Наталя Яковенко, професор Інституту міжнародних відносин, доктор історичних наук
На які емоції має право дипломат? Стримані!
22.12.2017 09:00

Цьогоріч професійне свято дипломатів має особливий символізм, адже дипломатичній службі України виповнюється 100 років.  Свою історію вона веде від підписання 22 грудня 1917 року законопроекту про створення Генерального секретарства міжнародних справ. Як акцентують в МЗС, українська дипломатична служба від моменту створення розвивалася як зовнішньополітична служба європейської держави. 

Але, можливо, через «різницю у віці» між дипломатичною службою і незалежністю Української держави дехто намагається  піддати сумніву нашу одвічну приналежність до Європи. Тож на наступний рік МЗС одним з основних завдань визначило формування позитивного іміджу України і планує спрямовувати дипломатичні бюджети на системні іміджеві проекти. 

У переддень свята Укрінформ вирішив з'ясувати, наскільки успішно виконують роль іміджмейкерів нашої держави  українські дипломати. 

Чи варто нашим офіційним особам  вести міжнародні перемовини іноземною мовою? Наскільки обов'язково дотримувати протоколу під час поїздок з іноземними дипломатами на Донбас? Чи відповідають вимогам етикету яскраві шкарпетки прем'єра Канади? 

Про ці та інші тонкощі дипломатичного життя кореспондент агентства розпитував викладача дипломатичного протоколу та етикету доктора історичних наук, професора кафедри міжнародних організацій і дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка Наталю Яковенко. 

BODY LANGUAGE МОЖЕ СКАЗАТИ ПРО НАМІРИ ЛЮДИНИ НАБАГАТО БІЛЬШЕ, НІЖ СЛОВА 

- Наталю Леонідівно, Віденській конвенції про дипломатичні зносини, яка визначила дипломатичний протокол, вже більш як 50 років. Можливо, якісь норми в аспекті правил поведінки наразі вже безнадійно застаріли?

- Ні, такого немає. Віденська конвенція регулює загальні аспекти дипломатичного протоколу, а це доволі консервативна галузь міжнародних відносин, для якої раптові зміни не характерні. 

Та й загалом, попри те, що цій конвенції вже доволі багато років, я б не сказала, що вона дуже застаріла. 

Звичайно, світ бурхливо розвивається, ми живемо в епоху глобальних змін і спостерігаємо процеси, які були нетиповими для розвитку людства загалом і міжнародних відносин і міждержавних стосунків, – це поява нових держав, утворення міждержавних об'єднань, новітні економічні та політичні процеси. Проте Віденська конвенція залишається тим базовим документом, яким керуються майже всі держави світу, які її підписали. 

- Але ми бачимо, що публічна поведінка лідерів деяких країн змінюється, і наразі можна почути думку,  що перші особи держав можуть дозволити собі індивідуальний стиль. Як у такому разі відрізнити її від певних дипломатичних знаків? 

- Перші особи завжди мали такі особливості поведінки – згадайте, приміром, відомий виступ Микити Хрущова на 15-й сесії Генеральної Асамблеї ООН. Але це не обов'язково означає, що людина в такий спосіб навмисно щось демонструє. Проте психологи намагаються «прочитати» ці особливості поведінки  чи  так званий body language, який може сказати про наміри людини набагато більше, ніж слова, і на їх підставі скласти психологічний портрет особи. 

Наприклад, для президента США Джорджа Буша-молодшого  було характерно доторкатися до співрозмовника або поплескувати його по спині. Таким чином він виявляв свою «дружню зверхність». 

Прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер під час публічних виступів, спілкування з колегами чи політичними суперниками робив характерні рухи кінцівками пальців. Ці сигнали, які він подавав руками, підсилювали точність формулювань, свідчили про впевненість у собі й віру в свою перевагу над опонентами. 

А, приміром, Білл Клінтон, коли звертався до американської громадськості після відомого скандалу, покусував губи, щоб здаватися щирим, і можливо, викликати співчуття щодо свого ненайкращого настрою.

