Українізація по-московськи: пряник, що став батогом, або як більшовики українців українізували

Українізація по-московськи: пряник, що став батогом, або як більшовики українців українізували

Аналітика
1049
Ukrinform
9 листопада в Україні відзначається День української писемності та мови, тож є нагода згадати історію, зокрема політику українізації 20-их років

Хронологія заборон і утисків української мови вражає – її початок у ХVІІ столітті, а кінець – сподіваймося, що кінець – у ХХІ столітті. Поза сумнівом, українську мову можна назвати «репресованою мовою». Нині вона знаходиться в процесі нелегкої реабілітації. Були в нашій історії й періоди, позначені начебто сприятливими обставинами для розвитку української мови, але й вони мали свої нюанси, як позитивні, так і негативні. Зокрема, яскравим прикладом спроби відродження української мови в Україні була політика українізації, що проводилася в 20-их роках на території УСРР та в місцях компактного проживання українців в інших республіках СРСР.

Напередодні

Агресивна русифікаційна політика російського царату впродовж століть призвела до того, що українську мову було цілком витіснено з офіційного вжитку. Мовою всіх державних установ, судів, шкіл, вишів, мовою науки і високого мистецтва була російська мова. По суті, українська мова була мовою українського села. Міста були тотально русифіковані. Приміром у 1917 році в Києві мешкало 16,4% українців, 50,0% росіян, 18,6% євреїв і 9,1% поляків. На початку ХХ століття у вищих дворянських колах наважувались розмовляти, вірніше мала мужність і гідність нею послуговуватись, зовсім невелика кількість людей, зокрема, родини Косачів-Драгоманових, Лисенків, тобто, представників старої Громади. Величезний шанс українська мова отримала за часів УНР і Гетьманату. Тоді було відновлено українську пресу, відродилося книгодрукування українською мовою, з’явився український театр, почали відкриватися українські школи, було засновано Українську Академію Наук. Можна сказати, що тоді українці отримали життєво необхідне щеплення українською мовою, яке не дозволило загинути ні їм, ні мові, ані за сталінщини, ані за брежнєвщини, ані за інших «темних» часів.

Чому більшовики почали українізацію

Захопивши владу в Україні, більшовики спочатку й слухати не хотіли про українську мову. Приміром, радянський політичний діяч Християн Раковський, який певний час вів переговори від імені уряду Леніна з Гетьманатом, а потім очолював РНК УСРР у 1919 році свідчив, що національне питання для України не важливе – ним цікавиться хіба що «купка ошуканих буржуазних інтелектуалів». А ще запевняв, що українські селяни радо сприймають агітаційну більшовицьку літературу тільки російською мовою. Це було досить хибне і суб’єктивне судження, яке, тим не менш, упродовж хоч і нетривалого часу, мало підтримку. Але приблизно з середини 1919 року стало зрозуміло, що встановлення радянської влади в Україні неможливе, якщо не залучити української інтелігенції, і не отримати мовчазну згоду українського селянства. Українізація була розпочата в рамках коренізації – політики залучення корінного населення республік і автономій СРСР до місцевого керівництва, а також надання їхнім мовам офіційного статусу. Національне питання докладно розглядалося на ХІІ з’їзді РКП(б) у квітні 1922 року. У прийнятій резолюції було записано про необхідність видання спеціальних законів, які б забезпечували «вживання рідної мови в усіх державних органах і в усіх установах, що обслуговують інонаціональне населення і національні меншості». 1 серпня 1923 року ВУЦВК і Раднарком УСРР опублікував декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови», в якому накреслювалися практичні заходи, зокрема щодо активнішого вивчення української мови працівниками радянських установ, вивчення української мови в загальноосвітніх школах і професійно-технічних закладах та викладання українською мовою у вищій школі.

Із постанови ВУЦВК та РНК УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови»
Із постанови ВУЦВК та РНК УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови»

Варто зауважити, що саме політика українізації, а також політичні амністії 20-их років, вселили в багатьох представників української інтелігенції, особливо «західняків», віру в можливість «радянської України» й сприяли їхньому поверненню й співпраці з комуністами. «Українізація… є результат непереможної волі тридцятимільйонної нації», – зауважив Микола Хвильовий. Утім, були і скептики: «Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку большевиків; коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть…», - пророче писав Симон Петлюра в листі від 3 листопада 1923 року до Миколи Шумицького.

