Як в Україні з'явилася посада Президента, і чому віце-президента вирішили не обирати

Як в Україні з'явилася посада Президента, і чому віце-президента вирішили не обирати

Укрінформ
Ухвалення у Верховній Раді закону «Про Президента УРСР» у липні 1991 року було сповнене драматизму…

Наприкінці березня нас чекають президентські вибори. Чергове свято демократії. Тільки чомусь кожного разу за ці 27 років на цьому «святі» аж надто багато ставиться на кон, і передвиборча кампанія кипить ледь не громадянською війною…

Чому президентські вибори є такими важливими для нашого суспільства? Коли українці вирішили обирати собі президента і чому він має саме такі повноваження, які має?

ПРЕЗИДЕНТ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Сучасні українські історики шукають витоки прихильності українців до президентської влади ще в козацькій добі. Інші – першим українським президентом називають Михайла Грушевського. 10 липня 1948 року різношерстими політичними організаціями українців у еміграції було погоджено «Тимчасовий закон про реорганізацію Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі». Саме в ньому очільника Директорії було перейменовано в президента. Останнім, четвертим президентом УНР у вигнанні був Микола Плав`юк: навесні 1992 року він передав президентські клейноди й повноваження Леоніду Кравчуку.

Але то було в екзилі. У Радянській же Україні постать президента сприймалася як витвір американського імперіалізму. За часів правління комуністів формально існував «колективний президент» – Президія Верховної Ради УРСР. Хоча всі знали, що реальний очільник республіки у складі СРСР – перший секретар ЦК Компартії України.

Ця ситуація влаштовувала майже всіх. А насамперед – компартійну еліту республіки. Але кислотне середовище горбачовської «Перестройки» швидко роз`їло заіржавілий механізм комуністичної бюрократії. І ось уже у Москві титул «вищої службової особи СРСР» законодавчо перебирає на себе голова Верховної Ради Союзу.

Українські комуністи, як завжди, пішли шляхом «старшого брата» і теж перетворили посаду голови ВР на головну. Леонід Кравчук встиг побувати на ній саме в ролі керманича Радянської України. Але допоки він освоювався в ній, у Москві пішли ще далі – навесні 1990 року Михайло Горбачов з`їздом народних депутатів був обраний на посаду президента СРСР. Через рік (на зло Горбачову) пост президента заснували й у Російський Федерації, обравши на нього Бориса Єльцина.

Саме ці події, а не якесь високе прагнення спадкоємності влади з часів УНР, змусило комуністів України поспішити із запровадженням президентства в республіці.

У націонал-демократів (а серед них було чимало дисидентів і політв`язнів, які потрапили у ВР за підсумками виборів 1990 року) існувала своя логіка. На противагу союзному Горбачову, який був обраний президентом на з`їзді народних депутатів (а переважно – партноменклатурою), український президент мав обиратися всенародно. Бо ж щиро вірили націонал-демократи: народ, якщо йому дати право вільного вибору, не помилиться…

А що сам народ? А для нього це було в новинку й у цікавинку. Й усім нам тоді здавалося, що варто обрати президента так, як це роблять американці, – й життя стане щасливим і заможним – як за океаном…

1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі волевиявленням народу було підтверджено Акт про державну незалежність України. Її Президентом український народ обрав Леоніда Макаровича Кравчука.
1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі волевиявленням народу було підтверджено Акт про державну незалежність України. Її Президентом український народ обрав Леоніда Макаровича Кравчука.

І от 21 червня 1991 року ВР Української РСР ухвалила, а Леонід Кравчук підписав постанову з таким тестом: «1. Вважати за доцільне заснувати пост Президента Української РСР до прийняття нової Конституції Української РСР. 2. Вважати за доцільне провести вибори Президента Української РСР у 1991 році».

Комісіям ВР УРСР доручили підготувати проекти Закону, змін до конституції УРСР і визначитися з датою виборів.

5 липня того ж року було ухвалено доленосний закон, про який сьогодні зовсім забули. Називався він так: «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР». Сьогодні, через 28 років, слова «Президент УРСР» звучать як оксюморон. А тоді – це виглядало як прорив у майбутнє.

