Незалежності - сто років треба вчитися

Незалежності - сто років треба вчитися

Аналітика
712
Ukrinform
«Круглий ювілей» Жовтневого перевороту в Росії: крім більшовиків, до нього ніхто не був готовий. Ні в Петрограді, ні в Києві…

Ця дата - вже й не святкова, але й не поминальна, як кажуть - пам'ятна. І таке визначення здається найбільш вдалим. Тому що пам'ятати про колись “Великий Жовтень” - це не просто робити собі ідеологічне та моральне “щеплення”, це й ще - пересторога від повторення помилок.

Думаєте, Ленін знав що робити? Він знав лише те, що владу треба тримати!

Визначимося одразу: події листопада (чи то жовтня?) 1917-го ми будемо називати революцією не з якогось там пієтету до більшовицьких традицій, а саме з професійного боку. Так, сам прихід більшовиків до влади в Росії був звичайним збройним заколотом, але історичний процес, що розгорнувся далі - призвів до встановлення нового соціально-економічного ладу - а тому революція.

Є така доволі популярна «за порєбріком» думка, що ця революція - чи то заколот зовнішніх сил проти Росії (до складу якої тоді входили більше 80% українських земель) – чи то наслідок боротьби за владу, в якій більшовики відкинули усі моральні перестороги, а тому і виграли у загальному заліку. Це одночасно і так, і не так. Тому що за всіма соціально-економічними теоріями колишня Російська імперія, яка тільки-но в лютому 1917-го скинула ярмо самодержавства, мала пройти весь шлях побудови капіталізму в умовах демократії та парламентаризму, а вже потім, можливо... Але сталося те, що сталося.

Володимир Ленін, що мав стосунки із іноземними політиками та інтересантами, був ким завгодно, але не відчайдухом-авантюристом. Він не розгледів Лютневої революції у себе під носом, але одразу зрозумів, де саме йому потрібно бути після того, як вона сталась. У нього була напіврозвалена партія, яку по всіх критеріях можна було вважати маргінальною, особисто він, як політик, був майже призабутий не те що широкими народними верствами, а навіть учасниками революційного руху, які вважали його надто самовпевненим та радикальним. Але розрахував Ілліч все точно.

Чому? А тому що в нього не було досвіду специфічного російського парламентаризму, сидіння в Думі, він встиг забути про царських жандармів і заслання в Шушенське. А от політичній практиці закордоння в усіх цих Цюрихах, Женевах, Віднях та Парижах він навчився дуже добре. І тому знав - якщо йти по владу, то тримати треба її жорстко, інакше не те що в дикій Росії - у толерантній Європі пропадеш. І розрахунок був саме на те, що владу утримати інші не зможуть саме через відсутність досвіду та неготовності до жорсткості і жорстокості.

Прибувши до Росії аж у квітні, лідер більшовиків переконався: його батьківщина залишилася такою ж - напівсонною та непередбачуваною, а тому - поле для експериментів було широким. Судіть самі. Самодержавний режим в 1905-му році дав Росімперії Думу та партії, народ вірно зорієнтувався та обрав до парламенту опозицію, показавши владі своє чітке “фе” - три Думи з чотирьох при Миколі II були опозиційними. Але монархія не підпускала близько до влади аж нікого із цієї Думи. Звідки ж набратися розумним та теоретично підготовленим кадетам чи октябристам того самого управлінського досвіду? І от у лютому 1917-го влада впала їм у руки. Ви хотіли? Руліть! І що?

Імператор Микола II виступає з Маніфестом про створення Державної Думи
Імператор Микола II виступає з Маніфестом про створення Державної Думи

А Ленін зрозумів - головне для нього та для таких, як він, не досвід - а вміння перехопити ініціативу та потім тримати владу жорстко. Інакше - зметуть. Є доволі поширене твердження, ніби саме більшовики змогли сформулювати найбільш очікувані народом гасла. Але факти говорять про інше: гасла – гаслами, а головними заходами більшовицької влади були «військовий комунізм» і «продрозверстка» - а сутність цих злочинів навіть не у пограбуванні тих же селян, а в поверненні до латентної покірності.

Більшовицька відповідь на соціальний запит народу була відвертою: влада має бути сильною та неподільною. І таким чином, Ленін із компанією просто перекреслив усі сподівання Лютого 1917-го на демократизацію та парламентаризм. Ленін просто повернув країну до звичного стану: самодержавної неконтрольованої влади, тільки не під двоглавим орлом, а під серпом та молотом. І все. Більше нічого на той момент більшовики не знали і не вміли.

Ні російські ліберали, ні більшовики не знали, як і куди вести країну, а відрізнялися вони в сенсі управлінської спроможності тільки тим, що більшовики знали спосіб утримання влади і скористалися ним без жодних вагань.

