Україна не розсипалася, або Чому Захід змінює своє ставлення до війни на Донбасі

Україна не розсипалася, або Чому Захід змінює своє ставлення до війни на Донбасі

Аналітика
12878
Ukrinform
На четвертому році боїв Європа та США, нарешті, побачили, що насправді відбувається між Україною та Росією

Канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила під час візиту до Росії (Сочі, 2 травня), що вибори на Донбасі можуть бути тільки після того, як реально замовкнуть гармати, що Україна має отримати доступ до власного кордону, що прямі переговори з донецькими та луганськими лідерами можливі тільки після виборів (тобто, не з лідерами «ДНР/ЛНР»), і ще багато чого сказала, що аж ніяк не могло сподобатися президенту РФ Путіну. Державний секретар США Рекс Тіллерсон заявив після зустрічі з міністром закордонних справ Росії Лавровим (Вашингтон, 11 травня), що санкції проти Москви не будуть зняті до повного виконання «мінських угод». Подібну позицію щодо санкцій висловлювали і Меркель, і новообраний президент Франції Емануель Макрон. Місія США при ОБСЄ оприлюднила (Відень, 11 травня) дані Спеціальної моніторингової місії (СММ) ОБСЄ на Донбасі, які говорять про грубе порушення «очолюваними Росією сепаратистськими силами» (фраза сама по собі прикметна) «мінських угод» різким зростанням кількості важкого озброєння.

Загалом, виходить так, ніби раніше на Заході не розуміли, що Україна на Донбасі веде не громадянську війну, а відбиває збройну агресію сусідньої держави, а ось тепер, нарешті, докумекали.

Як же відбувалася еволюція поглядів Заходу на нашу війну з Росією?

Знали, але мовчали

Насамперед, варто відмовитися від терміну «еволюція». З самого початку конфлікту на Донбасі щиро не бачили російських танків тільки сліпі йолопи, а лідери Заходу до такої категорії осіб ніколи не належали. Просто з певних міркувань вони воліли публічно про це не говорити. Отже, це не еволюція, тобто – поступове, з часом, усвідомлення під впливом нових фактів чи їхнього правильного розуміння справжнього стану речей, а щось інше. Правильніше говорити про кардинальну зміну публічних висловлювань, яка свідчить про зміну позиції західних лідерів щодо шляхів виконання «мінських угод», і про причини, які змусили західних лідерів до цієї зміни.

У 2014 – 15 роках і Західна Європа (насамперед члени «нормандської четвірки» Німеччина та Франція), і США вважали за можливе загасити війну між Україною та Росією поступками Кремлю, а саме: зафіксувати в Конституції України «особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей», який означав би, по суті, (і всі це прекрасно розуміли) повний контроль Росії над цією захопленою нею частиною території України. Вони виходили з того, що війну за Донбас Україна програла, і це треба у тій чи тій офіційній формі визнати, щоб припинити подальше розповзання війни. Україні фактично пропонувалося відмовитися від Донбасу в обмін на гарантії (Заходу і Росії), що російська армія далі кордонів «ДНР/ЛНР» не піде, і тоді Україна зможе спокійно і за активної допомоги Заходу займатися політичним та економічним реформуванням решти країни.

Мусимо визнати, що такий підхід до вирішення конфлікту мав свою, і зовсім не абсурдну, логіку. Захід фактично пропонував варіант компромісу, у якому, щоправда, вигода і втрати України і Росії були неоднакові – Росія більше вигравала, ніж програвала, а Україна – навпаки. Але то вже було наслідком того, що Україна втратила державний контроль над частиною Донбасу, а виправити цей наслідок негайно нема жодної можливості. Україні пропонувалося взяти реванш у відносно далекій перспективі, коли поява нової, реформованої, європейського типу держави Україна кардинально змінить ситуацію у російсько-українських стосунках.

Росія вимушено йшла на такий компроміс. Вимушено – у тому сенсі, що втратила надію на виконання своєї програми-максимуму (розвал України створенням «Новоросії» з Харковом та Одесою). А ось програма-мінімум (можливість стратегічного впливу на Україну через «особливий статус» ОРДЛО) цілком вкладалася в реалізацію «мінських угод», російське трактування яких спочатку підтримувалося і на Заході. Крім того, Росія за такого варіанту зберігала можливості з часом повернутися до програми-максимум у якійсь іншій формі її реалізації.

