Тріумф «чекістів» - трагедія Росії

Тріумф «чекістів» - трагедія Росії

Аналітика
1509
Ukrinform
Творіння більшовизму столітньої давності – «ВЧК-ФСБ» – впевнено тримає за горло всю країну. І скінчиться це для Росії дуже погано

Сьогодні, 20 грудня 2017 року, вся Росія – хоч-не-хоч – відзначає дуже ювілейну дату: 100 років існування організації, яка нині має офіційну назву Федеральна служба безпеки (ФСБ). Чому «вся Росія» і чому «хоч-не-хоч»? Тому що нинішня Росія перебуває під управлінням ФСБ, вона від неї залежна. І хоч прославляй «чекістів», хоч проклинай їх у цей день – однаково від них нікуди не подінешся, якщо живеш у Росії.

Сто років тому Ленін і більшовики створили «Всероссийскую чрезвычайную комиссию по борьбе с контрреволюцией и саботажем (ВЧК)». Відтоді ця «контора», як досвідчений конспіратор (більшовики добре зналися на цій справі), не раз змінювала свою офіційну назву: ВЧК – ГПУ – ОГПУ – НКВД – НКГБ – МГБ – КГБ – ФСК - ФСБ. Утім, закріпилася за ними і одна спільна неофіційна назва – «чекісти», так і будемо їх для зручності називати.

Що можна сказати про «чекістів» у день їхнього столітнього ювілею?

Не будемо про дріб’язкове – про фейкового Штірліца чи реальних Кузнєцова з Філбі, оскільки змагання з ворожими спецслужбами ніколи, навіть у роки Другої світової війни, не було основною діяльністю «чекістів». Вони – таємна політична поліція, тобто основна їхня функція – захист чинного владного режиму від його опонентів всередині країни.

Таємна поліція існувала в Росії завжди. Як, зрештою, у будь-якій країні, де нема демократії. Але ніколи раніше в Росії не було такої професійно ефективної таємної поліції, як «ВЧК», і це, безумовно, стовідсоткова заслуга більшовиків.

Більшовики взагалі запровадили чимало новацій у російську державну практику, і обов’язковою спільною рисою цих новацій було максимально можливе застосування терору у всіх без винятку сферах життя суспільства і держави – політичній, економічній, соціальній, культурній, науковій. Царську «охранку» можна тільки теоретично порівнювати з «чекістами», на практиці ж це як небо і земля, і саме тому, що царський владний режим ніколи не наважувався (навіть для захисту своєї влади!) застосовувати терор у таких величезних масштабах, як режим більшовицький.

Треба визнати, «чекісти» захищали владу своїх творців старанно і без «халтури». Усіх свідомих ворогів більшовизму фізично знищили (лік ішов на сотні тисяч), потім взялися за потенційних ворогів, тобто за тих, хто, на думку, більшовиків, міг стати ворогом. Тут вже довелося морити голодом, стріляти і заганяти в концтабори мільйони й мільйони. «Чекісти» і з цією надскладною роботою успішно впоралися, чим цілком справедливо заслужили вічне прокляття усіх народів колишнього СРСР.

Але й цю «грань» діяльності «чекістів» не хочеться особливо розписувати у їх столітній ювілей. Якщо й не головним (бо головне все-таки – кров мільйонів на руках «чекістів»), то найактуальнішим на сьогодні виглядає те, що нині «чекісти» - на вершині своєї могутності, оскільки вони опанували верховну владу Росії. «ВЧК» зустрічає своє 100-ліття не сивим ветераном з купою орденів, медалей та загально-поблажливою вдячністю онуків, а енергійним, абсолютно цинічним і вкрай агресивним молодиком, який впевнено тримає за горло усіх інших співгромадян – від сивих ветеранів до юних онуків. Він, нинішній російський «чекіст», впевнено володіє найбільшою російською цінністю – владою у Кремлі.

Довгу дорогу до цього тріумфу «чекісти» вистелили кістками кількох поколінь своїх «бійців».