Мало хто передбачав, що лише через півтора місяця, вже після московського путчу і проголошення державної незалежності України, «Українська РСР» розтане як дим. А секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, який мостився посісти цей пост, стане першим Президентом незалежної України…

«Я НЕ ЗНАЮ», – КАЖЕ ШИШКІН

…Переглядаю стенограми тих давних засідань Верховної Ради УРСР за початок липня 1991 року і наче чую в реалі молоді депутатські голоси, що лунали тоді під склепінням будівлі на Грушевського. Ось Віктор Шишкін – головний доповідач по законопроекту про «Президента УРСР», ось – Сергій Головатий – найактивніший учасник дискусії з цього питання. Комуніст Володимир Марченко – їхній головний опонент у цьому обговоренні, а пізніше – вірний зброєносець прогресивної соціалістки Наталії Вітренко. Леонід Кравчук, головуючий на сесії. Та інші й інші, сьогодні вже мало кому відомі.

Леоніду Макаровичу важко, він звик до партійної дисципліни, а тут повна демократія – кожен каже, що хоче, перебиваючи інших. Кравчук плутається в статтях законопроекту, ставить окремі з них на голосування, а потім, відволікшись на чиюсь репліку, забуває оголосити результат, вибачається…

Типовий діалог:

Кравчук: «Вікторе Івановичу, поясніть: це процедурне питання чи ні?»

Шишкін: «Я не знаю, як розглядати…У нас Регламенту немає».

Світанок української демократії…

ЧИ МОЖНА БУТИ ПРЕЗИДЕНТОМ У 70 РОКІВ?

Якби ми сьогодні обговорювали Закон про Президента, то довкола яких статей розгорнулися б найгостріші дискусії? Мабуть, у питанні повноважень. Але у липні 1991-го це не становило проблеми, Президент бачився як голова виконавчої влади, такий собі всенародно обраний очільник Уряду. Як в Америці.

Дискусії точилися довкола інших проблем, чимало з яких нам здалися б другорядними, а деякі – навіть кумедними. Але, перефразовуючи Сковороду, – «кожному часові нрав і права» – зауважимо: у ту, радянську ще добу, загрози і ризики демократам бачилися інакшими, аніж зараз.

Анатолій Матвієнко
Анатолій Матвієнко

Довго обговорювалося, наприклад, питання вікових обмежень для Президента. Яка нижня межа? Автори законопроекту передбачили, що право обиратися Президентом вступатиме в силу з 35 років. Депутат Анатолій Матвієнко (на той час – перший секретар ЦК ЛКСМУ, за часів Кучми – губернатор Вінниччини, а пізніше – соратник Тимошенко і Ющенка) від імені комісії у справах молоді запропонував знизити поріг до 30 років. Його підтримали інші:

Степан Пушик (письменник з Коломиї, пізніше досить відомий): «Я не знаю, чи варто встановлювати вікову межу 35 років. Я бачу, що Ісус Христос не підійшов би на Президента, бо його вже в 33 роки розіп'яли на хресті. Варто, мабуть, прислухатися до пропозиції депутата Матвієнка і встановити вікову межу від 30 до 70 років».

Втім, тут же, в плані «алаверди», інший депутат пропонує підвищити нижню межу президентського віку до 40 років… Кравчук звертається по допомогу до Шишкіна, той відповідає: «Можу оприлюднити нижні границі: Мексика, Сполучені Штати Америки, Португалія, Індія, Австрія – 35 років; ФРГ, Греція – 40 років; Італія – 50 років. Бачите, нижня межа в Італії – навіть 50 років».

Та найбільше уваги – верхньому віковому порогу. І це зрозуміло. Як і «весь радянський народ», українці лише 5 років тому позбулися ганьби й сміху на весь світ, коли очільники СРСР через похилий вік мерли ледь не щороку.

Євген Новицький (до 1990 року – другий секретар Івано-франківського обкому КПУ, у роки незалежності – член ЦВК): «Хочемо ми цього чи не хочемо, але повинні рахуватися із фізіологічними особливостями людського організму. Після 65 років людина, як правило, працює в бережливому режимі, а Президент повинен працювати на повну силу. І друге. Мені здається, що ми повинні враховувати і практику нашої історії. Ми знаємо людей, які вже не могли ані ходити, ні думати, ні дихати, а їх висували на високі державні й партійні пости. Знаємо, до чого це приводило…»

Пропонують ліміт у 65 і 60 років, щоб у новообраного Президента вистачило сил працювати на такій складній посаді.

