Чому США не готові захищати Україну на Азові?

Чому США не готові захищати Україну на Азові?

Аналітика
755
Ukrinform
Допоки Україна не окреслила свій державний кордон в Азовському морі, будь-яка підтримка її в міжнародних структурах неможлива в принципі

На тему “Україна — Росія — Азовське море” висловився Державний департамент США. У відповіді на запит Української служби “Голосу Америки” сказано: “Ми вважаємо перепони міжнародному транспортному судноплавству в Азовському морі з боку Росії черговим прикладом спроб Росії дестабілізувати Україну... Ми закликаємо Росію припинити створювати перепони міжнародному транспортному судноплавству в Азовському морі”.

Те, що про болючу для нас проблему публічно заговорив Вашингтон, вселяє якусь, скажемо так — непевну, надію. Росія відверто й нахабно захоплює Азовське море, фактично витісняючи нас з усієї його акваторії, і триває це ще з травня, а дати відсіч самостійно ми не можемо, нема сил — про це красномовно мовчить офіційний Київ.

Надія і справді непевна. По-перше, почули ми голос держдепартаменту не з його ініціативи, а як відповідь журналістам, практично — ніби на прес-конференції. А якби “Голос Америки” не запитав? По-друге, очевидно що одних заяв із засудженнями і закликами, навіть американських, явно замало, аби росіяни відступили. На що більше готові зважитися США, аби захистити Україну на Азові? Відповіді нема.

Утім, заступник нашого міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука вже дав США аж дві поради, що вони можуть зробити для нашого захисту: 1) ООН дає морський конвой для суден в Азовському морі, щоб їх не зупиняли росіяни; 2) такий самий конвой, тільки не від ООН, а від НАТО.

Звісно, пан Тука, як і належить офіційній особі, озвучує згадані поради американцям у правильній протокольно-етикетній формі. Він каже, що Україна може звернутися до Ради Безпеки ООН або до НАТО, однак всі розуміють, що за такі звернення “віддуватися”, тобто — відстоювати потрібне Україні рішення, мають США. І загалом, за лексикою пана Туки, це не поради, а “версії, що прозвучали”. Причому, заступник міністра вважає версію з конвоєм НАТО менш ймовірною. Це треба так розуміти, що рішення про конвой Радбезу ООН, де сидить Росія з правом вето, досягти все-таки легше, ніж рішення НАТО, де Росії нема? Який сенс порівнювати ймовірність “версій”, якщо вони однаково абсолютно нездійсненні?

Повторимо, Росія веде активний наступ на Азові з травня. Загальна картина і загальні наміри росіян очевидні. Все, що можна було сказати-попередити — сказано. 27 червня представник головного управління розвідки Міністерства оборони України Вадим Скибицький в ефірі “5 каналу” детально розписав ситуацію, назвав кількість російських військових суден на Азові, виклав всю послідовність дій супротивника та їхні плани на найближче майбутнє. Експерти, окремі політики, громадські активісти б’ють на сполох, в один голос попереджаючи: ще трохи — і Україна повністю втратить Азовське море. Однак офіційна Україна мовчить. Лише час від часу з’являються якісь непевні, напівофіційні, якщо так можна висловитися, повідомлення (бо виходять не від офіційних органів, а від офіційних осіб, що далеко не завжди має однакову вагу; приміром, висловлювання секретаря РНБО, але не рішення РНБО) про те, що Україна, мовляв має намір звернутися до тих чи тих міжнародних структур зі скаргою на дії Росії.

Не будемо зараз повторювати вже не раз висловлені іншими заклики до української влади щось робити. Можливо, щось суттєве робиться нею непублічно, бо у публічній сфері, будемо відверті, досягти чогось такого, що налякало б Кремль, практично неможливо. Однак одну, головну публічну дію, з якої треба починати і без якої про адекватну відсіч агресії Росії на Азові годі й говорити, влада має зробити, а саме: розірвати українсько-російський договір про Азовське море. Допоки він діє, допоки Україна не оголосила в односторонньому порядку, згідно міжнародного права, державний морський кордон України в Азовському морі, будь-яка підтримка України в міжнародних структурах неможлива в принципі.

Кажуть, профільний парламентський комітет вже ухвалив відповідну рекомендацію Верховній Раді. Однак загалом ця справа настільки затягнута, ми вже так сильно спізнюємся з цим рішенням, що абсолютно не виходить виявляти оптимізм з приводу рішення комітету. Час, аби обирати, зважувати, заявляти, розмірковувати, сперечатися, закликати — давним-давно минув. Залишився лише — зовсім небагато - для дій.

Юрій Сандул. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>