Момент, коли Верховна Рада України проголосувала в першому читанні за передбачені «мінськими угодами» зміни до Конституції України (серпень 2015 року), був найвищою точкою реалізації описаного компромісу. Далі все пішло вниз. Українське суспільство рішуче опиралося фактичній легалізації військових здобутків Росії і нізащо не хотіло закінчувати війну з Росією визнанням поразки, а Верховна Рада не продовжила розгляд змін до Конституції. Не заглиблюючись у причини, чому різні частини України – влада, політична еліта і громадянське суспільство – зрештою, дійшли неформальної згоди щодо реалізації (але не їх оцінки) «мінських угод», констатуємо загальний підсумок: Україна відхилила пропонований Заходом і Росією варіант закінчення війни.

Тепер не мовчать

І Захід, і Росія опинилися перед проблемою: що робити? Ще деякий час, за інерцією, на Україну (тобто, на українську владу) продовжували тиснути, аби змусити до реалізації попереднього плану. Україна тиск витримувала, причому з часом – дедалі успішніше. Поступово Захід мусив побачити (і побачив), що й далі тиснути на Україну – неправильно і небезпечно. А тим часом Росія допустила поглиблення кризи у своїх стосунках із Заходом – втручанням у внутрішні політичні справи західних країн, ескалацією війни в Сирії на боці кривавого диктатора і впертим небажанням визнавати хоч якусь свою провину за розвал усталеної після закінчення «холодної війни» системи міжнародних стосунків. Ці стосунки дійшли до такого рівня протистояння (в якому питання агресії проти України стало лише його частиною), що Захід відмовився від спільного з Росією трактування «мінських угод». Тепер Захід більше не вважав за потрібне «маневрувати» (тобто, покладати відповідальність за недотримання «мінських угод» на обидві сторони і мовчати про справжню роль Росії у війні на Донбасі), і почав говорити те, про що знав і думав, але не говорив, з самого початку: Росія – агресор. Ось тому ми і чуємо тепер від Заходу те, з чого ми почали цей текст.

Результат усіх описаних змін закономірний: конфлікт на Донбасі перейшов у розряд «замороженого», тобто – на невизначено довгий строк. Власне, ця неминучість була зрозуміла нам, в Україні, вже давненько і багатьом, а тепер це фактично визнали і на Заході. Захід і Україна із «замороженням» вже згодні. А от Росії воно не вигідно саме через те, що не дозволяє їй узаконити (легітимізувати у формі вигідних для Росії змін української Конституції) свою нинішню фактичну владу на частині української території. Повторимо, поки цього не сталося, тобто, поки Україна продовжує наполягати на повному відновленні свого суверенітету (влади) над всім Донбасом, доти нема підстав для пом’якшення стосунків Кремля із Заходом настільки, щоб можна було говорити про реальне зняття (послаблення) західних санкцій. Тому Росія вдаватиметься до дій, які б перешкоджали «замороженню» ситуації. Приміром, погрозами ескалації війни – це єдине, що може налякати і Захід, і Київ, але цей шантаж вже не може зупинити «замороження», бо і Захід, і Київ знають: Росія на велику війну не спроможна. І тому, хоч-не-хоч, і Росії доведеться змиритися.

Так, для України «замороження» проблеми Донбасу означає чимало «тактичних» втрат, насамперед те, що населення цього регіону вимушено буде (таке життя!) відходити від України і пробувати пристосовуватися жити під Росією, а також необхідності тримати своєю армією фронт, тобто втрачати своїх солдат. Однак у «стратегічному» плані виграш все-таки за Україною. Характер наших історичних стосунків з росіянами такий (і саме цього багато хто на Заході і справді не розуміє), що ми не можемо їм офіційно віддавати ні найменшої частинки свого. Ми насправді воюємо не за Донбас, точніше – не лише за Донбас, а за своє існування на цій планеті. І Росія воює не за шмат нашої території, а за те, щоб нас знищити. У такій війні компроміси неможливі, і будь-яка їхня офіційна видимість, а тим більше така, що узаконює захоплене ворогом (території, інформаційно-культурний простір, вплив на політику, тощо) не тільки не зупиняє війну, а ще більше її розпалює, бо Росія, підбадьорена успіхом, починає ще сильніше тиснути на Україну.

І все-таки, нинішнє жорстке українсько-російське протистояння, від якого нині вже не може триматися осторонь Захід (як це було ще якихось три десятки років тому), таки змусить західних політиків зрозуміти, нарешті, що насправді відбувається між Україною та Росією. Таке усвідомлення об’єктивно неминуче, і буде чи не вирішальною перемогою України, бо забезпечить нам потужних і надійних союзників. Ось це ми і назвемо еволюцією Заходу у поглядах на українсько-російську війну.

Юрій Сандул, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-