Чому кричать пуцьвірінки? Штрихи політичної орнітології
Людина є стадною твариною, сказав одного разу відомий англійський нейрохірург. Нас це визначення завжди коробило. Набагато красивіше звучить слово «зграя». Особливо, якщо йдеться про пернатих. Про них і поговоримо.
...Чи знали ви, наприклад, що пуцьвірінки у гніздах гучно верещать зовсім не тому, що прагнуть нагадати батькам, аби ті дали попоїсти. Ні. Своїм криком вони намагаються привернути увагу хижаків. В усякому разі, таку версію висунув відомий ізраїльський еволюційний біолог Амоц Захаві.
Пташенята мов би «кажуть»: «Лисице, лисице, прийди і забери мене».
Навіщо вони таке роблять? – виникає справедливе запитання. Хіба це не ідіотизм? Той, хто кличе на свою голову хижака – приречений. Еволюція відправляє таких на смітник історії.
Але не відправила. Навпаки, закріпила в інстинктах цю стратегію як виграшну. Просто еволюція не ходить уторованими шляхами.
Тут же ми маємо цілу технологію. Діє вона так: хижак, почувши лемент пташенят, підібрався до гнізда. Побачивши його, всі принишкли – крім одного, який і не думає мовчати. Як діятиме в такій ситуації налякана мати-пташка? Спробує заткнути рота крикливому ідіоту додатковим шматком їжі, забравши його в іншого, зголоднілого, слабшого пташеняти.
З точки зору еволюції вона діє раціонально. Слабке пташеня помре від голоду – але це буде поодинока жертва. Ненагодований «крикун» погубить весь виводок. Інстинкт вчить діяти не по справедливості, але в інтересах безпеки.
А що ж сам пуцьвірінок? Приманювати до гнізда хижака – річ смертельно небезпечна. Але гра варта свічок – бо, об`їдаючи за рахунок шантажу братів і сестер, пташеня-крикун виграє еволюційні перегони.
А тепер замислимося: нам це нічого не нагадує? З життя нашої, власної зграї? Чи не закладає нам вуха від безперервного крику з усіх боків?
З Фейсбуку, з телевізора? З виступів на з'їздах і мітингах, що нагадують пташині базари? Трибуна парламентська давно вже перетворилася на шпаківню...
Про що галасують наші жовтодзьобі політики, експерти, блогери?
Про те, що Путін не загарбник, а «лише взяв те, що йому належить за договором», як заявила одна залітна нібито волонтерка. Що «нав'язування української мови – самогубство для країни», як проповідує одеська поетеса, мігруючи російськими містами. Що Україна «руйнується» і «дуже хочеться поїхати» (ну це – самі знаєте, хто). Що рідне гніздо винне в продажу балістичних ракет заморським бакланам. (Сова в окулярах). Що закінчилися стратегічні запаси, і бідні горобці змушені харчуватися зі смітників і макдональдсів. Що дзьоби нашої армії слабкі, кігті затупились, а крила випотрошені корупціонерами...
А з іншого боку – своє. Про білу ворону з грузинським акцентом, яка є особистим ворогом не тільки кремлівського дятла, а й усього народу. Про короїдів-грантоїдів, які так поточили ялинове дупло, що воно ось-ось провалиться саме в себе – як чорна діра. Про численних шкідників, що жують чужу зелень, яку могли б зжерти жовтороті, але ненажерливі пуцьвірінки відомого гнізда...
Клікають мишками «клікуші», накликують біду, наврочують пророцтва самоздійсювані. Бо кричать про слабкість і розбрат, про те, що в країні половина готові спокуситися бізнесом, а інші – бунтом. Трохи підштовхнеш – і самі полізуть у хижу пащеку свіжиною малоросійською.
Хто у нас хижак – зрозуміло. На мапі це – прямо і праворуч. Хто пуцьвірінки, ми вже дізналися. А хто головний годувальник?
