Аби не втратити Україну, Росія знову погрожує нам “громадянською війною”
У суботу та неділю у Києві пройдуть дві протилежні за гаслами політичні демонстрації. Одна, 27 липня – проросійська, друга, 28 липня – проукраїнська.
Йдеться, зрозуміло, про хресні ходи, які проведуть на честь 1030-ї річниці хрещення Русі православна церква Московського патріархату та православна церква Київського патріархату. Офіційно ці церкви звуться трішки не так, але будемо по суті – це проросійська та проукраїнська церкви. Відповідно, йдеться не просто про відзначення різними церквами, хоч і опонентами-конкурентами, знаменної події з церковного життя та історичної для всієї України, а про демонстрації сил, які нині перебувають у стані війни – України та Росії. Прикро, звичайно, що у нас досі, вже на п’ятому році збройної агресії Росії проти України, все ще можливі масові демонстрації на підтримку ворожої нам держави, але маємо те, що маємо.
З часу здобуття Україною державної незалежності 1991 року відзначення Дня хрещення Русі кожного разу мали політичний підтекст – більш чи менш виразний, але завжди він був важливішим за суто релігійний чи церковний. А цього року взагалі політика абсолютно переважила, а це означає, що цьогоріч у хресних ходах братимуть участь небувало велика кількість нецерковних людей та навіть атеїстів. Тобто, можемо сміливо говорити про політичні демонстрації, а не про хресні ходи як форму публічного прояву релігійних почуттів, що не має жодного стосунку до політики.
Зрозуміло, чому цього року таке сталося. Перспектива отримання українською православною церквою статусу помісної (тобто, незалежної від російської православної церкви) гранично загострила давнє протистояння між “промосковськими” і “прокиївськими” православними в Україні. Ні, точніше буде так: реальна перспектива автокефалії української православної церкви змушує російську державу, складовою частиною якої є російська православна церква, до активних антиукраїнських дій, аби не втратити один з найпотужніших інструментів впливу на Україну – панівне становище в ній російської церкви. Тому йдеться насправді про загострення протистояння між державами – українською та російською.
Для Росії ставки у цій формально церковній справі дуже високі, а отже вона готова зробити усе можливе, щоб не програти. Про все не будемо, а ось про російські погрози “кривавих зіткнень” і “громадянської війни” в разі, якщо буде автокефалія УПЦ, варто сказати кілька слів.
Загалом, такі погрози лунали вже давно, а після звернення Президента України, Верховної ради і УПЦ Київського патріархату (і кількох ієрархів УПЦ Московського патріархату) до Вселенського Патріарха у квітні цього року з проханням про Томос про автокефалію, вони посипалися аж надто часто. Останньою, за часом, таку погрозу ми почули з уст народного депутата України, одного з лідерів “Опозиційного блоку” Вадима Новинського. В інтерв’ю виданню “Лівий берег” (25 липня) він не тільки заявив, що “я точно буду защищать нашу святыню – Киевскую Свято-Успенскую Лавру. Сам, лично встану защищать”, але й повторив головну російську погрозу: “Если эта инициатива (автокефалії УПЦ – ред.) Президента Порошенко будет реализована, то... очень велика вероятность развала страны, гражданской войны”.
Звісно, до таких погроз слід ставитися серйозно. Адже це фактично погрози Росії активізувати нинішню війну Росії проти України, розширити її на всю територію України у вигляді “міжрелігійного”, “міжконфесійного” конфлікту, причому конфлікту кривавого і за участі тисяч людей по всій Україні. Нам такого розширення війни, яка уже йде п’ятий рік, а ніякої не «громадянської», з новими кривавими жертвами треба обов'язково уникнути. Це можна зробити двома шляхами.
Перший – відмовитися від незалежної української церкви, тобто – виконати російський ультиматум, який через погрозу де-факто висловив Новинський. При цьому маємо бути свідомі того, що тоді криваве зіткнення буде просто відкладено у часі, бо відмова від незалежності церкви – це, по суті, відмова від української незалежності взагалі, тобто програш у нинішній війні з Росією, і, звісно, не всі українці захочуть змиритися з капітуляцією і будуть воювати (“партизанити”) далі, і без крові ця війна не буде.
Другий шлях – демонстрація 28 липня (зрештою, і всі наступні наші політичні демонстрації) має показати, що прихильників незалежної української церкви (незалежної України) у нас на порядок більше, ніж її ворогів. Нас має бути так багато, щоб в охочих організовувати чи брати участь у силовому спротиві появі канонічної та незалежної української православної церкви зникло бажання це робити. Тоді ймовірність в Україні громадянської війни на релігійному (конфесійному) ґрунті (і на будь-якому іншому) буде зведена до нуля через очевидну нерівність сил сторін. А те, що якась частина громадян України з тих чи інших причин, свідомо чи через недоумкуватість, захищає в Україні інтереси іншої держави – Росії, ще не є свідченням громадянської війни. У війні СРСР проти Німеччини у 1941–1945 роках на боці Німеччини воювали мало не 2 мільйони громадян СРСР, а на боці СРСР – кілька чи кільканадцять тисяч громадян Німеччини, але через це ми не вважаємо ту війну для СРСР чи Німеччини громадянською.
Очевидно, що для України прийнятним є тільки другий шлях. Треба тільки впевнено ним йти – і суспільству, і державі.
Юрій Сандул. Київ