Про певний настрій і наміри жінок-політиків часто сигналізують прикраси. У цьому сенсі згадується колишній Держсекретар США Мадлен Олбрайт, яка любила брошки. Фахівці, спостерігаючи за її стилем, помітили: якщо брошка була у формі орла, це означало, що вона налаштована войовничо і не піде на жодні  поступки. А прикраса у формі метелика свідчила про її лагідний «поступливий» настрій.

- Кажуть, що нинішній президент США Дональд Трамп любить сильні рукостикання і при цьому ще й трошки «схиляє» співрозмовника на свій бік. Чи існують певні правила цього офіційного ритуалу?

- Звичайно, адже це вияв невербальної комунікації.

Рукостискання – це перше, що потрапляє в об'єктив, коли зустрічаються лідери держав. Наприклад, той же Клінтон ловив момент, щоб зліва підійти до людини для вітання, аби саме його рука була зверху. 

Правила рукостискання для чоловіків і жінок дещо відрізняються – приміром, жінка вітається кінцівками пальців. 

Не можна першим простягати руку монархові або главі державі.

Якщо при рукостисканні лідер ще й потискає лікоть співрозмовника, це  є вираженням приязності – ніби символічні обійми чи запрошення до дружніх стосунків. 

Я НЕ ПРИГАДУЮ, ЩОБ ЗАРУБІЖНІ ЛІДЕРИ ДЕМОНСТРУВАЛИ КІЛЬКІСТЬ ОХОРОНИ

- Після  початку війни на Донбасі іноземні дипломати доволі часто відвідують схід України. Наскільки обов'язковим є дотримання протоколу в таких випадках?

- Звісно, наразі робота українських дипломатів відрізняється від попередніх років і попередніх поколінь. Звичайно, зона проведення АТО – не найкраще місце для дипломатичних зустрічей, але, на жаль, це сумні реалії нашого сьогодення.

Ми знаємо зі ЗМІ, що під час таких поїздок  представників іноземних держав можуть зустріти і пікетами з вимогою допомогти у звільненні полонених чи вирішенні якихось інших питань. Тому дипломати – і наші, і зарубіжні – мають бути готовими до подібного виявлення людських почуттів і до звернень по допомогу. Але вимога дотримання етикетних і протокольних норм поведінки для дипломата залишається в силі завжди!

- Українські політики люблять з'являтися у публічних місцях з численною охороною, бо це, на їхню думку, підкреслює статусність. Які є правила щодо цього у дипломатичній поведінці?

- Основне – це не повинно демонструватися, мовляв, ось як мене охороняють! Я не пригадую, щоб зарубіжні лідери демонстрували кількість охорони – в контексті етикету це небажано, вона має бути непомітною.

Звичайно, у кожного лідера держави є охорона, тож казати, що, на відміну від того, хто її демонструє, когось взагалі не охороняють, не можна. 

Згадаймо відомий випадок з охороною американського президента Рональда Рейгана, який під час перебування у Москві не їхав до Большого театру, де на нього вже чекав Михайло Горбачов, тому що за правилами охорони президента США на скульптурній групі коней мав бути американський снайпер. Тоді, кажуть, Горбачов вирішив – якщо через кілька хвилин американський президент не приїде, він більше не чекатиме. Але тоді все владналося – і снайпер зайняв своє місце, і Рейган прибув до театру. 

Треба також враховувати, що охорона може бути дуже незвичною для нас. Наприклад, лівійського лідера Каддафі під час публічних виступів охороняли спеціально навчені бійці-жінки, невисокі на зріст, які «розчинялися» в натовпі, але все помічали і дуже швидко реагували, якщо у когось в руках з'являвся підозрілий предмет. 

