Польща пресингує Україну. Але то не футбол, а шантаж

«Міністр запитав у мене, чи Західна Україна була окупована у 1918 році. Я відповів, що так, що це була окупація. Відтак він різко розвернувся з порога і не зайшов у музей. Це було, на мою думку, зроблено зумисно, це зумисний політичний крок».

Так розповідав кореспонденту Радіо Свобода директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові Руслан Забілий про своє спілкування 5 листопада з міністром закордонних справ Польщі Вітольдом Ващиковським під час візиту останнього до Львова.

Саме так - «зумисний політичний крок». Або, якщо без дипломатії, - провокація. Бо що хотів міністр Ващиковський почути від директора музею? Що то була не окупація? Тоді тим самим Руслан Забілий визнав би, що творці та захисники Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) – це заколотники і сепаратисти, котрих влада відродженої держави Польщі цілком законно і справедливо знищила силою зброї. І навпаки, демонстративно відмовившись відвідати музей у відповідь на слова директора про окупацію Західної України у 1918 році, польський міністр показав, що він якраз вважає творців та захисників ЗУНР заколотниками і сепаратистами, котрих Польща справедливо тоді покарала. Не треба мати особливих талантів до аналізу, аби продовжити логіку Ващиковського: ті, хто потім – з 1918 по 1939 роки – боровся на Західній Україні проти польської влади теж – заколотники і сепаратисти, а оскільки боролися вони в тому числі і збройно, то й бандити. Власне, поляки й не приховують, що саме так вони ставляться до ОУН, УПА, Бандери і Шухевича. І хочуть, щоб ми погодилися з такою оцінкою, фактично визнавши тим самим, що ніякої національно-визвольної боротьби українців на Західній Україні не було (бо сепаратисти, заколотники і бандити не можуть вести такої боротьби за визначенням), і що втрата Польщею Західної України у 1939 році – акт історично несправедливий (поки що хоча б у такому неофіційному формулюванні), здійснений двома кривавими диктаторами – Гітлером і Сталіним – спільною збройною агресією проти суверенної Польщі.

Демонстрація польського міністра перед львівським музеєм – малоприємний інцидент у українсько-польських стосунках, але набагато гірше те, що він – лише один з цілої череди подібних епізодів, що посипалися, як стиглі груші від сильного вітру, в останні кілька днів. Заяви польських політиків щодо українсько-польських стосунків, у тому числі урядовців і самого президента Польщі, водночас і різкі, і масовані.

Про що не хоче говорити Ващиковський

Сьогодні Польща свідомо загострює двосторонні стосунки. Для чого це Польщі в далекосяжному плані – автор Укрінформу вже висловлював свої припущення. А нинішні гострі заяви польських посадовців (не лише міністра закордонних справ) зумовлені й конкретною причиною: майбутнім (вже у грудні) візитом президента Польщі Анджея Дуди до Києва.

Що мало б бути, з точки зору польської сторони, головним позитивним підсумком візиту?

Тут доведеться уточнити, що такого страшно важливого, на думку поляків, трапилося у стосунках Польщі та України за останні півроку.

Насамперед треба наголосити, що наразі найважливішим елементом своїх стосунків з Україною Польща вважає пошук і облаштування могил поляків в Україні. Польща й Україна свого часу домовилися про таку роботу на паритетних засадах, тобто, пошук, облаштування і узаконення могил відбуватиметься і в Україні (польських), і в Польщі (українських), і відповідальні за неї Український інститут національної пам’яті (УІНП) та Інститут національної пам’яті Польщі (IPN).

26 квітня у польському селі Грушовиці на місцевому кладовищі знесли пам’ятник воїнам УПА. Знесення відбулося за згодою місцевої польської влади, бо пам’ятник був встановлений свого часу без її офіційного дозволу. З формальної точки зору – все правильно, все по закону. Однак законність не має бути вибірковою. Якщо вже зносити пам’ятники, встановлені без дозволу (а вони є і в Україні, і в Польщі), тоді всі без винятку.

