Броунівський рух України політичної, або Чому наші партії дробляться

З наближенням виборів політичне життя в Україні замість, здавалося б, логічної у такі періоди структуризації, дедалі більше перетворюється на модель для демонстрації броунівського руху. Таке ж хаотичне й непередбачуване. Відмінність лише в тому, що на «рух» вітчизняних політиків впливають не нерівномірні удари молекул (як пояснив причини відкритого Робертом Броуном фізичного явища Альберт Ейнштейн), а власні амбіції та гроші. Для багатьох краще бути «гетьманом» невеликої групи… і нічого, що платою за те стане програш на виборах і втрата можливості бути «другим» у команді когось більш популярного, але при тому реально впливати на ухвалення рішень.

Маємо «свіжі» приклади – причому на протилежних полюсах українського політичного спектра. З одного боку - гучне «розлучення» у таборі «промосковського реваншу», коли з парламентської фракції Опозиційного блоку виключили її голову Юрія Бойка та одного з ідеологів, фінансистів і власників медіаресурсу Сергія Льовочкіна. Або непорозуміння на крайньому правому фланзі, поміж націоналістичних сил, пов’язане з висуванням у Президенти «свободівця» Руслана Кошулинського, коли своє невдоволення висловили представники Національного корпусу. Таким чином, кількість ймовірних кандидатів у Президенти одразу ж зросла: щонайменше, на двох претендентів - одного з лідерів парламентських «опозиціонерів» Олександра Вілкула і Андрія Білецького, про якого як про ідеального кандидата від націоналістів заявили в Нацкорпусі…

І що важливо: подібні до «розбірок» в Опоблоці та в націоналістичному таборі процеси відбуваються і в політичному «центрі». Здається, в українському політичному організмі не залишилося жодної цілої «кісточки»! Абсолютний, тобто броунівський хаос. Маємо чимало прикладів, коли кандидати, які, здавалося б, сповідують однакові цінності і розраховують «збирати врожай» голосів на одному електоральному полі, всупереч здоровому глузду й порадам технологів заявляють про «власний шлях у Президенти».

Така ситуація, безперечно, радує політичних опонентів – насамперед, тих, хто має відносно високий рейтинг - чим більша подрібненість всередині кожного умовного «табору», тим менше шансів на потрапляння його висуванців до другого туру президентських виборів. Те ж стосується і політсил, які згодом братимуть участь у виборах до парламенту з їх 5% бар’єром.

З іншого ж боку - все це негативно впливає на сприйняття серйозності наших політиків і нашої політики виборцем. Звісно ж, хтось вважає, що це – запорука здорової конкуренції. Але наскільки показовою і «здоровою» є конкуренція між кандидатами, чий особистий рейтинг коливається в межах статистичної похибки?

Політолог Олег Саакян вважає нинішні процеси фрагментації політичного поля на велику кількість гравців цілком природними:

«Держава Україна як пострадянська країна із посттоталітарними інституціями, нарешті, відживає своє, переходить до нової якості. Відповідно, її політична інфраструктура «втомлюється» і шаленими темпами деградує. Руйнуються «правила гри», які упродовж багатьох років існували у політичному житті. При цьому в нових умовах не знаходиться точок і платформ для можливого об’єднання», - каже експерт.

І нагадує, що по-справжньому ідеологічних платформ в сучасній українській політиці не було й немає. На жаль, нинішня ситуація не передбачає появи такого ідеологічно-об’єднавчого підґрунтя і у найближчій перспективі. А об’єднатися економічно складно через взаємну недовіру між основними власниками «політичних акцій» - українськими олігархами. Нині між ними, за оцінками політолога, починається справжня «внутрішньовидова» боротьба, одним із елементів якої став уже згаданий розкол у лавах Опозиційного блоку.

«Через відсутність довіри та спільних цілей українським політикам складно об'єднатися, навіть, довкола ситуативних союзів, - продовжує Олег Саакян, - Ще приклад - непрості «шлюбні» відносини між фракціями парламентської коаліції. Йдеться, скоріш за все, про ситуативну більшість, яка збирається під вигідне або невигідне голосування чи, приміром, завдяки зовнішньому «стимулюванню». У цих умовах очікувати, що перед виборами відбуватимуться процеси об’єднання, нелогічно. Адже виборчий процес не може іти врозріз із загальноеволюційними процесами в українському політикумі», - вважає політолог.