- Запізненнями на міжнародні зустрічі «прославився» президент Росії Путін. У зв'язку з цим російські ЗМІ зазначають, що ті, хто з ним зустрічається, вже знають, що треба закладати запізнення від чверті години до двох годин. А чи дозволяє протокол у такому разі, припустимо, не дочекатися й піти? Або висловити своє «фе» з приводу такої непунктуальності? 

- Ми з вами вже говорили про індивідуальні особливості поведінки – така неправильна особливість притаманна Путіну, бо він же не одного разу запізнився – на зустрічі з Ангелою Меркель російський Президент запізнюється регулярно. В 2012 році, наприклад, він змусив її чекати "аудієнції" аж 40 хвилин! Ледь не стало гучним скандалом  його запізнення до Букінгемського палацу на зустріч з ЇЇ Величністю Єлизаветою ІІ: монарший етикет не виправдовує непунктуальності за жодних обставин! Запізнення Путіна на зустрічі з Папою Римським теж стали широко відомими в міжнародних колах. 

Напевно, спочатку запізнення сталося випадково, але потім це призвело до такого ефекту, якого він очікував, а, можливо, навіть більшого, і Путін почав цим користуватися. Таким чином, з одного боку, він демонструє свою зверхність, бо на нього змушені чекати, а з другого – провокує своїх співрозмовників на неадекватну реакцію, щоб потім використати цей інцидент і їхню знервованість у власних інтересах.

- У разі запізнення на двосторонню зустріч чи треба пояснювати його причину?

- Треба вчасно прибувати! І не забувати, що точність – ввічливість королів. Цього правила ніхто не відміняв, тож людина, яка поважає себе, оточуючих  і закордонних партнерів, такого собі не дозволить! 

- Чула від одного дипломата, що на зустрічі заведено  прибувати за п'ять хвилин до призначеного часу, бо якщо прибути раніше, то це свідчитиме про незайнятість, а  якщо пізніше – неввічливість. Чи таке «правило п'яти хвилин» справді існує?

- Напевно, так заведено у певних колах,  але це правило не є «офіційним». Комусь, можливо, ці п'ять хвилин потрібні, щоб адаптуватися до нової обстановки чи ситуації,  а іншому для цього може вистачити й двох хвилин. Головне – прибути вчасно.

- На які емоції та способи їх вираження мають право дипломати? Чи їм завжди треба бути «людьми у футлярі»?

- По-перше, це теж люди, тож вони теж не можуть без емоцій. Хоча демонструвати їх і дипломатам, і лідерам держав, і політикам треба якомога менше.  

Наприклад, у нашого лідера Петра Порошенка під час публічних виступів  працюють руки, пальці при цьому спрямовані донизу – з одного боку, це демонстрація впевненості, а з другого – це теж вияв емоцій. 

- А радісні емоції можна бурхливо виражати, чи це теж не заведено?

- Важливо не виходити за рамки і не демонструвати надміру емоцій. Найкращий вираз радісних почуттів – це посмішка, але не «голлівудська» на всі 32 зуби – це не рекомендується.

Взагалі емоції у будь-якого дипломата, а тим більше офіційної особи, мають бути дуже стриманими, контрольованими. Ми вже згадували приклад Хрущова, який увійшов до підручників. Це теж вияв емоцій, але хіба це добре? 

- Наразі багато українських урядовців володіють іноземними мовами. Застосування їх під час міжнародних перемовин справді економить час і допомагає встановити більш тісний контакт. Наскільки взагалі прийнятно спілкуватися чужою мовою? Чи треба в будь-якій ситуації наполягати на своїй? 

- Те, що наші лідери і урядовці добре володіють іноземними мовами і можуть ними послуговуватися за кордоном, – тільки плюс. Але зараз цим нікого не здивуєш – якщо раніше це був виняток, то зараз це стає велінням часу. Ну, знає, так він і має знати, тому що він офіційна державна особа!

Я вважаю – і не тільки я – що нам, Україні, слід піднімати престиж і авторитет нашої рідної державної мови. Це візитна картка, це імідж нашої держави, тож українська мова має звучати за кордоном, а перекладачі нехай  перекладають. А про те, що офіційна особа держави знає іноземну мову, нам відомо, і ми це цінуємо!

