Україна-НАТО: особливе партнерство в особливий період
Найвищий постійно діючий керівний орган НАТО – Північноатлантична рада – на чолі з генеральним секретарем Альянсу Єнсом Столтенбергом 10 липня проведе виїзне засідання в Україні.
Формальним символічним приводом для такого високого і поважного візиту глави Альянсу та 29 послів країн-союзників до Києва стане 20-та річниця підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО (м. Мадрид, 9 липня 1997 року).
Але на сьогодні рівень такого особливого політичного діалогу і практичного співробітництва між сторонами є далеко не символічним. Російська агресія актуалізувала і поглибила рівень взаємодії між партнерами та посприяла поверненню курсу України в євроатлантичний кільватер, кінцевою метою якого є набуття повного членства в Альянсі.
ВІД КРЕМЛІВСЬКОЇ ПОЗАБЛОКОВОСТІ ДО ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ РОДИНИ
Історія відносин України з НАТО розпочалася у 1992 році, коли молода незалежна держава приєдналася до Ради євроатлантичного співробітництва. З 1994 року – Україна активний учасник програми Альянсу «Партнерство заради миру». У 1995-му на Яворівському полігоні (Львівська область) пройшли перші в історії України багатонаціональні навчання НАТО «Щит миру». Пам’ятаю, як одну роту 7-го механізованого полку (м. Львів), що брала участь у маневрах від Збройних Сил України, показово переодягли із кирзових чобіт у дуже дефіцитні й престижні тоді черевики «берці». Це було предметом неабиякої гордості для українських солдатів, які першими відчули на собі стандарти НАТО.
Відтоді країна стала активним учасником різноманітних програм та навчань під егідою Альянсу та єдиним із партнерів, який брав і бере участь в усіх основних операціях та місіях НАТО.
Уроки новітньої історії відносно спроб України вийти на набуття членства в Альянсі під час Бухарестського саміту 2008 року добре вивчені і, хочеться сподіватися, враховані українськими політиками, експертами та громадянським суспільством.
Після кількох років блокування під кремлівським кураторством євроатлантичного курсу та введення так званої «позаблоковості» за часів Януковича, сьогодні Україна знову отримала шанс стати ближче до євроатлантичної родини.
ДВЕРІ ДО НАТО ВІДКРИТИ, АЛЕ ДЕ ЗАЯВКА?
Щойно напередодні візиту високої делегації Альянсу до Києва Президент України Петро Порошенко підписав закони, якими засади зовнішньої і внутрішньої політики держави відновлюють курс на НАТО.
Питання про перспективи членства України у військово-політичному блоці донедавна було дуже чутливим для українських політиків (навіть євроатлантичних оптимістів) і залишається таким для західних політиків та офіційних осіб із штаб-квартири НАТО.
Ще десь до початку 2015 року, навіть в умовах російської агресії, українські політики і дипломати, відповідаючи на запитання про вступ України до Альянсу, говорили, що це не на часі, що нас там не дуже й чекають, та головне – це продовжувати реформи та запроваджувати високі стандарти НАТО, незалежно від перспектив членства.
Але російська агресія примусила Україну рішуче розвернутися до євроатлантичної парасольки колективної оборони. Дуже важливо, що цьому також сприяє громадська думка, яка вперше за останні роки чітко сигналізує бажання українців приєднатися до натовських союзників та вкотре остаточно позбутися впливу агресивного і підлого сусіда на Сході.
Щодо країн Альянсу, то, якщо об’єктивно, у питанні наближення України до членства єдності немає. Традиційно тут поки що переважає бажання утриматися, щоб зайвий раз не дратувати Росію. Саме так вчинили Франція і Німеччина, коли на Бухарестському саміті заблокували надання Києву плану дій щодо членства. На догоду Путіну, який вже тоді почав реалізовувати свої агресивні плани із руйнування світового безпекового порядку, визнаних кордонів суверенних держав та дестабілізації Європи.
