Навіщо Рабиновичу кум Путіна і що з того буде? - 31.07.2018 11:23 — Новини Укрінформ
Навіщо Рабиновичу кум Путіна і що з того буде?

Навіщо Рабиновичу кум Путіна і що з того буде?

1134
Ukrinform
Чому політичний «камінг-аут» Віктора Медведчука вкупі з Вадимом Рабиновичем – це гарний знак для української політики зокрема та України загалом?

Отже, не скажемо що довгоочікуване, але повернення відомого діяча ще часів Леоніда Кучми у велику політику відбулося офіційно: Віктор Медведчук прийняв запрошення голови партії «За життя» Вадима Рабиновича увійти до її лав, зроблене за підсумками опитування серед виборців. (Як це «опитування» робилося – залишимо поза кадром, нині це не основне). Завданням кума Путіна буде: «відновлення миру з Росією, відновлення переговорів із СНД». Як то кажуть – неочікуваний, але передбачуваний поворот подій.

Але давайте проаналізуємо, хто ж є сторони цього політичного шлюбу – як вони до нього йшли і з ким «зустрічалися» раніше. Від цього, як і в звичайному житті, залежить практично все.

Як Рабинович став зіркою

Не секрет, що в український політиці успіху простіше домогтися в опозиції. Судить самі: усі президенти, крім Леоніда Кравчука, приходили на Банкову саме як лідери опозиції. Те ж – і з парламентом: владна партія тільки одного разу перемогла – в 2012-му і добре відомо як і завдяки чому…

Здається, за цією логікою діяв і Вадим Рабинович, коли вирішив йти у публічну політику в 2014-му, після Євромайдану. Його участь та результат на президентських перегонах здивував: «на рівному місці» він набрав 2,25%, мало не випередивши офіційного кандидата від залишків «регіоналів» Михайла Добкіна. Але він випередив куди більш знаних і за Майданом, і у політиці взагалі Ольгу Богомолець, Петра Симоненка, Олега Тягнибока та Дмитра Яроша, і залишив далеко позаду і Юрія Бойка – нинішнього «фронтмена» Опоблоку. Вже тоді вимальовувалася така піар-установка Рабиновича: російськомовний «регіонал»-лайт без відповідного шлейфу приналежності до оточення Януковича, не класичний олігарх, але людина небідна та така, що цього не приховує, уміє яскраво обіцяти – така собі антитеза Олега Ляшка. Кампанія виявилася дійсно успішною: через декілька місяців Вадима Зіновійовича запросили до списку «Опозиційного блоку», одразу на четверте місце, прямо за Добкіним. Ставши депутатом, він активно давав коментарі та на тлі дещо «замороженого», скупого на емоції Юрія Бойка, Рабинович дійсно швидко став одним із помітних політиків в Україні. Такий собі дещо сумний варіант «нового обличчя» в публічній українській політиці...

Влітку 2016-го Рабиновичу стало тісно в «Опоблоці» і він з іще одним нардепом – Євгеном Мураєвим заснував партію «За життя», точніше перейменувавши засновану ще у 1999 році партію «Всеукраїнське об’єднання «Центр»». До речі, до цього часу офіційно у реєстрі партія так і залишається під назвою «Центр» і має досить цікаву історію. З 2002 року вона бере участь у різних політичних проектах, в тому числі і в сумнівних: 2002 - блок "Народний рух України", але в 2006-му антиющенківський блок "Не Так!" – от до речі і зв’язок із Медведчуком та СДПУ(о), 2007 - блок "КУЧМА". Враховуючи медіа-ресурс Мураєва у вигляді телеканалу «NewsONE», практично необмеженому доступу цієї пари до інших телеефірів, рейтинги почали зростати. Тоді ж змінилася і риторика: крім мантр про «мир на Донбасі» без згадок про його ціну та «відновлення діалогу із Росією» очевидною стала боротьба за електорат «Опоблоку». І є результат! Рейтинг «За життя» сьогодні майже зрівнявся з «опоблоківським» - за різними замірами кожна з партій може отримати від 6 до 10 відсотків на парламентських виборах, в президентському заліку Юрій Бойко лише трохи випереджає Вадима Рабиновича десь 10-12% проти 8-10%.

…На такому тлі у «За житті» з’являються нові лідери.

І тут з кулуарів виходить…

На кінець минулого року, судячи з ефірів «NewsONE», компанію Рабиновичу та Мураєву у лідерах партійного списку мали скласти екс-соратник Віктора Ющенка Євген Червоненко, лікар Євген Комаровський, Дмитро Гордон та власне головна «зірка» самого каналу журналіст Василь Голованов. Але під осінь на екранах знову замайорів В’ячеслав Піховшек, що в своїх щоденних «аналітичних програмах» розповідав про жахи Євромайдану та час від часу згадував Віктора Медведчука. У листопаді минулого року до «За життя» на запрошення Рабиновича офіційно приєднався нардеп Нестор Шуфрич. Відтоді й почалися кулуарні, а потім – і публічні розмови про чи-то встановлення контролю, чи-то – співпадіння політичних інтересів Рабиновича-Мураєва з Віктором Медведчуком: Нестор Іванович своїх близьких стосунків із останнім не приховував. І, зрозуміло, що от це так просто не проковтнеш – адже Медведчук є кумом Володимира Путіна, а цей факт в українській політиці та взагалі для України зараз – як «пляма», щоб не сказати гірше.