Щоправда, є ситуації, коли українським посадовцям іноземну мову використовувати дійсно доречно. Наприклад, у виступах перед громадськістю іноземної держави на якихось заходах, на відзначенні національного свята або відкритті виставки Главі держави або послу доречно звернутися до аудиторії мовою країни перебування. 

ЗА ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД КРИТИКУЮТЬ АБСОЛЮТНО ВСІХ

- Зовнішній вигляд перших осіб – одна з улюблених тем ЗМІ. Яскравий приклад у буквальному сенсі – вбрання посла України у Великобританії під час вручення вірчих грамот королеві Єлизаветі II. Чи справді Наталія Галібаренко тоді припустилася якихось помилок? 

- Ви знаєте, я тоді за неї дуже переживала, бо людину так багато обговорювали, і не завжди доброзичливо...

Коментатори тоді різко критикували її вбрання і заявляли, що їй підійшов би інший стиль. Але порушень протоколу там взагалі не було. Висота підборів, довжина спідниці, колір, капелюшок – все було пристойним і все було в нормі. Єдине зауваження до вбрання – неповна довжина рукава. У пані посла вона була три чверті, а на прийомах у Букінгемському палаці це не заведено.  Однак це не можна вважати грубим порушенням.

У цьому сенсі я згодна з директором школи етикету Наталією Адеменко, яка тоді захищала нашого посла і наголошувала, що Галібаренко продумала свій костюм і навіть обрала улюблений колір королеви Єлизавети II royal blue. І капелюшок у нашого посла був оригінальний – як великий бант. Адже у Британії є традиція, що у присутності королеви жінка завжди має бути у капелюшку. До речі, багато протокольних норм прийшло саме з Британії.

Втім, за зовнішній вигляд критикують абсолютно всіх! 

Згадаймо першу і останню першу леді Радянського союзу Раїсу Горбачову, стиль якої оцінили в усьому світі, але її теж критикували. Я тоді читала в іноземних ЗМІ, що в неї були якісь не такі колготки – не пам'ятаю, чи їх колір, чи фактура тоді не сподобалися критикам.

- Як у такому разі ставитися до захоплення прем'єр-міністра Канади Трюдо яскравими шкарпетками? Це порушення етикету?

- Так, бо рекомендується, щоб шкарпетки були одного кольору зі взуттям.

- Але канадський прем'єр носить коричневе взуття до будь-якого костюма – разом із кольоровими шкарпетками і яскравими краватками воно є складовою іміджу Трюдо, якого називають одним із найбільш стильних політиків. Чи дозволяється лідерам держав бути на вістрі моди або й задавати тренд?

- Етикет і протокол все ж таки консервативна галузь, яка віддає перевагу класичному стилю. А він диктує, що яскравих кольорів треба уникати.

- А як би ви оцінили стиль наших дипломатів? Чи вистачає їм, на вашу думку, зовнішнього лоску?

- Дуже позитивно! Я вважаю, що всі вони виглядають досить пристойно – і жінки, і чоловіки. У нас красиві люди, і цим вони вирізняються на фоні інших! 

- Чи доречне національне вбрання як одяг для дипломатів або політиків?

- Не завжди. Вишиванка буде доречною на національному святі в Україні чи за кордоном, але це не діловий одяг, під піджак вона не одягається. 

Допускається, що на церемонію вручення вірчих грамот дипломат прибуде у національному вбранні, або в одязі буде присутній національний елемент. Я навіть бачила документальне фото, коли посол  африканської країни вручав вірчі грамоти британській королеві босим. 

- Раніше, коли посли приїздили до двору короля країни перебування, вони везли за собою вози подарунків. А зараз які традиції стосовно цього? 

