Що, немає в Україні «нормальних лівих»? А хіба «нормальні праві» - є?

Відшумів черговий Першотравень. Про масові шашлики, які неодмінно супроводжують це свято і становлять найвагомішу його частину в Україні, згадувати нецікаво, бо природа цього явища всім зрозуміла. А ось переважання на демонстраціях червоних прапорів з радянською символікою – це не так зрозуміло, але уже звично. Чому так, де же інші? А де «нормальні» українські ліві – без більшовицького коріння і плазування перед Москвою?

«Ліві» там, де й «праві»

1 Травня – Міжнародний день солідарності трудящих - традиційне, з більш як столітньою історією, міжнародне свято політичних «лівих». Саме вони виходять у цей день на демонстрації по всьому світу. І коли рік у рік дивишся на український варіант цих святкувань, то у багатьох з нас знову і знову виникає задавнене тужливе питання: і де ж вони, справжні українські «ліві» - соціал-демократи, соціалісти, демократи, лейбористи, та хай навіть «комуняки», але щоб українські, а не відверто проросійські симоненки? Чому Першотравень в Україні – це демонстрація Росії у формі ностальгії за СРСР, хай навіть вона сьогодні, під час українсько-російської війни, не дуже масова, не дуже переконлива і така, що з кожним роком слабне?

На це питання є контрзапитання: а де українські «праві» - консерватори, республіканці, християнські демократи, тощо? Тобто, наші класичні «ліві» там, де й наші класичні «праві».

Щоб розібратися в цьому сплетінні «світових» партійних назв в українських умовах, потрібно насамперед відмовитися від звичних, але абсолютно непродуктивних, якщо говорити про новітні українські політичні реалії, термінів «ліві», «праві», «центристи». Взагалі-то, ці терміни нам дісталися у спадок від марксистсько-радянського періоду нашої історії, а тоді багато чого придумувалося, перекручувалося і вживалося з метою політичного обману народу.

Але там, на цивілізованому Заході, ці терміни означають те, що означають, чи теж обман?

На Заході, там де більш-менш нормальна, а не бутафорська, демократія (народовладдя), політичні партії представляють у політиці соціальні та економічні інтереси певних значимих прошарків населення, за звичною нам марксистською термінологією – класи. З різних прошарків (інтересів) і виникає поділ на «лівих» (умовно – «пролетаріат»), «правих» («буржуазія»), «центристів» («середній клас» або «дрібна буржуазія»). Партії «боксують» між собою за владу під пильним наглядом суворих «рефері» - незалежних суддів, які керуються виключно демократичним законом.

Звісно, все це дуже спрощена, ідеалізована, картинка політичного Заходу, якщо її деталізувати, то доведеться згадати про масу національних особливостей і винятків, нюансів того чи того історичного періоду. Однак нам наразі важливо зафіксувати головне: діяльність політичних партій на Заході (а назва та ідеологія – це елемент такої діяльності) відбиває тамтешню демократичну політичну систему, яка, в свою чергу, визначає поділ народу за економічними інтересами і зіткнення цих інтересів у правових рамках.

А в Україні – картинка (теж загалом спрощена) політичної системи абсолютно протилежна. У нас політична боротьба за владу йде не між різними соціальними, економічно потужними, прошарками населення, а між різними групами владної верхівки і олігархів, які монопольно контролюють ті чи ті сектори національної економіки. Принаймні, досі центр політичної боротьби в Україні саме тут. Відповідно, наші провідні політичні партії відстоюють інтереси таких груп, котрі ці партії матеріально утримують, а отже – визначають їхню практичну діяльність. Варто додати, що ситуація, яка склалася, послідовно пригнічує розвиток незалежного профспілкового руху, який інакше став би потужною базою для діяльності неолігархічних партій, насамперед – «лівих», як на Заході.