Чим Центральна Рада, Гетьманат та Директорія в Києві були схожі на Тимчасовий уряд у Петрограді

Але для України більшовицька революція стала подвійним випробуванням. Перед владою в Києві стояла інша мета: на тлі соціальної революції мала відбутися національна із заснуванням незалежної держави. І тут у Києві проявилося те саме, що і в Петрограді. Постаті діячів Центральної ради, Гетьманату та Директорії виявилися просто або замалими для лідерства на чолі усієї нації, або їм відверто не вистачило досвіду. Якщо коротко - потрібен був провідник із якостями, вибачте, українського Леніна, але із національним змістом та установкою не тільки на утримання влади за будь-яку ціну, а й безальтернативні формування та захист державної незалежності.

Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центра — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 1917 р.
Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центра — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 1917 р.

Якщо подивитися на головних дієвих осіб Центральної ради - то побачимо київських соціалістів та колишніх кадетів, що не знали як їм керувати, так само, як петроградський Тимчасовий уряд. Просто фізично вони не отримали можливості мати такий досвід завдяки порядкам Росімперії. Гетьманат - спроба заможних верств українців, та чого приховувати - тодішнього олігархату, вибудувати власну модель України на німецьких багнетах, хоча й мала певні досягнення, але нічим окрім зовнішнього ефекту майже і не запам'яталася. Директорія - вже була останньою (час безжально спливав, вікно можливостей зачинялося) надією хоча б на щось - але її керманичі обрали розборки між собою...

На той час вже стало зрозуміло: або ти граєш із більшовиками, або проти них. Намагання всидіти на двох стільцях, точніше - викладати свою версію майбутнього соціалізму в небільшовицькому сенсі зіткнулася із нерозумінням народу, а більшовики формулювали просто: навіщо вам усі ці вишиванки, коли ми приведемо вас до щастя без них, але швидко?

Але не тільки та не стільки. Адже чим була Україна для Леніна? Є поширеною думка, що Україна була потрібна більшовикам тільки для викачування ресурсів. Але точнішим щодо тих умов буде інший погляд: загроза більшовицькому режиму могла прийти тільки із заходу, з союзної царській Росії Антанти. І от Леніна усі роки Громадянської війни турбував саме цей фактор буферу, який би блокував можливе військове вторгнення. Тому й існування незалежної, та ще й демократично налаштованої України було для Радянської Росії - неприйнятним.

Паризька мирна конференція 1919—1920 — міжнародна конференція, скликана державами-переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914—1918 рр.
Паризька мирна конференція 1919—1920 — міжнародна конференція, скликана державами-переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914—1918 рр.

Як світ не помітив Україну

Ключовим у загальній поразці визвольних змагань початку ХХ століття стало ще й те, що Європа не роздивилася України, не зрозуміла, не хотіла розуміти сутність процесів всередині неї. Не секрет, що у Лондоні та Парижі вважали, що демократична Росія зможе сформувати нову модель відносин із своїми національними околицями та все якось складеться. Коли прийшли більшовики - стало не до жартів, проте Європа знову дивилася як уся тодішня Росія чинитиме більшовикам опір, а той факт, що в Україні, на Кавказі, та навіть всередині самої Росії проходять інші - національні за сутністю – процеси, був проігнорований. Імперії-переможиці у Світовій війні Британська і Французька – розпадатися не збиралися, цей процес почався ближче до середини століття. Тому, розділивши імперії переможені: Австро-Угорську, Німецьку, Османську, – на національні держави, щодо союзної імперії – Російської – Антанта на це не наважилась.

Але є тут і історична претензія до української сторони: 28 країн, наприклад, визнали уряд гетьмана Скоропадського, його повалення Директорією у грудні 1918-го призвело до нерозуміння - хто ж тепер представляє Україну? Відтак і не отримали представники новонародженої країни місця на Паризькій мирній конференції, що мала затвердити новий світовий порядок.

Більшовицьку Росію там теж бойкотували, але уже на початку 20-х з нею почали говорити, бо реальна влада в Росії знаходилась в руках Леніна і Ко – жодних сумнівів щодо цього уже не залишалось. А от Україну тоді просто не побачили. Польщу, Чехо-Словаччину чи Угорщину побачили та запросили хоча б до передпокою європейського дому, а Україну - ні.

Російські військові на Донбасі
Російські військові на Донбасі

І цей гіркий урок є актуальним через сто років як ніколи. Адже після краху комуністичного монстру СРСР у 1991-му західний світ, хоч і побачив Україну де-юре, але де-факто знову зайвого клопоту не хотів: мовляв, у Росії почалися демократичні зміни, от і давайте там якось разом… І це “разом”, до певної міри, дотягнулося аж до 2014-го та продовжується і тепер – війною на Донбасі, окупацією Криму - агресією імперської, ленінсько-сталінської Росії проти уже незалежної, ще незаможної, але все ж таки демократичної за менталітетом і установкою України. Імперії знову потрібна «територія У», санітарний кордон від усього світу, а нам - вільне життя у своєму домі та за своїм розумом. Обидві ставки високі та діаметрально протилежні.

Війна України за незалежність триває і через сто років.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-