У травні УІНП (голова – Володимир В’ятрович) за згодою Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій (видає дозволи на спорудження пам’ятників та інших історико-культурних символів) вирішив призупинити видачу дозволів на діяльність IPN в Україні (археологічні роботи, спорудження пам’ятників, тощо) доти, доки у Польщі не відновлять зруйнований пам’ятник УПА і не легалізують існуючі українські пам’ятні місця, а українська сторона зобов’язується легалізувати всі польські меморіали на своїй території.

Поляки обурилися. Вони кажуть, що пошук польських могил і встановлення на них пам’ятників не можна зупиняти, бо це, мовляв, не може бути предметом торгу. І тим часом ІРN продовжує свою роботу в Україні. Зокрема, за його участі 28 жовтня у Вінницькій області (місто Бар) з порушеннями українського законодавства (тобто, без дозволу) відкрито пам’ятник жертвам сталінських репресій у вигляді католицького хреста і написів польською та українською мовами («Жертвам сталінських репресій. Пам’ятаючі нащадки»). І це не поодинокий випадок.

Зрозуміло, нічого поганого в тому, що могили загиблих поляків в Україні будуть знайдені і впорядковані, нема й бути не може. Питання лише в тому, щоб така робота здійснювалася з паралельним улаштуванням могил українців у Польщі, а також пам’ятники не містили написів, які хоч би найменшою мірою зачіпали політику. Але якраз цього паритету сьогодні нема. Поляки облаштовують могили своїх співвітчизників в Україні самовільно, без узгодження з українською владою і без дотримання українського законодавства. За даними Українського інституту національної пам’яті, таких «нелегальних» польських пам’ятників вже близько 150, а загалом пам’ятників – більше 200. Натомість у Польщі пам’ятники загиблим українцям зносяться, і це при тому, що їх у Польщі, за тими ж даними, всього близько 20.

Ось що пише Радіо Свобода у матеріалі про згадуваний візит міністра закордонних справ Польщі до Львова: «Вітольд Ващиковський заявив у Львові представникам польських медіа, що Польща очікує від України реальних кроків щодо українсько-польського примирення у питаннях спільного історичного минулого і що українські пам’ятники, які збудовані в Польщі незаконно, без згоди польської влади, повинні бути визначені як нелегальні, а їхній демонтаж залежить від місцевого самоврядування. При цьому польський міністр не став прямо відповідати на запитання з приводу польських пам’ятників, встановлених в Україні самовільно, без згоди української влади і без дотримання українського законодавства… Чи Україна, на думку міністра, має діяти адекватно, як Польща? На це запитання Радіо Свобода Вітольд Ващиковський уникнув відповіді».

Не сьогодні, а колись

Але чому поляки не бажають паритету в питанні облаштування могил? Чому вони так наполегливо підкреслюють важливість історії для нинішніх і майбутніх двосторонніх стосунків?

Відповідь лежить у площині, про яку ретельно уникають говорити офіційні особи і в Польщі, і в Україні.

Позиція України щодо українсько-польських історичних суперечок очевидна: залишити усі питання історикам та місцевим органам влади. Як сказано у останній заяві нашого МЗС, «Україна не має наміру політизувати історичне минуле українсько-польських відносин». Мовляв, хай історики сперечаються і шукають спільні оцінки минулого. Хай шукають хоч сто років, ніхто тут «регламенту» не встановлює. А впорядкування могил – то турбота і відповідальність місцевої влади, пам’ятники можна встановлювати усім загиблим полякам і українцям, аби лише не було порушень законодавства при їх встановленні та написи на них були максимально нейтральними (допоки історики шукають спільних оцінок). А президенти, уряди, парламенти обох країн, обмінявшись посланнями «пробачаємо і просимо пробачення», мають перейматися виключно майбутнім.