Та найголовніше, як відзначають в НАТО: Україна сама не подала офіційної заявки на вступ до Альянсу, що є її суверенними правом. Відтак, коли буде така заявка, союзники візьмуть її до уваги та розглянуть. Але двері до НАТО, як визначив Бухарестський саміт, залишаються для України відкритими.
НАТО ЗМІЦНЮЄТЬСЯ НА СХОДІ, УКРАЇНА ТРИМАЄ ФРОНТ
Господар Кремля мобілізував не лише Україну, проти якої веде війну. Саме НАТО має бути «вдячне» Росії за повернення сенсу свого існування, як військово-політичної організації, яка ще кілька років тому переживала кризу недофінансування, скептицизму, недооцінки загроз та зниження політичної ваги навіть серед союзників.
Наприкінці червня НАТО завершило розгортання і набуття спроможностей для бойового застосування чотирьох батальйонних тактичних груп у країнах Балтії та у Польщі. Посилення військової присутності та зміцнення колективної оборони на східному фланзі – це відповідь союзників на агресію Росії проти України та перманентне «брязкання зброєю» (saber-rattling) економічно і технологічно відсталої Росії перед найпотужнішим військовим альянсом у світі.
Угруповання включає більш ніж чотири тисячі військовослужбовців із сучасним озброєнням і бойовою технікою, включаючи важкі танкові підрозділи, артилерію, розвідку.
Військові контингенти та їхні штаби представлені збройними силами 15 країн НАТО, зокрема, США, Великої Британії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Бельгії, Нідерландів, Норвегії, Данії, Румунії та Албанії, Люксембургу та Словенії.
До цього угруповання слід додати власні збройні сили країн Балтії та Польщі, а також контингенти Сполучених Штатів, які перебувають у регіоні на засадах двосторонніх домовленостей з урядами країн. Як нагадав цього тижня у Варшаві президент США Дональд Трамп, лише у Польщі розгорнуто 5 тис. американських військових. Під час візиту американського лідера також були досягнуті домовленості про постачання Сполученими Штатами Варшаві найсучасніших модифікацій зенітно-ракетного комплексу «Петріот». Щоб, так би мовити, було кому посмішити російські «Іскандери».
Чи достатньо цієї присутності на рівні чотирьох посилених батальйонів для ефективного ведення дій із оборони східних кордонів НАТО? Об’єктивно – ні. Але це оперативно-тактичне угруповання відіграє велику стратегічну роль стримування потенційної агресії. Це є чітка передумова до можливого застосування ст. 5 Вашингтонського договору про колективну оборону. Адже десяткам і сотням тисяч російських військ, зосереджених на кордонах союзників, протистоять військові більшості країн НАТО, включаючи наймогутнішу військову силу у світі – США. Відтак, вторгнення чи збройна провокація проти Балтії стане оголошенням війни усім 29 союзникам.
Чи вистачить політичної волі усім членам НАТО погодитися на бойове застосування своїх збройних сил у випадку агресії? Напевно, що не всім і не одразу. На сьогодні це питання також перебуває у процесі жорстких дискусій. Але НАТО зміцнюється, розширюється, і закріплені зобов’язання щодо колективної оборони ніхто не скасовував, незважаючи на прагнення Кремля розвалити європейську і євроатлантичну єдність.
Україна, розвиваючи особливе партнерство з Альянсом, перебуває у стані «особливого періоду». Збройні сили, інші силові структури мобілізовані на відбиття російської агресії. Паралельно із класичними бойовими діями триває протистояння у гібридній війні. Україна вже сьогодні набула значного реального досвіду у сфері безпеки та оборони. Ним вона готова поділитися – і ділиться – з партнерами по НАТО та іншими дружніми країнами. А відтак, й розраховує на допомогу, щоб захистити себе і утримати фронт оборони європейських і євроатлантичних цінностей і націй.
Андрій Лавренюк, Брюссель.