Віктор Шишкін (нардеп-демократ, пізніше – генеральний прокурор незалежної України, суддя Конституційного суду) виступив проти: «Щодо фізіологічних особливостей… Якщо так, то Рональд Рейган ніколи не був би президентом Сполучених Штатів. Я би порадив деяким нашим молодим людям наздогнати академіка Юхновського на стадіоні, де він займається спортом, бігом, – і порівняти…»

Леонід Табурянський (пізніше – неодноразовий учасник президентських і парламентських виборів) пропонує навпаки – «обмежити планку 55 роками».

«Може тоді вже взяти – від 35 до 45 років? То було б нормально!» – тролить депутатів Кравчук.

Дискусія заходить у глухий кут, доки один невпізнаний у стенограмі депутат не наводить вбивчий аргумент: «Справа не в тому, в якому віці він буде Президентом, а в якому віці його обирають… Його можуть обрати в 60 років, він буде (президентом) до 70 років».

Кравчук: «Як це він може бути до 70 років? Він свої п'ять років попрацює, потім його...»

Невідомий депутат: «Він же має право на два строки».

Олександр Ємець (депутат з демократичної меншості, юрист, пізніше – віце-прем’єр-міністр): «Не можна ставити в цьому пункті верхню межу. Бо якщо "не може бути старший 60", а ми його в 58 років обрали, то що через два роки робитимемо?»

Крапку ставить Шишкін: «Верхню межу ніде в світі не встановлено».

На тому й порішили.

…І НЕ СУДИМІ БУДЕТЕ

У кожній анкеті радянських часів треба було відповісти на три обов`язкових запитання: Чи є родичі за кордоном? Чи був під судом? Чи перебував у інших (окрім комуністичної) партіях. Радянська людина мала відповісти без запинки: «Ні. Не був. Не перебував».

Графу про «судимість», за радянськими традиціями, продублювали й у законопроекті про вибори Президента УРСР – з подачі нардепа Галини Васильєвої. ВР проголосувала, не кліпнувши оком. "За" – 338.

Левко Лук`яненко
Левко Лук`яненко

А потім дехто прозрів. Першим оговтався демократ Олександр Воробйов: «По суті справи, сьогодні ви, шановні члени Комуністичної партії, своїх політичних опонентів залишаєте за межею політичної боротьби. Політична боротьба, як правило, супроводжується судимістю. Якщо буде Левко Лук`яненко, Чорновіл… Проти них направили фактично цю статтю».

Міністр юстиції Віталій Бойко ще більш ускладнив ситуацію, зауваживши: напередодні ані в Конституції, ані в законі про Президента заборони балотуватися для тих, хто має судимість, не було прописано. «Центральна виборча комісія просто не зможе відмовити такій особі в реєстрації». До того ж, «є різні судимості: й за образу, й громадська догана, і штраф, і за ненавмисний злочин, за порушення правил дорожнього руху».

Ставлять на голосування пропозицію: «привести статтю закону у відповідність до Конституції». Голосів не набирається. Пат.

І тут демократів прорвало.

Михайло Косів (на той час – заступник голови Львівського облвиконкому, пізніше – нардеп від НРУ і БЮТ): «З Карного кодексу Української РСР… вилучені статті 62 і 71, за якими людей засуджували до значних термінів ув'язнення за так звану антирадянську пропаганду й агітацію. Але люди, які були засуджені за ними, – в цьому залі, серед наших депутатів. Ми… позбавляємо їх можливості брати участь у політичній боротьбі за право на президентське місце…».

Євген Гринів (на той час – голова Львівського обласного комітету народного контролю): «Опозиція не зможе брати участі в подальшій роботі... тому що… це суперечить нашому Закону про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

Лунають пропозиції – усім демократам покинути сесійну залу. Закон про вибори Президента – під загрозою зриву. Але комуністична більшість вперто не йде назустріч. 

Кравчук, а після перерви – його заступник Володимир Гриньов, не знають, що вдіяти. Стаття про недопущення до президентських виборів людей із судимістю уже проголосована. І набрала конституційну більшість. А вільно поводитися з результатами голосування, постфактум кваліфікуючи їх як «сигнальні» (як це зазвичай робиться сьогодні), тоді ще не наважувалися.

