Чи будуть військові суди виносити вирок окупантам?
У юриспруденції є таке поняття – прецедентне право. Тобто, суддя або прокурор використовують правові норми, які вже були колись застосовані у минулому при розгляді подібної справи. З цієї точки зору можна стверджувати: той час, який нині долає українське суспільство, є суцільною правовою новацією.
Ми, нібито, з усіх боків вже розглянули гібридну агресію, яку розв’язала проти України конаюча Російська імперія - з політичної, економічної сторін, з огляду на порушення норм міжнародного права, на віроломний та неспровокований розрив «великих» двосторонніх договорів.
Але правовий статус військовослужбовця, солдата і офіцера, які захищають народ і свою країну в цих жахливих подіях, залишається невизначеним. Це виходить з того, що наші громадяни, кращі з них, вимушені воювати проти підступного ворога, захищати Батьківщину, свої домівки і родину у війні, яка за визначенням не є «нормальним» правовим явищем для будь-якого суспільства. Тим більше, для нашого суспільства, яке сором’язливо не поспішає називати речі своїми іменами. З цієї точки зору, за відсутності воєнного стану, людина, яка взяла в руки зброю, з точки зору цивільного права може розглядатися як така, що робить соціально небезпечний вчинок. Тобто – злочин, з усіма наслідками, що з цього виходять.
В такій ситуації цивільна Феміда залишається, за класикою, дійсно «сліпою», не з точки зору дотримання справедливості, але внаслідок нездатності побачити або бодай оцінити явища, які виходять за межі цивільного життя і «нормальних» правових відносин мирного часу.
За прикладами далеко ходити не треба.
Кричущий випадок стався в Одесі буквально минулого тижня, коли один із районних судів притягнув до кримінальної відповідальності діючого морського піхотинця за заявою «громадянина», якого той затримав зі зброєю у зоні конфлікту. «Незаконне утримання», «насильницькі дії» - це стаття, карна відповідальність. Але як бути з контекстом? Якщо поліцейський затримує особу зі зброєю для перевірки особи і походження не задекларованої зброї – це питань не викликає (хоча ми пам’ятаємо, як засудили поліцейського, який використав зброю, щоб зупинити нетверезого мажора за кермом автомобіля).
Якщо збройний інцидент або йому подібний трапляється в зоні конфлікту під час патрулювання або під час перевірки на блок-посту – це вже також трактується як злочин? В діях цивільного судді є певна логіка, адже цей суддя ніколи не бачив направленої на себе ворожої зброї, і не відчував, що це означає. Це не докора на адресу судді, який приймав рішення, - це звичайна констатація факту – людина не розуміє запропонованого контексту, отже, за визначенням не готова приймати правосудні рішення стосовно військових або їхніх дій, особливо в бойових умовах.
У цьому ж логічному ряді можна згадати про кримінальне провадження по обвинуваченню генерал-майора Віктора Назарова в службовій недбалості. Його звинувачують у бездіяльності в упередженні дій терористів, які з використанням ПЗРК збили ІЛ-76 в аеропорту міста Луганська 14 червня 2014 року. Ця жахлива трагедія забрала життя 49 наших побратимів, і можна зрозуміти емоції людей навколо цієї справи. Але ж не емоції або суспільний резонанс мають чинити правосуддя. Справа розглядається Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області з грудня 2015 року. Не піддаючи сумніву професійність та компетентність суддів, можна припустити, що настільки тривалий розгляд справи пов'язаний саме з тим, що її ведуть люди, яким важко усвідомити саме військовий контекст справи. Хоча очевидно, що літак збив не український генерал, а російські терористи, спеціально для цього навчені й заслані в Україну.
Буквально зараз ми бачимо чергове загострення навколо Авдіївки, де не лише «промзона», але вже й житлові квартали піддаються варварським обстрілам з важкої зброї та РСЗО з боку окупаційних військ. Ситуація в Авдіївці та інших населених пунктах, що знаходяться на лінії зіткнення, перебуває на межі гуманітарної катастрофи: припинені постачання води, тепла, електроенергії, газу.
Практично по всій лінії зіткнення окупанти застосовують заборонені Мінськими угодами засоби ведення війни: системи залпового вогню «Град», танки, БМП, артилерію калібру понад 100 мм тощо. Причому, вогонь ці російські «суб’єкти права» ведуть з житлових кварталів Донецька та інших міст Донбасу, що позбавляє українським військових, які принципово не воюють з цивільним населенням, дати нападникам належну відсіч. Це військовий злочин з боку окупантів. Феміда реагує миттєво. Але, на жаль, не українська.