Власне, публічний вступ Медведчука у «За життя» - це підтвердження пліток та кулуарного шепоту. І реагувати на це треба тверезо. Так, в Україні є люди, налаштовані на припинення війни на Донбасі шляхом поступок агресору та на впровадження там «особливого статусу», що буде впливати на всю українську внутрішню та зовнішню політику. Багато хто з цих людей не вважають Росію щодо України агресором та мріють про згортання євроінтеграції та повернення до переговорів про вступ України до Євразійського економічного союзу на чолі з Росією. І всі вони, мабуть, уже знають – їх партія – це «За життя». А символом і багаторічним двигуном усього цього і є в суспільній свідомості саме Віктор Медведчук. То чого ж не об’єднати зусилля?

До цього треба додати, що Віктор Володимирович має розкішну нерухомість в окупованому Криму, під Алупкою, періодично там відпочиває та офіційно перереєстрував її на окупованій території, про що й публічно зізнався. Ну і всі ці зустрічі, компліменти Путіну на тлі чотирьох із лишком років війни у власній країні…

Вічний невдаха

Медведчук – це справді політична знахідка для партії «За життя»? А може, не для неї, а для тих, хто категорично з Рабиновичем/Мураєвим не згодний? Скоріше друге. Тому що складно знайти більш відвертого політичного невдаху за всю сучасну історію України. Можна як завгодно ставитися до Кравчука, Кучми, Ющенка, Тимошенко, Януковича та Порошенка, але кожен із них був тим політичним лідером, що мав свій пік популярності – хто 60 із хвостиком відсотків, хто – 56, 52, 49, 45, 54%. Віктор же Медведчук за всю свою кар’єру домігся найбільшого результату як публічний політик на чолі списку СДПУ(о) на парламентських виборах 2002 року: аж 6,27%... У 2006-му «Опозиційний блок «Не Так!»», де Медведчук був 3-м номером списку зібрав взагалі 1,01%.

Подальші експерименти Віктора Володимировича, хоч і не були напряму політичними, але рейтингу також не давали – створений ним рух «Український вибір», попри потужну рекламну кампанію, коли його вносили до листів опитувань, ще до 2014 року не мав шансів пройти 5% бар’єр, не набираючи і 2% симпатій. Не можна не згадати й унікального дару політичного прогнозування Медведчука, от хоча б дві його відомі цитати: «Ющенко никогда не станет президентом», та ось це: «Влада сьогоднi в Українi є мiцною, як нiколи». Ну, всім відомо, що Ющенко, президентом якраз таки став, а от про міцність влади Медведчук розмірковував рівно за два роки до Помаранчевої революції, перебуваючи на посаді глави Адміністрації президента Кучми.

Отже, підсумуємо. Коли йдеться про публічну політику, важливі не тільки біографія чи здібності, а й той самий політичний імідж. Як не крути, як не стався до його заяв і того, що відомо про його минуле, Вадим Рабинович, за короткий термін імідж собі зробив і навіть зміг «оживити» «біло-синій» сектор української політики. Хай і в «жириновському» стилі. Поява ж Віктора Медведчука в команді «За життя» - це надто вже відверто, але при цьому - сумнівно у сенсі наслідків. Людина, яка жодного разу не стала переможцем, а навпаки – тільки зменшувала аудиторію прихильників – який же це здобуток для партії? Гроші і організаційні ресурси. Так, це важливо на виборах. Але саме по собі словосполучення «кум Путіна» для абсолютної більшості українців є якщо не вироком, то тією самою «плямою», що не видаляється. Цей факт зумовлює автоматичне відторгнення навіть серед багатьох з тих, хто готовий погодитись на «мир за будь-яку ціну». Бо надто вже відверто.

Чому Рабинович на це пішов? Достовірної інформації поки що немає. Хто дає гроші на кампанію? Схоже, відповідь на ці питання дасть можливість відповісти і на інші. Бо хто знає, може Рабиновичу зробили пропозицію, від якої він не зміг відмовитись. А може й взагалі, йдеться про проміжний варіант, і ближче до виборів з’явиться хтось третій, хто матиме реальні шанси. І Медведчуку, з позиції одного з лідерів партії «ЗЖ» буде зручно забезпечувати зв’язок і вплив Кремля.

Втім, для української політики у виборчий період – це все й насправді на краще: ліпшого орієнтування у вимірі «друг-ворог», ніж безпосередня участь Віктор Медведчука, знайти важко.

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>