Зрештою, після тривалого «уламування» комуністів, ті погодилися на компромісний варіант статті: ЦВК інформує виборців «про наявність судимості на підставі документальних даних». А електорат хай вирішує сам…

НУ ДЕ ВИ БАЧИЛИ ПРЕЗИДЕНТА БЕЗ ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТА?

Було передбачено в законопроекті й посаду віце-президента УРСР. Ця норма була успішно проголосована у першому читанні 336-ма голосами. І, здавалося б, її буде швидко ухвалено в цілому.

Якби так сталося, то в новому законі у Президента міг з`явитися б заступник. Втім, ця норма навряд чи пережила би серпень 1991 року, коли владу в Кремлі захопило ГКЧП на чолі з віце-президентом СРСР Янаєвим.

Але у ті ясні липневі дні до заколоту лишалося ще півтора місяця, й посада «другої людини після Президента» сприймалася як розумна інновація.

Утім, у другому читанні комуністична більшість знову заартачилася.

Олександр Бандурка (міліцейський генерал із Харкова): «Якщо це буде сильна особа, то вимагатиме для себе більшої влади або зміщення Прем'єр-міністра, щоб обійняти і цю посаду, або зазіхатиме на посаду Президента».

Націонал-демократи були в шоці. Вони не розуміли – що так налякало комуністів, висловлювали різні припущення. Найбільш близьким до істини був депутат, член Народного руху Федір Свідерський: «Відчувається якась боязливість частини депутатів, що перший кандидат на пост Президента може запропонувати когось із опозиції на посаду Віце-президента. І опозиція таким чином отримає якусь силу й у цілому в нашій країні, й у державних структурах».

Комуністів намагалися затаврувати, переконати, умовити.

Сергій Головатий (у майбутньому – міністр юстиції в трьох урядах, нині – суддя КСУ): «Я єдине можу сказати, Леоніде Макаровичу, що король виявився голим і таким залишався. Ну, де ви бачили, щоб був Президент – і в структурі виконавчої влади не було Віце-президента?!»

Іван Заєць (член Народного руху, пізніше був депутатом 5 скликань): «Віце-президент завжди йде з Президентом у парі. Вони заявляють про свої спільні погляди, засвідчують відданість тій чи іншій програмі, і за них голосує весь народ. Якщо захворів чи десь не стало Президента, то обов'язково його місце займає Віце-президент, який буде продовжувати лінію Президента. Коли ж ми віддаємо це кермо, наприклад, Прем'єр-міністру або Голові Верховної Ради, державний корабель може повернутися на 90, а то й на 180 градусів».

Євген Гринів: «Я не розумію, чому на 54 мільйони населення України (а колись нас таки було 54 мільйони! – авт.) ми не можемо дозволити собі розкоші – мати Віце-президента? Куди ми йдемо?»

І так далі, й тому подібне. Але комуністи пручаються. «Ми, – казали вони, – обираємо Президентом одну особу, але може статися – зненацька прокинемося й побачимо іншу, яку не хотіли на цій посаді. Чи чесно це?»

Демократи намагаються піти на компроміс: пропонують поправку, за якою Віце-президент у разі неспроможності Президента очолювати державу, може змінити його на посту лише після додаткового схвалення його кандидатури парламентом. Комуністи не згодні. Демократи відступають ще на крок: Віце-президент керуватиме державою лише місяць – до виборів нового Президента.

«А чим він займатиметься всі інші 5 років спільної з Президентом каденції? –запитують опоненти. – У США він очолює верхню палату – Сенат і виконує «окремі доручення глави держави». Сенату в нас нема, отже лишаються «окремі доручення». Чи варто обирати людину на таку високу посаду, платити їй грубі гроші заради того, що можуть робити звичайні помічники?»

Демократи визнають поразку. Отож Україна житиме без Віце-президента.

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЗА ГРОМАДЯНСТВО

Питання, з огляду на недавні події, немаловажне: хто в державі має надавати й позбавляти громадянства?

На той час воно було ще актуальнішим, бо чекав на ухвалення проект закону «Про громадянство УРСР». А перехід із союзного громадянства в українське потребував у багатьох випадках індивідуальних рішень. Ось тому довкола передбаченої законом монополії Президента у цій справі теж розгорілася суперечка.

Володимир Марченко: «Я пропоную зняти цей пункт, тому що в конституційних нормах держав я не знайшов положення, щоб Президент займався вирішенням питань громадянства. Наприклад, в Іспанії король таких питань не вирішує».