Слідчий комітет Російської Федерації порушив чергові кримінальні справи проти українських військових командирів за «застосування заборонених засобів і методів ведення війни». Така свідома державна політика з боку Російської Федерації є спробою перекласти відповідальність за військові злочини, які вчиняє на території України, на українських же військовослужбовців, які захищають свою землю, часто ціною власного життя.
Що ж наша держава? А нічого. Навіть натяку на адекватну правову відповідь окупантам немає. Хоча хто, як не професійні юристи та уповноважені правоохоронні органи мають, відповідно до закону, виконувати покладені на них функції зі збору доказів про військові злочини агресора на території України, щоб надалі використати їх в Міжнародному кримінальному суді. Натомість, може статися, що українським військовим вже невдовзі будуть публічно виносити заочні звинувачувальні вироки в якомусь там «басманному суді» при повній байдужості української Феміди, яка поки що залишається сліпою, глухою і мовчазною.
У вересні 2015 року в складі Головної військової прокуратури створено управління з розслідування злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку у складі 34 осіб: прокурорів, слідчих і процесуальних керівників. Це управління й повинно було б займатися виключно розслідуванням кримінальних проваджень та процесуальним керівництвом по провадженнях у вказаній категорії злочинів. Йдеться про акумуляцію та аналіз фактів, що відносяться до документального підтвердження, збору доказів та отримання в подальшій перспективі вироків українських судів про ведення агресивної війни, російського військового вторгнення на територію України, та сприяння керівництва РФ терористичним організаціям "ДНР" і "ЛНР".
Однак, на сьогодні в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні рішення судів про засудження окупантів за злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, вчинені ними на території України. Можливо, ця інформація помилкова? Якщо у військових прокурорів є інша статистика, суспільству було б варто про неї знати.
Але ця теза лише підтверджує істину – вся система військової юстиції потребує не те що реформування, але термінової реанімації. В умовах воєнної загрози від російського агресора, з якою ми стикаємося зараз і, на жаль, протистоятимемо ще тривалий час, на заміну територіальним «цивільним» судам повинні прийти військові суди.
Це не нове явище, в Україні така система вже існувала.
Режим Януковича, як виявляється, руйнував не лише боєздатність армії та інших силових структур, він рушив самі основи держави, включаючи правові. Система військових судів, яка ефективно діяла від початку Незалежності, була знищена у 2010 році, відразу після того, як Янукович В.Ф. прийшов до влади. Мовляв, навіщо потрібні військові суди, коли й армія не затребувана, адже воювати немає з ким…
Трохи згодом, у 2012 році, була згорнута діяльність і військових прокуратур. Під тими ж гаслами. Це можливо було б розглядати як некомпетентність і популізм, народжений руйнівною тезою про те, що військові прокурори й суди захищали «честь мундира» замість права.
В умовах тотального скорочення, розпродажу майна, цілеспрямованої деградації органів військового управління та бойових спроможностей Збройні Сили, де факто, були позбавлені компетентного правового нагляду. З огляду на події сьогодення це виглядає не просто некомпетентністю, але набуває загрозливих рис антидержавної змови, якою б конспірологічною ця версія не здавалася навіть зараз.
Але факт залишається фактом. Військові суди, які діяли в Україні з 1991 року, були ліквідовані відповідно Указу президента України від 14 вересня 2010 року за №900/2010 «Про ліквідацію військових апеляційних та військових місцевих судів»
З початку військового конфлікту в 2014 році в Україні відновлено діяльність військової прокуратури. Видається логічною думка, що має бути також поновлена система військових судів, які б могли професійно розглядати весь комплекс справ, пов’язаних із військовою діяльністю. Така взаємодія є дуже важливою, принаймні, на період збройного протистояння агресивним діям нашого божевільного сусіда.
Дискусію про створення структури військової поліції та відновлення діяльності військових судів точиться вже тривалий час. Але далі оформлення кількох законопроектів в цій галузі, які так і не знайшли свого практичного втілення, справа не зрушилась.
Однак, необхідність відновлення системи військових судів нікуди не зникла.
Критики ідеї закидають, що спеціалізовані суди, яким є військовий суд, не передбачені Конституцією України та суперечать європейським демократичним принципам правосуддя.