Версії можуть бути різними. Хтось скаже – влада, що розподіляє національний продукт, тобто харчі. Хтось заперечить: кого це влада коли нагодувала? Народ країну живить, народ! Приносить у дзьобі податки і розсаджує обраних на різні гілки влади. А може, це – заморські благодійники. Або всі разом.
Ніхто з галасливого виводка насправді не хоче, щоб біля наших воріт намалювалася ікласта морда хижака. Ну, майже ніхто. За всіма ознаками йдеться всього лише про інстинктивний пташиний шантаж, про який писав Амоц Захаві. І мета зовсім не зруйнувати гніздо, а отримати масніший шматок. Головним чином, як відзначав ізраїльський біолог, за рахунок зголоднілих.
Розгойдуючи човен, ніхто не бажає, щоб він перекинувся. Тому і майдани у нас віртуальні, і суди бутафорські. І друковані викриття – строго в рамках відведених колумністу чотирьох тисяч знаків.
Лаяти такий порядок речей безглуздо. Якщо стратегія допомагає вижити птахам, то чому вона має бути шкідлива для політиків?
Гра «Зараз покличу хижака!» має свої плюси.
По-перше, йде своєрідний перерозподіл національного продукту. Коли «сорока-злодійка», та сама, що кашу заварила, змушена все-таки дати «і тому, і цьому», але кращий делікатес –завжди найартистичнішому, найкмітливішому (в царині шантажу).
По-друге, ті, хто верещить, і кому затикають роти ласощами, зазвичай і вибиваються в лідери – політичні чи суспільної думки. Ті ж, хто сидить мовчки в куточку, без шуму і піару робить справу, залишаються непоміченими. І вимирають. Хіба не так? Хіба не так ми обираємо і наших героїв, і нашу владу у віртуалізовану епоху?
І самі ж потім скаржимося – за громовицями й краплі дощу не пролилося…
По-третє, гаряче дихання хижака, що крадеться десь поруч, все ж спонукає до якого-неякого, але класового миру. В інші часи головного «блокадника» поїздів з ОРДЛО, наприклад, давно б уже скинули з залізничного насипу, а відому своїм радикалізмом партію відправили б у буцегарню в повному складі. Але це викличе галас, і прокинеться хижак. Можна наврочити.
Хаос страху перед хижаком має бути строго дозованим. Щоб ті, хто роздають ласощі, годували, а не тікали в паніці разом із харчами в екзил. Та й хижого виродка не варто занадто обнадіювати. А зайвий шум і гамір завадять вчасно почути тиху ходу хижака, і зваблять його обіцянкою надто легкої здобичі, навіть ситого. Навіть якщо він обрав уже іншу жертву.
Еволюція не спить. «Крикуни» стають все вигадливішими. Але й серед любителів свіжої крові теж іде відбір. Він навчив, як швидко вполювати тих, хто занадто зарвався у шантажі.
Ось така вона – лебедина пісня, такі вони – пташині права в світі Дарвіна, де виживає обман, підступність і шантаж. А це, як писав більш відомий колега Захаві – Річард Докінз, і є основні інструменти еволюційного егоїзму, що дозволяють генофонду зберегти себе.
За нашою вірою, це не дуже доброчесно. Але хто сказав, що політикою рухає звід біблійних заповідей?
...Утім, заспокою: у «чесних» пташок, як вважає, опонуючи колезі Докінз, стратегія «приманювання хижака» спрацьовує не завжди. А от де вона стопроцентно успішна, так це у зозуль. Не тільки у «московських», на що натякав колись один «півник», а й в усього численного їхнього виду.
Що й зрозуміло: «засланого» пуцьвірінка доля виводка не цікавить. Прийде час – і він уб'є всіх перш, ніж вони вилупляться.
Ох і небезпечні паралелі пішли. Страшна це штука – орнітологія!..
Євген Якунов. Київ.