Україні вигідний такий шлях розв’язання історичних суперечностей, бо він гарантує «статус-кво» у питанні, кому яка територія належить.

А Польщу такий шлях, схоже, не влаштовує, бо саме територіальний «статус-кво» поляки не проти змінити – якщо не сьогодні (це нереально), то колись. І саме це питання, по суті – територіальні претензії Польщі до України, висловлені в ду-у-уже завуальованій формі, політики нині обходять мовчанкою.

Згідно цієї логіки все так і виглядає. Поляки сьогодні так активно «пресингують» українців у питанні, як його називають поляки, «ексгумацій в Україні», щоб утвердити своє «історичне», «законне», «справедливе» (усі терміни – публіцистично-емоційні, а не правові) право на повернення «східних кресів» до складу польської держави. Ці численні могили і пам’ятники мають засвідчити світові, що поляки на цих землях були, і дуже багато, і якщо їх сьогодні нема, то тільки тому, що їх масово (геноцид!) поклали в землю бандити з УПА і ОУН.

Чого Дуда хоче від Порошенка

Польща хоче, щоб рішення у надважливих для них «історичних» питаннях ухвалювали не історики (вони їх ніколи не ухвалять, а якщо й ухвалять, то надто загальні, неконкретні, «вихолощені»), а політики, бо ці питання для Польщі є політичними, а не історичними. Польську оцінку історії українським історикам та українському суспільству нав’язати неможливо, це можна зробити тільки політичному керівництву України. Конкретно, що стосується нинішнього моменту, саме воно, під тиском Польщі, має або звільнити Володимира В’ятровича, або наказати йому сприйняти позицію польської сторони (тобто, дозволити ІРN вільно працювати в Україні). Тиск поляків персонально на В’ятровича просто шалений. Вони вже відкрито, причому вустами і міністра закордонних справ, і самого президента Польщі, вимагають його вигнання з посади. «Люди, які відверто проголошують націоналістичні і антипольські погляди не повинні займати важливі посади в українській політиці» - це Анджей Дуда, не сумнівайтеся, В’ятровича має на увазі.

Ось чого хоче Анджей Дуда від Петра Порошенка за підсумками майбутнього візиту – усунення директора УІНП як перешкоди польській «історичній» політиці на українських територіях. І якщо українська сторона такого результату не гарантує, тоді чого Дуді їхати до Києва? Оскільки саме так розмірковує міністр закордонних справ Польщі – «чи варто рекомендувати візит президента Польщі в Україну?» - це зайвий доказ, що проблеми з польськими похованнями і пам’ятниками в Україні наразі для Польщі є найважливішими. Всі інші питання двосторонніх стосунків (торгівля, взаємодія у протистоянні російській агресії – та будь-які!) є менш важливими для Польщі.

Зауважимо, що крім історії в українсько-польських стосунках за словами Ващиковського «кісткою незгоди» є також освіта («до певної міри») і повернення польській громаді в Україні церковного майна – костелів та парафіяльних будинків. Хтось уявляє обсяг такого майна з урахуванням того, скільки костелів збудовано в Україні за століття польської влади, яка рішуче підтримувала на українських землях католицьку церкву?

Як бачимо, масштаб польських претензій до України зростає, як на дріжджах. І час для тиску обрано відповідний: якраз тоді, коли Україна найбільше потребує підтримки на міжнародній арені, коли вона не може собі дозволити конфлікт із західними сусідами під час війни зі східним. Тобто, обрано час, найсприятливіший для шантажу.

І все-таки Польща нервує. Заяви польського президента про те, з якими поглядами не слід приймати на високу державну службу в Україні, це вже явний «перебір», який свідчить, що поляки зовсім не впевнені, що зможуть дотиснути Україну у питанні «ексгумацій в Україні». І справді, вимоги поляків настільки неприйнятні для української сторони, що вже нема значення, важко нам сьогодні, чи не важко, йде війна з Росією, чи вже не йде.

Юрій Сандул, Київ