Чи був «за» українську мову Ленін

За великим рахунком, адепту більшовизму було байдуже до українців і їхньої мови. Існуючи в жорстких і абсолютно прагматичних рамках так званої політичної доцільності, він не відчував жодних сентиментів щодо «солов’їної», чи будь-якої ще. Його цікавило лише те, що тримало б його у владі: український хліб, залізна руда і вугілля. Одним із перших офіційних кроків Леніна було призначення Серго Орджонікідзе «надзвичайним і повноважним комісаром Району Україна». Про яке «самовизначення націй» тут може йтися? Як тільки-но розпочалось перше російське вторгнення в Україну, Владімір Ілліч слав Орджонікідзе й Антонову-Овсієнку (той був військовим командиром) розпачливі телеграми на зразок ось такої: «Ради Бога, вживайте найбільш енергійних та революційних заходів для відправки хліба, хліба і хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Окремі потяги й загони. Збирання та засипання. Проводжати потяги. Повідомляти щодня. Ради Бога!» (телеграма від 28 (15) січня 1918 року). На VІІІ з’їзді РКП(б) (березень 1919 року) Ленін проголосив: якщо колись в Україні й були якісь національні почуття, то їх із неї вибили німці. І навіть запитав, чи взагалі українська мова була мовою широких мас населення. Дехто з відданих партійців тут же почав його гаряче запевняти, що «ні, не була». Але з часом, побачивши, що його сподівання на те, що українці самі радо приєднаються до унітарної російської більшовицької держави не справдились, Ленін змінив тактику щодо України. І мовне питання стало тут одним із головних.

Як відбувалась українізація

Українізація була обов’язковою для всіх державних службовців й містила в собі певний елемент примусовості. Вони мали складати іспити з української мови і культури. Для тих, хто не володів мовою, були відкриті курси, які спочатку були безкоштовні. Заняття починалися після праці, дві додаткові години після робочого дня. Звісно, багатьом це не подобалося й викликало обурення. З 1927 року особи, які відставали в українізації, мали платити за навчання.

Посвідка про здачу бухгалтером іспитів на знання української мови, без якої не брали на роботу. Київська область, 1928. Написи: «Українізація здійснить єднання міста і села» і «Знання укрмови — є лише перший крок до повної українізації». Прізвище одержувача також українізоване.
Посвідка про здачу бухгалтером іспитів на знання української мови, без якої не брали на роботу. Київська область, 1928. Написи: «Українізація здійснить єднання міста і села» і «Знання укрмови — є лише перший крок до повної українізації». Прізвище одержувача також українізоване. Джерело: Вікіпедія

Службовців, котрі не могли скласти іспиту, або ж всіляко уникали навчання, звільняли з роботи без права одержувати допомогу на безробіття. Ті, що складали іспит, мусіли користуватися українською мовою, письмово й усно, під час спілкування з відвідувачами і різноманітними організаціями. Інструкторські курси при установах підлягали Центральним державним курсам українознавства в Харкові, які складали програми й готували інструкторів, котрі слідкували за перебігом українізації в різних установах і інституціях. Приміром, інструктором з українською мови на курсах для українських чекістів була письменниця Зінаїда Тулуб. Але це не врятувало її від репресій у 1937.

Чи всі радо сприймали українізацію

«Ви говорите серйозно чи по-українськи?» Це лише один із недолугих жартів, поширений наприкінці 20-их років. Найбільший спротив викликала українізація в російськомовному театральному середовищі. Особливо пручалася Одеська опера, яка відмову від постановок українською мовою аргументувала тим, що її колектив спирається передусім на традиції італійського і російського виконавського мистецтва. В Артемівську на Донбасі навіть у 1930 році 44,2% службовців цілковито ігнорували вимоги українізації. А 796 осіб домоглися офіційного звільнення від неї. В індустріальних осередках Сталінської округи з 92-х шкіл всього дві були українські, а вищих – жодної. Армія залишалась теж переважно російськомовною. Існувало дві україномовні школи Червоних старшин, а також Кінний корпус Червоного козацтва у Гайсині на Поділлі. Чим ближче до 30-их років, тим більше загроз чаїло в собі вивчення української мови. З одного боку до її вивчення заохочували, але з іншого – зростав ризик того, що тебе могли звинуватити в «українському буржуазному націоналізмі».

Здобутки

Одним із беззаперечних досягнень політики українізації була українізація початкових шкіл. Якщо в 1922 році існувало 6 105 українських шкіл, то в 1930 – 14 430 (російських – 1 504). На кінець 1927 року 77 % українців навчалося в цих школах. Трохи гіршою була ситуація з українізацією вишів. Як згадував Микола Скрипник, у 1929 році інститути були українізовані на 30%.