Партійний "супермаркет"

Коли тільки починалася новітня історія української багатопартійності (ще з часів «перестройки») наші політики кинулися захоплювати найпопулярніші партійні назви-бренди. Тоді пересічний виборець, в очікуванні, що після падіння комуністів ось-ось настане демократична матеріальна благодать (як на Заході), дуже прихильно ставився до політичних синонімів, як йому здавалося, цієї благодаті – «демократи», «республіканці», «соціал-демократи», «консерватори», «християнські демократи», «зелені», тощо. Почалася справжня гонитва і бійка за них. На початку 90-х дня не було без новини, що, приміром, християнсько-демократична партія судиться за назву з християнсько-демократичним союзом, зелена партія з партією зелених чи зеленою планетою, соціал-демократи з об’єднаними соціал-демократами і т. ін. Політики змагалися не тільки в судах, а навіть частіше – не публічно, залякуючи, підкуповуючи чи дурячи один одного. Тобто, по суті, назва партій тоді розглядалася як популярний товарний бренд, який можна вигідно продати покупцю (виборцю). Тому ідеологія – «ліва» чи «права» - тут і не ночувала.

Утім, всі ці баталії порівняно швидко закінчилися, як тільки пересічний виборець втратив інтерес до «історичних» партійних назв. За великим рахунком, справжню практичну користь з партійного бренду тоді зуміла здобути лише ПЗУ - Партія Зелених України Віталія Кононова, котра в 1998 році пройшла до Верховної Ради партійним списком виключно завдяки «західній» назві (а в 2002-му й вона не допомогла). Але це єдиний виняток (у комуністів і соціалістів Олександра Мороза були інші причини успіху). Далі в партійну моду увійшли пишні загальні назви на кшталт «Наша Україна», «Злагода», «Батьківщина», Партія регіонів. Ці назви теж не означали нічого ідеологічного, бо в Україні (як і СРСР та нинішній Росії) усі класичні політико-ідеологічні терміни, прийняті на Заході, слугували тільки політичним прикриттям зовсім іншої політичної практики. Навіть комуністи були звичайнісінькою проросійською партією, але аж ніяк не прихильниками комуністичної ідеології. До речі, хто не забув про таку партію як «КПСС», той підтвердить: і там не було серед лідерів ідеологів за переконаннями, бо хто при здоровому глузді назве чи Сталіна, чи Хрущова, чи Брежнєва щирими борцями за заможне й щасливе життя трудящих? Так що історія обману виборця «ідеологічною» назвою партії у нас набагато довша за новітню історію української незалежності.

Щодо партій українських націоналістів, то там є ідеологія, але, знову ж таки, вона зовсім інша, не партійна, бо визначити, приміром, хто така «Свобода» - «ліва», «права», «крайня права», «центристська» - абсолютно марна справа, там всього потроху.

Загалом, в Україні досі не змінилося ставлення до партійних назв як до виключно товару. Список українських політичних партій (а їх нині більше 300-х) – це список товарів у супермаркеті, вибирай що хочеш на будь-який смак і за будь-яку ціну. Тому й не можна всерйоз говорити про українських «лівих» чи «правих», для нас ці терміни – порожній звук, а ось реальний термін, породжений реальними українськими умовами один – «партія влади». І під якою формальною назвою ця партія зареєстрована в Мінюсті – соціал-демократи, чи якісь там народні демократи - справа третьорядна. Ось ми нині багато знаємо про Партію регіонів, як вона керувала країною, але кому спаде на думку запитувати: це партія «ліва» чи «права»?

Підсумовуючи, відповідь на питання, з якого починався цей текст – де українські «ліві» - має бути такою: будуть і «ліві», і «праві», і всякі інші «центристи», коли в Україні зміняться правила боротьби за владу, коли її учасниками стануть окремі прошарки населення, чиї соціально-економічні інтереси і представлятимуть ідеологічні без лапок партії. Тобто, коли в Україні буде здійснена політична реформа, яка зробить суд справді, а не формально, незалежним, коли бюджет розподілятиметься в інтересах всього суспільства, а не олігархічних груп, а виборче законодавство відповідатиме справжнім демократичним нормам.

А поки українських «лівих» нема, Першотравень використовує, заповнюючи ідеологічний вакуум, наш північний сусід-агресор у зрозуміло яких цілях. Як казав класик, маємо те, що маємо.

Юрій Сандул, Київ