Гіркін і Навальний: яке їхало, таке й здибало
Гіркін-Стрєлков запропонував, а Навальний швидко погодився на публічні теледебати з ним. Десь на наступному тижні обіцяють провести.
Українська частина Мережі одноголосно, а російська – частково, рішуче засудила Навального за готовність дебатувати з людиною, за яким Гаага плаче, вживши для цього відповідну лексику: «там нема з ким говорити», «може бути одна форма спілкування: кайданки і в суд», «знущання над пам’яттю 298 пасажирів рейсу МН 17», «парад виродків», «помножить себе (і не тільки) на нуль», «це що таке взагалі? Навіщо??», тощо. «Слов не хватает», - підсумувала українська журналістка Соня Кошкіна, признавшись, що не знає як цензурно прокоментувати таке. Звісно, дісталося не тільки Навальному, а вже звично і усім так званим «російським лібералам».
Все сказане – правда, без сенсацій, тож не посперечаєшся. Але ось що викликає здивування, так це емоційний градус нашої критики Навального. Нібито ж ми всі все давно зрозуміли: Навальний для України абсолютно нічим не кращий за Путіна. Наш індикатор оцінки російського політика, та й просто російського громадянина – гранично простий і виправданий: Крим – чий? є агресія Росії проти України? Навальний на ці питання давним-давно відповів, відповідно і наше негативне ставлення до нього давним-давно склалося. Що до нього додає згода Навального вести публічні дискусії з терористом Гіркіним, якого він терористом не вважає? Нічого. Чому ж тоді ми знову і знову «заводимося» на черговий цілком прогнозований антиукраїнський крок Навального?
Чому один ворог України не може на людях поговорити з іншим ворогом України, щоб разом поміркувати, як подолати свого спільного ворога, тобто нас? Звісно може, і поговорять, вже домовилися, а наше завдання – мовчки послухати і зробити для себе висновки, частину яких краще не озвучувати, щоб завчасно не сполохати гіркіних і навальних.
Наші емоції від того, що ми все прагнемо розгледіти серед російських політиків, які борються за владу в Кремлі, таких, котрі, здобувши владу, перетворять Росію з агресивного ворога на дружнього сусіда України. Бажання природне, але біда в тому, що таких політиків там нема, ніколи не було і ніколи не буде, допоки в Росії не станеться справжньої революції, тобто, дійства, яке зруйнує політичний лад, а не модернізує його, як це сталося у 1917 і 1991 роках. У російську революцію ми не віримо, а чекаємо, коли там у них з’явиться їхній «месія». Тому у нас і трапляються регулярні розчарування, які ми підсвідомо виливаємо рішучою лексикою. Ось, здається, знайшовся такий російський опозиціонер, він гостро критикує чинну владу, Путіна і навіть засуджує війну проти України. Але минає трохи часу, і ми переконуємося: ні, це не той, кого ми чекаємо, він, виявляється, теж хоче бути нам «старшим братом», пропонує якийсь новий референдум по Криму і не визнає наше право шанувати Бандеру і Шухевича. Ми, звісно, викреслюємо його зі скандалом з нашого списку надій і виглядаємо нового. І так сто разів. То чому ми раз у раз помиляємося?
Як на мене, це через нашу традиційну плутанину з політичними термінами, коли ми говоримо про Росію, що є наслідком нашого нерозуміння суті російської політичної системи. Ми (заради справедливості - не тільки ми – весь світ) називаємо Навального політичним опозиціонером, а він таким не є. Не тому, що він українофоб чи якийсь аморальний тип, а просто тому, що в Росії нема політичної опозиції у тому сенсі, щоб вона прагнула змінити політичну систему з феодальної на демократичну. Навальний, Касьянов, Яшин, Гіркін, Явлінський, Ходорковський, Пономарьов, Гудков - це учасники боротьби за ордери на проживання у Кремлі. Вони сприймають той тип організації функціонування влади, який традиційно склався в Росії, і не мають наміру його докорінно змінювати, готові лише змінювати оздоблення фасаду влади. Так, вони є опонентами, а інколи – особистими непримиренними ворогами тих, хто вже має кремлівський ордер, і в цьому сенсі їх можна називати опозиціонерами до Путіна чи іншого Медвєдєва, але аж ніяк не політичною опозицією. Навіть убитий режимом Борис Нємцов належав саме до таких традиційних російських «опозиціонерів». Вони борються інколи поодинці, а частіше – гуртом, збиваючись для цього у групи, які для публіки називають партіями чи громадськими рухами, хоча, знову ж таки, це не партії і не рухи, тільки назви.
Є ще в Росії люди ліберального світогляду, котрі безпосередньо за місце у владі не змагаються. Для них критика влади («товар», який завжди у Росії користувався стійким попитом серед освіченої, а тому порівняно заможної, російської публіки) – спосіб існування, тобто - джерело здобуття свого кусня хліба з маслом у житті. А серед них є і поодинокі винятки, на кшталт покійної Валерії Новодворської, в’язня Бориса Стомахіна чи емігранта Аркадія Бабченка, котрі так щиро ненавидять (і розуміють) російську політичну систему, що не намагаються від своєї особистої боротьби з нею отримати масло і навіть хліб. Але то справді винятки, і про них варто говорити окремо.
Ще раз: у Росії нема політичної опозиції, тому зміна політичної системи на виборах чи іншими демократичними процедурами неможлива. І тому кожен, хто хоче прорватися у Кремль через вибори – або наївна людина, або переконаний прихильник системи. Вона, система побудована, причому дуже міцно побудована, так, що не передбачає легальної організованої опозиції до себе. Можлива тільки нелегальна опозиція, але й там не кожен «підпільник» - принциповий ворог системи, там теж рішуче переважають опозиціонери зразка Навального, котрих - так нещасливо для них доля склалося - загнали у підпілля, де вони сидять тихо, як миші. До речі, сам Навальний аж ніяк не гарантований від такого варіанту.
Звідси висновок: нам потрібно надіятися не на те, що хтось змінить Росію, а на те, що Україна зміниться, тобто – зміцніє, настільки, що стане для Росії недосяжною. Ось на таку реальну справу не жаль наших ні часу, ні зусиль, ні емоцій у Мережі.
Юрій Сандул, Київ
Перше фото: РІА Новости
