Про 100 днів французького президента у переддень 26-ї річниці української незалежності
У кожного, хто обирає для себе політику як спосіб життя, досягнення найвищого посту в державі є логічною верхівкою кар’єри. Людство ще не винайшло того, що заміщувало б насолоду від влади та регулювало б бажання її позбутися. Навіть коли політик йде «за власним бажанням», то все одно – лукавство. Чого досяг Емануель Макрон за 100 днів в Єлісейському палаці? І наскільки б ефективною була б така людина в українській політиці?
Президент Макрон: новий серед колишніх
Якось непомітно збігли 100 днів, що відділяють нас від 14 травня, коли Франсуа Олланд передав ключі від Єлисейського палацу Емануелю Макрону. Сцена їхнього прощання на ґанку палацу була витримана по всіх правилах режисури: було помітно, що обидва нервували, адже, окрім політичних, їх пов’язували особисті стосунки політичного вчителя та учня. Але була помітна й інша деталь: Макрон відверто контрастував з обстановкою. Йому б просторий офіс із зручним сучасним кріслом (так, із вмонтованою функцією масажу, але не з міркувань розкоші, а тому що – зручно під час тривалої роботи) та прозорий стіл із скла, величезне вікно у всю стінку, як він звик під час бізнесової кар’єри… А тут – забагато умовностей і реальної «єлісейської» старовини - церемоній, посмішок, поклонів. Саме це, здається, справило враження: новий керманич Франції тримався на перших своїх «виходах» підкреслено стримано, щоб не сказати боязливо...
Так, в Макрона не було як такої політичної біографії. «Титанам минулого» Міттерану чи Шираку знадобилися довгі роки публічної боротьби та поразок, щоб врешті зайняти Єлисейський палац. Макрон зробив це майже граючись. Так, це стало можливим через небезпеку приходу до влади Марін Лє Пен та соціальну кризу у Франції. Але феномена карколомного злету Макрона це не відміняє.
Власне, майже одночасно у світі «дорослих» сталися дві протилежні за сенсом події. В США переміг Дональд Трамп, і це була перемога американської традиції та цінностей 70-х років, коли Трамп формувався як особистість та бізнесмен. А Макрон – це відкидання тих самих цінностей минулого, це спроба французького суспільства зробити цікавий та сміливий експеримент, зазирнути «за поворот».
Новий французький президент – самою своєю присутністю на посаді - випереджає час, тому що в традиційній сфері європейської політики й не знайдеш схожих за масштабом прикладів. І це – виклик. І для країни, і для її глави. І закінчитися це може і неймовірним тріумфом, і гіркою поразкою. За океаном, в США, в Обами, чий прихід до влади у 2008 році теж розглядався, як прорив у майбутнє - скажемо відверто, не склалося. Хоча нездарою і лузером він аж ніяк не був, просто його програма не зійшлася із порядком денним інших гравців світової політики.
Французи розчарувались в Макроні? Дурниці!
Соціологи нещодавно оприлюднили дещо тривожні цифри. Виявилося, що на початок серпня президент Франції втратив уже майже 10 відсотків підтримки. Але розберемося із цифрами: Макрон переміг 7 травня із 66 (!!!) відсотками підтримки, хоча й в другому турі. Тепер рівень його схвалення становить 57 відсотків. І тут варто нагадати: мало хто у світі, крім диктаторів, обирається не те що із 66, а й з 57 відсотками підтримки. Тут важливе інше: дійсно, Макрона у другому турі підтримали прихильники кількох інших кандидатів – Фійона, Амона, Меланшона (останній, до речі, не агітував за це, його прибічники голосували просто проти Лє Пен). І от тепер, суто математично, зараз саме ці голоси ситуативної підтримки і відпали. Адже і на парламентських виборах в червні, партія Макрона отримала тільки 46 відсотків. і тільки мажоритарна система дала змогу прибічникам президента сформувати впевнену парламентську більшість.
Але давайте не про хто кого підтримує, а що робить новий президент. А робить він дещо незвичне для багатьох країн світу: виконує свою передвиборчу програму, причому, як у внутрішньому, так і в зовнішньому напрямках.