Василь Козаренко (гірничий майстер з Луганська): «От у Швеції… рішення про натуралізацію іноземця приймає державне іміграційне управління. Це і є набуття громадянства. І Президент до цього ніякого відношення не має».

Віктор Шишкін: «У Швеції нема президента, у них – король. А все це входить до системи виконавчої влади. У нас Президент, і він очолює виконавчу владу…»

Сергій Головатий: «Дійсно, в усіх країнах проблема громадянства вирішується тільки виконавчою владою…»

Пізніше, у нових конституційних умовах, Президент перестав бути очільником виконавчої влади, але право одноосібно вирішувати питання надання і припинення громадянства за ним залишили.

ПРО ДЕРЖАВНУ МОВУ ЛЕДЬ НЕ ЗАБУЛИ

Ані в першому читанні, ані в численних поправках до другого ніхто з депутатів не спромігся подумати, аби встановити цілком природну, як на сьогоднішній погляд, вимогу до Президента України – володіти державною мовою. Що й не дивно. На той час понад половина народних депутатів спілкувалися російською, а чверть із них взагалі не знали української.

Запропонував цю норму у виступі з місця депутат з демократичної опозиції, редактор газети «Вечірній Київ» Віталій Карпенко.

Ось що засвідчила стенограма засідання від 5 липня 1991 року:

Карпенко В.О.: «У нас… (і ми бачимо це по Верховній Раді) даються взнаки тривалі роки русифікації. Я нічого не хочу сказати поганого про тих людей, які не розмовляють чистою українською мовою, але коли мова йде про Президента суверенної Української республіки, то, враховуючи нинішню мовну ситуацію, цю норму треба було б записати, тобто обумовити, що претендент на цю високу посаду має володіти українською мовою».

Леонід Кравчук: «Я ставлю на голосування пропозицію про те, що претендент має володіти державною мовою. У нас є Закон про мови. Ну, якщо він – поліглот, то це було б геніально. Мова йде про конкретну, державну мову…»

ЧИЯ ІНІЦІАТИВА – ПЕРШЕ ГРУДНЯ?

І ще про одне авторство. Спитай сьогодні будь-якого українця: «Що відбулося 1 грудня?», і він відповість – Всеукраїнський референдум про незалежність України. А чому його проводили 1 грудня 1991 року? А тому, що об`єднали референдум у часі з виборами Президента. А чому датою президентських виборів обрали саме 1 грудня?

Виявляється, в проекті Постанови ВР про президентські вибори спочатку стояла інша дата: 20 жовтня. Але виявилося, що до неї не встигнуть.

Віктор Гусєв із Донецька: «20 жовтня ніяк не може бути датою виборів… (У цей час) ще тривають сільгоспроботи. І щоб у цьому році ми були з хлібом… містянам доведеться брати активну участь у заготівлях не тільки в колгоспах, а й на своїх ділянках. Тому вибори треба ставити тільки на грудень…»

Збирання містянами врожаю на колгоспних ланах – реалії того часу, Конституція мала зачекати. Втім, були побоювання, що й ці строки нереальні.

Федір Панасюк (перший секретар райкому КПУ з Житомирщини): «Відомо, що ми прийняли постанову Верховної Ради про призначення референдуму. Шляхом референдуму ми будемо визначатися – яким повинен бути державний устрій: парламентська республіка чи президентська республіка. Доцільно було б до виборів Президента визначитися… Не варто нам на осінь призначати вибори Президента. Вношу пропозицію: вибори призначити на початок наступного року, на 5 січня, в неділю, напередодні Дня Христового». (До речі, ніякого референдуму про державний устрій таки не відбулося – путч 24 серпня змінив усі плани, головним трендом стала незалежність).

Олександр Ємець: «Від імені групи "Демократичне відродження України" пропоную датою виборів встановити 1 грудня. А передвиборну кампанію можна провести в листопаді».

…Всю цю дискусію я, звичайно, передав у скороченому вигляді. Насправді депутати говорили розлого й плутано. Так, що Леонід Кравчук час від часу кидав: «Я не зрозумів, що він сказав. Шишкін, поясніть!»