А ось кандидат політичних наук Ігор Рейтерович закликає не поспішати з висновками – принаймні, до офіційного старту президентської виборчої кампанії, коли стане відомо, хто конкретно братиме у ній участь. Тоді багато політиків і політсил переоцінять свої можливості та виборчі перспективи з урахуванням змін у списку претендентів.

«А для нинішнього «періоду очікування» відсутність заяв про об’єднання цілком природна. І ситуація із частиною Опоблоку та партією «За життя» - скоріше, виняток із правил. Адже поки що кожен «спить і бачить» себе або Президентом, або головою великої фракції у Верховній Раді. Та після 31 грудня все може змінитися», - прогнозує Рейтерович.

Він переконаний, що, попри власні амбіції, частина політичних гравців адекватно оцінять свої шанси і відмовляться від «гетьманських претензій» на користь інших. Тож об’єднавчі процеси прискоряться. Зараз же кожен намагається наростити свої ресурси, аби потім дорожче «продатися».

Такі перспективи є і у провладному таборі, і у проєвропейській опозиції (давня історія про гіпотетичне об’єднання Гриценка і Садового). Знайдуться й бажаючі «примазатися» до лідера більшості передвиборчих рейтингів Юлії Тимошенко. Є «варіанти» і у тих же колишніх «регіоналів». Приміром, за даними опитування, проведеного нещодавно групою «Рейтинг», Київським міжнародним інститутом соціології і Центром Разумкова, симпатії виборців до представників так би мовити «пострегіональських» сил розподілилися так: Юрія Бойка підтримують 5,5% опитаних, Євгена Мураєва – 3,2%, Вадима Рабіновича – 2,3. Ну, додамо сюди теж «донецького» Сергія Таруту – 0.8%.

Зрозуміло, що в разі висунення єдиного кандидата плюсувати показники їх популярності неправильно (тобто, рейтинг умовного претендента навряд чи сягне 11,8% (5,5+3,2+2,3+0,8) Та все ж зростання електоральної підтримки може бути відчутним.

Щодо «правих», то, окрім Кошулинського, ніхто із представників цього політичного спектру у рейтингу не фігурує. Рівень же підтримки висуванця «Свободи» більш ніж скромний – 0,5%. І висування від націоналістів ще й Андрія Білецького ще більше «розмиє» його. Щоправда, є так би мовити «резерв» (3,3% респондентів заявили про намір підтримати «іншого» кандидата, а 21,5% опитаних іще не визначилися, за кого голосувати). Як розподілиться цей електоральний ресурс – судити важко – але повністю націоналістам він точно не дістанеться.

Складно поки що прогнозувати і перебіг політичних процесів в Україні у період між президентськими та парламентськими виборами. Зазвичай, після оголошення про перемогу того чи іншого кандидата на посаду глави держави відбувається переформатування політикуму. З’являється чимало охочих «погрітися під крилом» переможця. Змінюється й конфігурація опозиційних до Президента сил.

Але в будь-якому разі підґрунтя для майбутнього переформатування не буде ідеологічним, - вважають експерти.

«Політичні партії в Україні не зацікавлені в діяльності на засадах ідеології. Вони воліють діяти як такі собі «машини для збирання голосів» заради перемоги на виборах. Доки такий підхід зберігатиметься, доти й матимемо ситуацію, коли навіть партії, які позиціонують себе як «класичні», сповідують дуже розмиту ідеологію, - каже Ігор Рейтерович, - Але, як не дивно, подібні процеси відбуваються нині і у «політично зрілій» Європі, і частково - у США. Грань між різними ідеологічними позиціями поступово стирається. Адже все важливішу роль відіграє популізм, який живиться «вигідними» з електоральної точки зору гаслами та ідеями і із лівого політичного спектру, і з правого, і із «центру». Перебувати в такому сумнівному світовому «тренді» для української політики шкідливо. Але наразі мусимо із цим миритися», - наголошує політолог.

«Натомість у середньостроковій перспективі на тлі деградації та розпаду «старого» політикуму в Україні з’явиться нова генерація лідерів, - прогнозує Олег Саакян, - Нові сили, швидше за все, також формуватимуться не на ідеологічних засадах. Тренд найближчих років – проектне мислення. Тож «команди» збиратимуться не в політичному полі, а довкола розв’язання знакових для країни проблем - соціальних. економічних, - або проектів бізнесового чи соціального розвитку. Зрештою, такі команди (частково або повністю) почнуть діяти як політичні актори, впливаючи на політику чи безпосередньо беручи участь у її творенні. Відтак народиться інша якість українського політики, політикуму і політичного класу. А отже - іншою буде і Україна» – переконаний Олег Саакян.

Владислав Обух, Київ