Але держава вже визнала необхідність створення спеціалізованого антикорупційного суду, як і суду з питань інтелектуальної власності. Прецедент, чи не так?
Крім того, якщо «камінь спотикання» у Конституції, варто згадати, що створювалася вона за умови мирного часу. Військові загрози створили нову реальність. Тож, якщо зміни до Основного закону дійсно необхідні, в умовах особливого періоду (фактично війни) вони можуть бути внесені в найкоротші строки.
В цьому контексті варто нагадати, що на сьогодні військові суди діють майже в 40-ка розвинених країнах світу, які мають власні збройні сили, у тому числі - в Європі. Тобто, кожна п’ята держава світу має військові суди.
У Європі нараховується тринадцять держав, що мають військові суди: Велика Британія, Бельгія, Болгарія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Нідерланди, Польща, Португалія, Туреччина, Угорщина. Французька Республіка хоча й скасувала діяльність військових трибуналів у 80-х рр. XX ст., але незабаром відновила їх функціонування (хоча й в обмеженому вигляді). Тож діяльність військових судів зовсім не суперечить демократичним принципам існування громадянського суспільства, а будь-які подібні припущення є якщо не помилковими, то, принаймні, суперечливими.
До речі, діяльність військових судів у країнах Європи була предметом аналізу, дискусії та розгляду Постійним комітетом Ради Європи з прав людини в Страсбурзі в червні 2003 р. За результатами роботи, на підставі моніторингу та аналізу справ Європейського суду з прав людини Комітет прийняв Меморандум «Судочинство у військових справах» (16 червня 2003 р.), де в статтях 2 і 6 вказано, що наявність військових судів не суперечить Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод і зобов’язанням держав, що підписали вказану Конвенцію. У ст. 6 Меморандуму, зокрема, зазначається, що «... в багатьох Державах-членах глибоко вкоренилась практика функціонування судів, які повністю або частково укомплектовані військовими, котрі беруть участь у проведенні судових розглядів щодо членів збройних сил, і Суд установив, що такий військовий суд може в принципі бути «незалежним і неупередженим судом» у цілях пункту 1 статті 6 Конвенції».
Отже, можна констатувати, що в кількісному вимірі серед країн Європейського Союзу існує абсолютний консенсус в усвідомленні необхідності існування військових судів. Легітимізація їхньої діяльності підтверджена як Європейським судом з прав людини, так і Постійним комітетом Ради Європи.
Таким чином, дискусії щодо «недемократичності» держави, де існують військові суди, є безпідставними.
Для професійних юристів є даністю, що для прийняття справедливого і законного рішення в кримінальних провадженнях про військові злочини, особливо вчинені військовими посадовими і службовими особами, суддя повинен бути фахово підготовлений не лише в галузі юриспруденції. Він має володіти також знаннями у військовій сфері: знати взаємовідносини у військовому колективі, його традиції, порядок прийняття рішень командирами і начальниками. Саме ці знання дозволяють судді належним чином оцінювати такі дії та такі взаємовідносини.
Іншими словами, будь-який вирок суду в кримінальному провадженні відносно військовослужбовця повинен прийматися на користь суспільства та його безпеки. Це важливо усвідомити, особливо в умовах воєнних випробувань, через які проходить зараз держава і народ. Рішення судів мають сприяти зміцненню військової дисципліни, підняттю бойового духу у війську, а не руйнувати військові організми, дієздатність та ініціативу командирів, і як наслідок – боєздатність Збройних Сил, як таку.
Аргументів на користь необхідності відновлення військових судів можна навести ще багато. Однак ця тема варта більш широкого обговорення. Вже сьогодні нам слід задуматись, що можна зробити для захисту прав військовослужбовців, які ціною свого життя захищають суверенітет і територіальну цілісність України. Створення в структурі судової влади системи військових судів є важливим вже хоча б для того, щоб просте питання: хто захистить захисників, - врешті, перестало бути риторичним.
Юрій Бобров
Довідка Укрінформу: Бобров Юрій Олександрович, полковник юстиції – суддя Івано-Франківського окружного адміністративного суду, був призваний до лав Збройних Сил за мобілізацією, на повістку з військкомату відгукнувся відразу, не скористався правом «броні», свідомо прийшов до Українського війська, щоб захистити Батьківщину у скрутні часи.