Треба скорочувати витрати та раціонально ставитися до грошей як таких? Макрон через уряд ініціює скорочення видатків на чиновницький апарат та управління в силових відомствах. Якщо перше завжди підтримується у самих широких верствах населення, то друге… Адже Франція досі не відійшла від жаху минулорічних терактів, надзвичайний стан не відмінений, а менші за кількістю жертв атаки здійснені вже за Макрона. Але президент вказує саме на апарат управління обороною: якщо скоротити неефективних виконавців, безпека тільки поліпшиться. Питання ще не закрите, хоча сумніватися в успіху проходження скорочення витрат через парламент не доводиться – більшість стала та згуртована.
А от першим випробуванням для Макрона стане спроба скоротити робочі місця на державних підприємствах різних галузей, за програмою – це 120 тисяч осіб.
Крок непопулярний апріорі, і це, здається, стане перевіркою того, чи спроможна нова влада діяти непопулярно, але принципово, і чи є у Макрона та його команди план створення нових робочих місць для тих, хто втратить роботу?
Париж? Це тепер замість Лондона
На зовнішньому напрямку Макрон був більше активним і це теж логічно в перші 100 днів: на тебе дивляться, ти себе показуєш колегам, даєш зрозуміти як з тобою можна розмовляти. Цей доволі нетривалий період Макрон може сміливо записати собі в актив. На тлі Brexit'у, коли Велика Британія нібито повернула собі 100% суб’єктності, стало очевидно, що насправді Лондон її не набуде. Років десять Британія буде змушена вирішувати свої відносини із Євросоюзом, а от «доросла політика» буде для неї не під силу. Скоріш за все, Лондон повернеться до орбіти Вашингтона.
Париж і особисто Макрон перспективами, що при цьому відкриваються, скористалися першими. Довгі обійми та широкі посмішки, що їх випромінюють Макрон та Трамп під час не одної вже зустрічі – це ймовірний старт тривалого союзу, що може мати масштабні наслідки для всього світу і в першу чергу для Німеччини.
Так само важливі послідовність та принциповість Макрона у відносинах з Росією. Тут достатньо згадати про блискавичний візит Путіна до Парижу ще в травні (треба ж було раніше, ніж Трамп). І що? Молодий президент виявив обізнаність і щодо російської політики «задобрювання газом», і про війну проти України... Про цей дипломатичний конфуз Кремля згадуватимуть ще довго. На саміті «великої 20-ки» у Франкфурті не виявилося в обох бажання продовжити діалог навіть у коридорі. Чим не доказ конфузу?
Український «Макрон» буде не схожий на французького
Чи потрібен Україні успішний молодий менеджер, що встиг зробити кар’єру в бізнесі, має певний досвід роботи в державних структурах, символізував би новий тип політичного діяча, не пов’язаного з гріхами минулого, і здатного згуртувати навколо себе тих, хто не хотів би перемоги радикальних сил будь-якого з можливих напрямків? Відповідь очевидна, так, такий політик Україні потрібен, як повітря. Але чи достатньо цих якостей для того, щоб ефективно управляти Україною саме зараз, на цьому історичному етапі? Відповідь теж очевидна – ні, не достатньо. До всього того прекрасного і правильного, у що повірили французи, треба б додати ще одну, принципово необхідну умову: «український Макрон» мав би в собі поєднувати безальтернативність бульдозера з умінням, коли це треба і можливо, зупинитись і домовитись. Ну, така Україна на початок ХХ століття склалася, така навколо неї існує обстановка, що без цього, на перший погляд, алогічного поєднання успішно, орієнтуючись на результат, керувати нею не вийде.
Україна не Франція. «Український Макрон» не ідентичний до Макрона французького. Якщо єдиним мотивом при голосуванні за такого, кандидата М., буде патерналістські сподівання, ось М. прийде і все «порішає», то такий вибір з гарантією 100% буде невдалий, знову не співпаде зі сподіваннями. Українцям, принаймні, пасіонарній частині суспільства, треба ще дорости до свого Макрона. А для цього воно має бути інакше зорганізоване – і політично, і комунікативно, і інформаційно. Кажете, це складно? А пройти цей шлях, який Україна пройшла за 26 років, було легко? Кажете, це довго? Зовсім не обов’язково. Адже будь-яке чудо, якщо розібратися, це несподіване поєднання закономірностей.
Віктор Чопа, Київ
