Слово до людей: Мирослав Маринович
25 листопада україно-російська війна пішла на новий виток: відтепер уже не лише «ихтамнети» і не лише на суходолі: Росія атакує відкрито і на морі. В такі дні нації, яка воює, дуже важлива підтримка – не лише зброєю, але й словом. Відтак Укрінформ поставив відомим людям, тим, кого можна назвати моральним авторитетом нації, кілька нагальних запитань: що сьогодні треба усвідомити, про що не має забувати українець; як за умов, в яких вимушена жити Україна, ми все ж таки не втратимо свободу слова і решту демократичних цінностей, даючи водночас гідну відсіч агресору?
Першим надаємо слово українському дисиденту, учаснику Ініціативної групи “Першого грудня», віце-ректору Українського католицького університету Мирославу Мариновичу.
“Ми завжди мали схильність критикувати своїх — спочатку знищуємо свою владу, а потім коримось чужій”
Що має сьогодні усвідомити кожен українець? По-перше, те, що свою свободу і незалежність треба захищати. Треба захищати, тому що ми вже так багато маємо що втрачати. Ми за 20 з лишком років пройшли великий шлях, і було б катастрофічно усе зараз кинути коту під хвіст. Я дуже побоююсь того, що буде чергова хвиля втечі з України через загострення війни. Але треба пам’ятати, що нічого безплатно не дається.
По-друге, у цей дуже тривожний час ми усі маємо пам’ятати, що має бути якась самодисципліна. Мене дуже тривожать масові звинувачення всіх і вся в тому, що все, “прошляпили” Україну, влада нічого не робить... Вони грають на користь Росії.
Я не кажу, що влада не має помилок. Наприклад, вчора мені розповідали, через що проходять наші поранені військові, інваліди в нас в державі, щоб отримати бодай якусь мінімальну допомогу від держави. Це недопустимо! Ми хочемо, щоб наші воїни захищали країну — так захищаймо їх!
Наші багатії з мільярдними мішками... То діліться! Діліться, бо країна в стані війни, країна потребує допомоги. Солдат наш, воїн наш має відчувати, що за ним стоїть ціла держава. І в разі біди уся його родина буде захищена. Це є мій крик до влади — треба щось обов’язково змінювати, бо так далі неможливо.
Як за воєнного стану зберегти свободу слова і демократичні цінності? Я лише можу повторити слова Йосипа Зісельса стосовно ситуації в Ізраїлі — з одного боку, країна постійно, багато десятиліть не виходить зі стану війни, а з іншого — там демократія, і свобода преси, і свобода критики. Нам би треба було придивитися до цього досвіду. Зокрема, в стані війни - так,треба вносити певні обмеження в свободу слова. Я, наприклад, не хочу чути в нинішній України висловлювань про те, що з Росією потрібно миритись, йти їй на поступки. Це злочин таке говорити публічно, такого не можна допускати.
З іншого боку, є небезпека, що влада скористається обмеженнями і буде затуляти рота не в тих випадках, де треба, а в тих, де їй це вигідно. І це теж може стати проблемою. Але хочу нагадати, що в час В’єтнамської війни і в Америці не було повної свободи слова —обмеження були. І цей досвід ми також маємо брати на озброєння. Ми маємо дивитися, щоб ситуація в суспільстві не досягала критичного стану.
Українці завжди мали схильність критикувати своїх. На жаль, така є наша історична традиція — ми знищуємо свою владу, а потім коримось чужій. І щоб цього не сталося зараз, потрібно допустити певну міру критичності, так само, як і певну міру самодисципліни суспільства. І цей баланс ми могли б знайти.
Головне, щоб в нас не домінував “партійний принцип”. Мені розповідали, що визначні українські політики — прізвища мені невідомі — приїжджають до Америки і на запитання, “чи потрібна Україні військова допомога?”, вони відповідають, що “зараз, при цьому керівництві, - не потрібна, але от коли я стану до керівництва — тоді, будь ласка, допоможіть”. Оце вже є зрада України. Це партійний принцип, особистий принцип, який поставлений вище за загальносуспільний інтерес.
Записав Микола Романюк, Київ