Українська школа в слободі Нова Сотня на Східній Слобожанщині, РРФСР, 1933
Українська школа в слободі Нова Сотня на Східній Слобожанщині, РРФСР, 1933. Джерело: Вікіпедія

Також відбулась українізація преси: з’явилося чимало нових україномовних видань, центральний орган ЦК КП(б)У газета «Комуніст» з червня 1926 року почала виходити українською мовою. Якщо в 1923 році виходив друком єдиний літературно-політичний «грубий» журнал «Червоний шлях», то вже в 1929 таких часописів було декілька: «Життя й революція» в Києві, «Зоря» в Дніпропетровську, «Металеві дні» в Одесі, «Літературний Донбас» в Артемівську-Сталіному. Загальне число українських назв друкованих періодичних видань у 1929 році – 326. Станом на 1932 рік українізація преси становила 87,5%. Літературна українська мова була нормалізована й піднесена на суттєво вищий рівень. Були витіснені з України й російські театри включно з російською оперою. У 1931 році було вже 66 українських, 12 єврейських і 9 російських театрів. У 1924-1925 роках з’явилося українське радіо.

 Шпальти газет 1920-х років. Фото: Укрінформ
Шпальти газет 1920-х років. Фото: Укрінформ

У Києві в 1926 році українці становили вже 41,6 %, росіяни – 25,5 %, євреї – 26,3 %, поляки – 3 %. Таке співвідношення свідчило передусім про зміни соціально-психологічного плану. Ті російськомовні мешканці міста українського походження, які в 1917 році, відповідно до офіційної ідеології царської Росії про єдиний руський народ, вважали себе росіянами, у 1926 році, за умов офіційного курсу українізації, почали ідентифікувати себе українцями.

Чим усе закінчилося

Офіційно українізацію ніхто не припиняв і не забороняв. Такого документа, де б прямо йшлося про завершення політики українізації, не існує. Але, починаючи з 1930-их років, почалося поступове її згортання. В розвиткові української мови і культури Сталін побачив загрозу існуванню комуністичного режиму. В 1930 році було закрито курси з вивчення української мови. В 1933 році запроваджено новий український правопис, суттєво наближений до російської мови. Відтоді радянські науковці мали неухильно слідкувати за українською мовою, направляючи її в потрібне русло. Українська мова не заборонялася, але бралася під цілковитий державний контроль. Влада, в особі її представників – цензорів, мала контролювати, що пишуть українські письменники, які вистави йдуть в українських театрах, що друкують українські газети і що вчать у школах школярі. Поступово українська мова перетворилась в один із інструментів радянської пропаганди. Нею мали славити вождів – як живих так і мертвих, нагадувати про здобутки «великого жовтня», виховувати «будівників комунізму» тощо. Трагічною була доля й тих, хто впроваджував політику українізації.

Микола Скрипник. Фото: Укрінформ
Микола Скрипник. Фото: Укрінформ

Один із її ініціаторів – Микола Скрипник – застрелився в липні 1933. У тому ж таки році наклав на себе руки і Микола Хвильовий. Провідні кадри в Наркоматі народної освіти й на курсах українізації були арештовані, так само, як і чимало українських письменників і журналістів. Одних заслали в табори, інших розстріляли. Можна сказати, що українізація 20-их років захлинулася українською кров’ю періоду Великого терору. Насправді радянській владі, як до того і царській, не потрібні були ані українська мова, ані українське мистецтво, ані українська наука, ані сама Україна. Їй потрібні були фарбовані декорації, бутафорія, яку за потреби можна було витягти з-за лаштунків, а також слухняні статисти, які б відкривали рота тільки тоді, коли дозволять у Москві. Протягом десятиліть завбачливо знищувалось усе по-справжньому українське і все живе, аби потім, вустами іншого диктатора – Владіміра Путіна – вже на початку ХХІ століття сказати, що «проект Україна не вдався…», звівши у такий спосіб процес українського державотворення до прокрустового ложа слова «проект».

P.S.

«Мова – це більше, ніж кров», - зауважив німецько-єврейський філософ Франц Розенцвейг. Таку жорстку максиму він вивів з досвіду власного життя, а також історичної долі народів, до яких належав. Для когось ці слова аксіома, а в українському контексті вони можуть слугувати поштовхом для роздумів і дискусій.

Світлана Шевцова. Київ

При підготовці матеріалу були використані праці Джеймса Мейса «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933», а також Юрія Шевельова «Українізація: радянська політика 1925-1932 років».

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-