «ні» – усі прагнуть позитиву.
У майбутньому законі «Про референдуми» можна було б передбачити лінгвістичну експертизу запропонованих запитань, аби впіймати правильну конотацію, підібрати зрозумілі усім слова. Провал останнього референдуму в Литві (щодо подвійного громадянства) місцеві аналітики пояснюють саме тим, що «в бюлетені для голосування юридично коректне формулювання було викладено плутано».
Іще одна деталь: відповідаючи на запитання всенародного опитування, більшість учасників європейських референдумів обирають переважно ту сорочку, яка ближча до тіла. Малюючи «галочку», кожен мимоволі замислюється: а що це значить особисто для мене?
Всеукраїнський референдум – тому підтвердження. Кому була цікава доля безрозмірного Союзу? А Україна – своя, тут.
До речі, це саме можна сказати й про Брекзіт: для багатьох британців він теж – незалежність.
Негативний для нас результат нідерландського плебісциту – щодо асоціації України з ЄС – теж зрозумілий: вони нам співчували, але й тримали в голові можливі ризики для себе.
І, мабуть, головне. Референдум потребує просвітницької роботи. Титанічної за масштабами! Сидіти й чекати, що народ інтуїтивно обере оптимальне рішення – дурість. Державі, партіям і громадянському суспільству треба засукати рукави й вкладати та вкладати кошти й сили в його інформування й переконання.
Чим освіченішим є народ, тим легше він протистоїть ворожому інформаційному впливу і тим розсудливіше буде відповідати на запитання референдумів.
Чим частіше виноситимуться на референдуми доленосні для України питання, тим непохитнішим буде почуття відповідальності членів суспільства. А отже, тим вищим – його загальний інтелектуальний рівень.
Теза про неспроможність прямого народовладдя – прикмета такої суспільної хвороби, як «набута безпомічність». Вона співзвучна російському дискурсу про катастрофічність некерованої демократії.
Ми всі прагнемо, щоб суспільство наше було високосвідомим. Але свідомість не обмежується прибиранням сміття у під`зді, чого вимагає від плебсу еліта. Свідомість, вона – у бажанні керувати життям держави. А це потребує широких прав, а не тільки обов`язків.
Бо ж засадничі закони демократії невблаганні: намагання обмежити права людини – автоматично звільняють її й від обов`язків.
Довідково: Найрезонансніші референдуми останніх років
Ісландія, 2010 р. Значна більшість учасників референдуму відмовилася виплачувати багатомільярдні борги вкладникам з Великої Британії й Нідерландів, пов`язані з банкрутством ісландського інтернет-банку Icesave. Це рішення ознаменувало початок так званого ісландського економічного дива.
Велика Британія, 2014 рік. За згодою уряду Великої Британії було проведено референдум у Шотландії про незалежність її як держави. Більшість шотландців тоді висловилася проти. Однак у зв`язку з Brexit уряд Шотландії планує провести повторний референдум. Наслідки його – непередбачувані.
Греція, 2015 рік. Значна більшість греків висловилися на референдумі проти жорсткого режиму економії, який був умовою надання фінансової допомоги міжнародними донорами. Цей результат викликав економічну кризу в Греції і ЄС, але дозволив прем`єру Алексису Ципрасу добитися від ЄС послаблення вимог. Зрештою, греки таки пішли на умови міжнародних організацій і вже 2018 року оголосили кризу подоланою.
Швейцарія, 2016 рік. Більшість швейцарців проголосували проти введення «безумовного базового доходу», який передбачав щомісячну виплату кожному громадянину Швейцарії 2500 франків – не залежно від того, працює він чи ні. Результати опитування розвіяли міф про те, що економічні питання не можна виносити на референдум, бо перемогу святкуватиме популізм.
Велика Британія, 2016 рік. Британці мали відповісти на запитання: «Чи варто Об`єднаному Королівству залишитися членом Європейського Союзу чи покинути Європейський Союз?» Більшість обрала другий варіант. Процес виходу з ЄС отримав назву Brexit і триває й досі.
Туреччина, 2017 рік. На референдумі турки мінімальною більшістю схвалили 18 поправок до Конституції, які передбачають перехід до президентської республіки, де голова держави має безпрецедентні повноваження, та дозволяють Ердогану посідати пост глави держави до 2029 року. Місцева опозиція кваліфікувала це як перехід до авторитаризму.
Македонія, 2018 рік. Плебісцит стосувався зміни назви країни, аби Греція розблокувала вступ країни до ЄС і НАТО. Більшість македонців висловилася за компроміс із греками. Через низьку відвідуваність опитування не мало законних наслідків, але македонський парламент, взявши його за основу, ратифікував угоду.
Ірландія, 2018 рік. На референдумі було скасовано заборону на богохульство. До цього за богохульні висловлювання громадянам республіки загрожував штраф до 25 тис. євро.
Швейцарія, 2019 рік. Швейцарці на референдумі висловилися за більш жорсткі правила щодо обігу і володіння особистою стрілецькою зброєю.
Румунія, 2019 рік. Більш як два мільйони румунів на референдумі, ініційованому президентом Клаусом Йоганнісом, висловилися за недопущення амністії й помилування владних корупціонерів та проти намагань правлячої Соціал-демократичної партії підпорядкувати собі систему правосуддя.
Євген Якунов. Київ
