Володимир Колінець, народний депутат першого скликання
Це був надзвичайний стан душі, сльози на очах, стояли разом із Чорноволом, Поровським і співали
23.08.2016 11:30 2161

- Так, на подвір'ї спілки збиралася величезна кількість людей, бо всередині всі не вміщалися. І майже кожної ночі синьо-жовті прапори хтось зривав із будинку спілки. Зрештою, ми ж знали, що це робить влада, тому почергово ночували у приміщенні й не давали зривати ці стяги тим, кому це було доручено робити. А доручення давав міськком партії, міська рада, тодішні їхні керівники.

- Пригадайте, хоча б кілька мітингів того часу.

- Ми проводили дуже багато несанкціонованих акцій. А перший санкціонований мітинг провели на могилі січових стрільців на микулинецькому цвинтарі у Тернополі 30 липня 1989 року. Тоді, за підрахунками самих правоохоронців, як ми дізналися вже пізніше, було до 30 тисяч людей! Там виступав я, Поровський, Червоній, представники делегації зі Львова, Рівного, Івано-Франківська.

- Так, Рух тоді був потужною масовою організацією на Тернопільщині. Він об'єднував більшість громадських організацій, товариств, навіть осередки Гельсінської спілки теж входили до Народного руху. Висували кандидатури. І ось, ідуть збори в обленерго. Всі знали, що там висуватимуть місцевого керівника. Але був й інший сценарій. Коли вже обговорили кандидатуру цього керівника, все йшло за обкомівським сценарієм, прозвучало звичне "чи будуть ще кандидатури щодо висунення у кандидати в депутати до Верховної Ради України", піднімаюсь я і пропоную свою кандидатуру. Це був шок. Президія зборів щось там почала говорити, що це не по регламенту, туди-сюди. Але люди в залі почали шуміти. Дали мені слово. Я почав свій виступ, дуже багато мені було запитань, я давав на них відповідь. Люди запропонували, щоб голосування було відкритим, і дві третини проголосувало за мене. Це була несподіванка й удар по номенклатурі обкому партії. Але мене пізніше не хотіли реєструвати, шукали якійсь порушення, зачіпки. Влада відчувала, що сам Рух є провісником, предтечею незалежної України, тому й робила все, щоб протистояти будь-яким демократичним проявам серед жителів краю.

- Саме так. Пригадую, як уже пізніше, коли багато депутатів виступали проти Кравчука, то співали: "Кравчучок-кравчучок - пташечка, полетишь, полетишь ты до Івашечка!". І ось тоді, коли було вісім варіантів декларації, ми таки зуміли "протягти" свій варіант цього важливого документа, де було записано, що це не Декларація про державний суверенітет УРСР, а Декларація про державний суверенітет України. І було там зафіксовано: Україна - національна держава - термін, якого не було навіть у Конституції 1996 року.

- У чому була новизна цього документа?

- Уперше йшлося про верховенство законів України, службу в армії тільки на території України, про економічну незалежність, підпорядкування силових структур, армії, флоту тільки українським органам влади. А перед Верховною Радою у ті дні збиралися десятки тисяч людей.

- Прошу, згадайте 16 липня 1990 року.

- Того дня, десь о 17-й годині ми проголосували за постанову, я навіть пам'ятаю її номер - 5612, про проголошення державної Незалежності України. Це був величезний тріумф. Коли вийшли з Верховної Ради, люди нас брали на руки, підкидали. Масово почали на місцях споруджувати пам'ятні знаки на честь цієї події.

Перший із таких пам'ятників поcтав і тут, неподалік, у Петрикові, що біля Тернополя. А в серпні 1990 року відзначали 500-річчя українського козацтва на Хортиці. Йшла десятикілометрова колона із Хортиці до Запоріжжя. Було таке загальне піднесення, тріумф.

- Так, 3 серпня 1991 року до Верховної Ради України приїхав Президент США Джордж Буш-старший. Мета його візиту була чітка - переконати народних депутатів у недоцільності виходу України з СРСР. Перед тим він побував у Москві, і ми вже здогадувалися, що він буде говорити у сесійній залі. І ось ми удвох із тодішнім депутатом Верховної Ради СРСР Георгієм Петруком-Попиком з Тернопільщини підготували плакат, на якому було написано: "Україні не ваших доларів треба, а волі". І коли Буш з трибуни почав виступати, ми розгорнули цей плакат, що спантеличило промовця, він знітився, почав плутатися у словах, видно, що не знав, чого чекати далі.

ГКЧП І СИНЬО-ЖОВТИЙ СТЯГ У ВР

- А далі було ГКЧП…

- У перші дні ГКЧП ми закликали народ до масової непокори - не виконувати накази та розпорядження путчистів. Засідала і Народна Рада у Спілці письменників, а у Верховній Раді - президія ВРУ.

До нас приходили Володимир Яворівський, Лесь Танюк, Дмитро Павличко, які були членами президії. Вони інформували про хід засідання. Президія тоді виступала за підтримку ГКЧП, але воно провалилося.

- 23 серпня на погоджувальній раді було вирішено проголосувати за прийняття Акту проголошення незалежності України. Ми вимагали відставки голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука, який своїми діями, по суті, підтримував ГКЧП, хотіли розпустити президію Верховної Ради, обрати нову, заборонити компартію та націоналізувати її майно. Але цього не було зроблено. Бо нас було менше. Ці всі пропозиції я озвучував у парламенті. Кравчуку кричали - зрадник, геть із трибуни! Але він цього ніби не чув.

Так ось, ми попередньо домовилися з Кравчуком, що після оприлюднення Акту проголошення незалежності України ми внесемо у зал синьо-жовтий прапор. Він це заперечував. Тоді ми сказали, що внесемо той прапор, з яким українці в Москві відстоювали демократію, Єльцина, боролися з ГКЧП. Тоді Кравчук сказав, що коли це той прапор, то нехай буде так. Але, крім цього прапора, ми виготовили величезний синьо-жовтий стяг. І 24 серпня ми спочатку внесли у зал той прапор, який був у Москві. А потім почали вносити те величезне полотнище. Вхід у Верховну Раду одразу перекрила охорона. Народ посунув з вулиці до дверей, зчинилася тиснява. Дмитро Павличко тоді каже Кравчуку, що народ виламує двері, можуть штурмувати Верховну Раду. Тоді Кравчук відповів, що нехай вносять і той прапор.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-