Але так чи інакше, ми маємо знати, кому завдячуємо цією сакральною сьогодні датою. Першим грудня – Олександру Ємцю, який, на жаль, не дожив до наших днів, загинувши в автокатастрофі у 2001 році.

ВОЖДЮ, НЕ БОЇШСЯ РЕФЕРЕНДУМУ?

Деякі з ухвалених тоді рішень щодо ролі Президента в житті держави сьогодні звучать архаїчно, інші – надто спрощено. Одні змінені Конституцією 1996 року, інші лишилися такими, як були виписані «отцями-засновниками», і нині вже ніхто не замислюється – чому їх було сформульовано саме так…

Утім, фахівці пишуть, що в цьому законі були добре відтворені принципи розподілу і балансу між гілками влади, притаманні західним демократіям.

Президент завершував собою вертикаль виконавчої влади. Відповідно до Закону, він у своїй роботі спирається на Кабінет міністрів, особисто подає у ВР держбюджет і звітує про його виконання, управляє державним майном. Глава держави вносить на затвердження ВР кандидатуру Прем`єр-міністра і пропозицію про його звільнення. Так само одноосібно пропонує на затвердження міністрів закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції, внутрішніх справ, реорганізує та ліквідовує міністерства, призначає та звільняє з посад їхніх керівників тощо.

Чи були ці повноваження диктаторськими? Аж ніяк! Законом 1991 року була створена ціла система стримувань і противаг, які не дозволяли главі держави вийти з-під контролю суспільства.

По-перше, Верховній Раді було надано право у будь-який час вимагати позачергового звіту Президента про соціально-економічне становище країни. 

По-друге, за порушення Конституції Президент міг бути усунутий з посади за висновком Конституційного Суду і голосуванням у Верховній Раді. І для цього досить було голосів двох третин її складу.

По-третє, ВР мала право призначити референдум про дострокове припинення повноважень Президента і оголосити дострокові вибори очільника держави.

І, нарешті, Президент здобував право вето на закони, ухвалені Верховною Радою, але вони долалися повторним голосуванням простою більшістю голосів. Натомість ВР могла ветувати президентські укази, як у частині військового стану, так і щодо присвоєння почесних звань і надання громадянства…

Леонід Кучма
Леонід Кучма

Зламав цю систему Кучма, ультимативним чином змусивши Верховну Раду ухвалити Конституцію 1996 року. Вона, звичайно, була кроком уперед, бо була першою Конституцією незалежної України. І ми її маємо поважати. Однак, і тут нікуди правди діти – в Україні була створена окрема, не притаманна жодній цивілізованій країні гілка влади – президентська вертикаль. Вона не є ані законодавчою, ані виконавчою, ані судовою. Але, як показала історія, легко втручається в діяльність інших гілок, часто-густо підміняє їх і при тому – не несе жодної відповідальності. Бо Президент в Україні є недоторканним, Закону про його імпічмент не існує, а норми Конституції роблять його усунення практично неможливим.

Мабуть відтоді у нас і діє тільки одна легітимна форма відповідальності для недоброчесного президента – Майдан… Двічі він уже сказав своє слово. Можливо, якщо ми не повернемося до чіткого розподілу повноважень, – низка таких Майданів не матиме кінця.

ВИЙТИ ЗА ПРАПОРЦІ

…Ті, давні стенограми мимоволі змушують згадати рядки з популярного колись романсу: «Боже, якими ми були наївними!». А ще – довірливими, малоосвіченими, схожими часом на сліпих кошенят. Але вірили в демократію, справедливість і порядність. Вірили, що уже через 3-5 років Україна зможе стати по-справжньому європейською державою.

А тому ламали без будь-якого остраху закостенілі рамки й структури. Не творили кумирів, не шукали вождів, не боялися авторитетів…

Ті норми, які ухвалювали депутати першого демократичного призову – іноді з голосу, спонтанно й ситуативно, сприймалися акварельними ескізами майбутніх епічних полотен. Але потім вони забронзовіли і стали засадничими. Ми їх боїмося зрушити з місця, бо інакше, не дай Бог, обвалиться вся світобудова!

А варто було б набратися сміливості й узяти приклад з першопроходців –вийти за червоні прапорці усталених поглядів, перестати довіряти вождям, а почати довіряти власній інтуїції, робити помилки, але творити. Як тоді – у липні 1991-го, напередодні великих подій…

Євген Якунов. Київ

Фото: Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-