В часи СРСР «чекістський» клан завжди був лише підпорядкованою частиною іншого, більш потужного клану, очолюваного групою осіб, які мали визначальний вплив на центральний партійний апарат. Тобто, «чекісти», безумовно, завжди були задіяні у перманентній боротьбі за владу в Кремлі, але ніколи не становили самостійної сили (хоча завжди цього прагнули). Можна сказати, що «чекістів» постійно використовували у боротьбі за владу, вони, по суті, для когось «таскали каштани з вогню», часто-густо отримуючи за такі послуги не нагороди, а зовсім навпаки, як небажані свідки. Ба більше: вище керівництво КПРС, ще з часів Сталіна, запровадило практику періодичних «чисток» у лавах «чекістів» не за конкретні помилки чи злочини, а просто так, для «профілактики». Причому, втрати «чекістів» на цьому «таємному фронті» навіть порівнювати не варто з втратами у боротьбі із зарубіжними колегами. Більшовики стріляли кадрових «чекістів» тисячами, а, приміром, гестапо группенфюрера Мюллера навряд чи спромоглося хоча б на одну сотню.

За роки радянської влади п’ятьох головних «чекістів» розстріляли - Ягоду, Єжова, Берію, Абакумова, Меркулова. Інших – виганяли з більшим чи меншим скандалом. Ні для кого, включно з самим Дзержинським, ця посада добром не кінчилася. Один-єдиний виняток – Юрій Андропов, який зумів з крісла голови «КГБ» зробити кар’єрний стрибок у найперше крісло країни – генсека ЦК КПРС.

Генеральний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов
Генеральний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов

Але історія з Андроповим справді унікальна. Він – не кадровий «чекіст», він їх очолив, коли вже обіймав посаду секретаря ЦК. Власне, партія направила свого перевіреного «кадра», секретаря ЦК, до «чекістів», аби він тримав їх усіх під жорстким контролем, не допускаючи до верховної влади. Іншими словами, «чекістам» поставили «наглядача» від партії. Андропов так успішно з цією роллю справлявся, що був головою «КГБ» цілих п'ятнадцять років – абсолютний рекорд. А коли прийшов час позмагатися за місце Брежнєва, виявилося, що Андропов сповна використав у своїх інтересах можливості таємної поліції.

Але це все – вже історія. Відколи КПРС вмерла, «чекісти» мов заново на світ народилися. Вже не було кому стримувати спраглих до влади «чекістів», проріджуючи їх ряди «чистками», не стало при владі тих політиків, які з неважливо яких – державних чи особистих – міркувань цілеспрямовано не допускали лідерів таємної поліції до найвищої влади. А російське суспільство, зачароване байками про штірліців, не усвідомлювало такої небезпеки. І тепер – вперше в історії Росії – кадровий функціонер таємної поліції очолив державу, а клан «чекістів» став самостійним і найвпливовішим на сьогодні олігархічним угрупованням у Кремлі.

Очевидно, що все це не мине безкарно для Росії.

Те, що організація, клан, створений більшовиками сто років тому, нині править Росією, - це найкращий доказ, що з більшовизмом у Росії не покінчили у 1991 році. Доказ, що розпад СРСР і розпуск КПРС зовсім не означав крах більшовизму як методології завоювання і утримання влади в країні. Скасували комуністичну ідеологію, відмовилися від марксизму-ленінізму, відмовилися від заборони на приватну підприємницьку діяльність, але основа основ більшовизму, те, що, власне, і визначає суть більшовизму, залишилося незмінним. Ця суть – застосування терору проти власного народу як головного інструменту утримання влади. Нинішній владний режим у Росії відрізняється від режиму, скажімо, часів Сталіна тільки кількістю розстріляних, а це формальна різниця, як не дико це може звучати, натомість ступінь контролю таємної поліції за життям суспільства такий самий всеосяжний, як і тоді. Навіть, можна стверджувати, що такий контроль тільки посилився і поглибився, оскільки з’явилися технічні можливості для його здійснення, яких не було у сталінських «чекістів».

Більшовизм в управлінні державою вже привів одного разу Росію до масштабної кризи, коли довелося, задля утримання влади, скидати, як баласт, і комуністичну ідеологію, і відпрацьований десятиліттями механізм керування державою через партійні комітети, і таку форму існування імперії, як «СРСР». В політиці теж діє елементарний закон логіки, а саме: однакові причини породжують однакові наслідки. Тобто, «новітній», «модерний» більшовизм у виконанні путінських «чекістів» знову приведе Росію до масштабної кризи, як привів більшовизм традиційний. Це неминуче, от тільки знову будуть жертви, багато жертв…

Юрій Сандул, Київ

Перше фото: Офіс ФСБ РФ на Луб'янці (раніше штаб-квартира ВЧК, НКВД, ОГПУ і КДБ СРСР)


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-