- При вручені вірчих грамот ніяких подарунків не дарують – це окрема церемонія, присвячена саме початку діяльності посла у країні. Але є багато різних нагод обмінятися подарунками – це візити на високому та найвищому рівнях, зустрічі на ознаменування пам'ятних дат, наприклад, встановлення дипломатичних відносин. 

Подарунки можуть бути різними, починаючи від державних нагород, як правило, з обох боків, і закінчуючи таким презентом, як тварини, наприклад, собаки, породисті коні, панди. Приміром, президент США Р.Ніксон отримав від керівництва Китаю у подарунок двох панд. До речі, перший жираф в Європі з'явився понад 300 років тому. Тварину привезли в якості подарунка французькому королю Карлу Х від Мухаммада Алі з Єгипту. Ще дарують національні сувеніри, витвори мистецтва – варіантів подарунків багато.

- Стосовно методів досягнення мети Росією іноді застосовують поняття «ікорна дипломатія». Це суто їхній винахід?  

- З терміном «ікорна дипломатія» пов'язуються корупційні підозри і нечесна політична гра окремих держав, що вдаються до хабарів заради вирішення своїх проблем у міжнародному спілкуванні. Важко сказати, що цей винахід належить саме росіянам, адже негативні вчинки трапляються будь-де.  

Водночас варто згадати таке поняття як «гастрономічна дипломатія», яке існує доволі давно. Тобто деякі питання міждержавної взаємодії вирішуються саме під час прийомів та обідів, під час яких багато уваги приділяється саме стравам, які подаються. 

До речі, відомий факт,  що канцлер ФРН Ангела Меркель, яка не є любителем риби, навіть одного разу завчасно закінчила перемовини в Сочі і залишила дипломатичну зустріч через те, що російські дипломати проігнорували правила гастрономічного етикету! Під час обіду на стіл подали саме ту рибу, яку Ангела Меркель дуже не любить. 

А ще вважається, що десерт сприяє позитивному вирішенню питань, тому часто важливі теми і рішення відкладають «на десерт». 

- Чи існують у формальному і неформальному дипломатичному спілкуванні теми-табу?

- До таких контактів треба серйозно готуватися, бо можна потрапити у неприємну ситуацію, вимовляючи навіть стандартні фрази на кшталт привітання дружині чи дітям. А раптом дружина співрозмовника недавно померла або він не має дітей, і це є його болючою проблемою? Випадкова фраза здатна відштовхнути від вас співрозмовника і завадити подальшому співробітництву. 

Тобто треба заздалегідь якомога більше дізнатися про свого майбутнього співрозмовника, його симпатії та уподобання, склад сім'ї, політичні погляди, інтереси та хобі, бо небажаною темою-табу може стати будь-яка тема. Припустимо, у державі, яку він представляє,  загострилася ситуація, і треба знати, кого він підтримує, щоб не опинитися в незручній ситуації через надмірне захоплення діями протилежної сторони. 

Загалом на політичні теми дипломатам розмовляти не забороняється, бо іноді у приватній бесіді або в неформальній обстановці, приміром, під час гри у гольф, вирішуються доволі складні питання, обговорюються стратегії або отримується інформація, якої не візьмеш зі ЗМІ.

- Наразі у деяких країнах ЄС дозволені одностатеві шлюби, зокрема, на спільному «жіночому» фото на саміті G-20 у Гамбурзі ми бачили офіційного партнера прем'єр-міністра Люксембурга. Чи потребує це якогось протокольного врегулювання? Адже питання навіть на рівні дефініцій – партнер, дружина, чоловік – можуть виникнути, припустимо, при надсиланні запрошень на якийсь захід.

- Тут однозначних коментарів бути не може, і про протокольне врегулювання таких явищ теж однозначно сказати не можна. А щоб не мудрувати багато, можна просто надіслати два запрошення – одному й другому.  

Як я вже казала, оскільки протокол і етикет не схильні до раптових і швидких змін, то й тут поспішати не треба!

Надія Юрченко, Київ.

Фото: Євген Любімов

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-