Новий проект Укрінформу - Чи легко бути патріотом. Фільм «Чорний тюльпан»

Новий проект Укрінформу - Чи легко бути патріотом. Фільм «Чорний тюльпан»

Відео
3226
Ukrinform
Війну не закінчено, поки не похований останній солдат. 

Знаходити загиблих і везти їх додому – важка, небезпечна і не завжди вдячна робота. Нею займаються співробітники місії «Чорний тюльпан». Волонтери, які намагаються наблизити завершення війни тим, щоб розшукати, повернути додому і по-людськи поховати її жертв.

Сергій Братчук, відставний офіцер, нині – журналіст одеської телекомпанії Медіаінформ, працює у «Чорному тюльпані» майже від самого початку війни на Донбасі.

За його словами, у перший рік війни, 2014-й, почавши працювати у місії, він все-таки більше почувався військовим журналістом. Потім все змінилося. Сергій був першим одеським представником медіа, який потрапив на цю війну. Але досі, по закінченні двох років, він не може розповісти про враження після першої поїздки: «У слова це не вкладається», - каже Сергій.

До війни він був військовим, служив в армії 22 календарних роки. У відставку пішов з посади начальника одеського регіонального медіацентру Міноборони України.

«Знаю всі військові полігони одеського округу як ніхто з моїх колег. Але у 2011 році, так вийшло, звільнився. Були різні моменти, чому я звільнився, у тому числі й політичні. Сказав все, не буде більше армії, тільки журналістика», - розповідає Братчук.

Потім був Майдан, почалася війна на сході країни. Сергій зрозумів, що не може залишатися осторонь. Поїхав волонтером у місію «Чорний тюльпан».

За його словами, з початком війни, він дав собі слово, що не напише жодного рядка про війну, поки не побачить все на власні очі. Перші відрядження - як журналіст. Потім на журналістську роботу стало залишатися часу дедалі менше, а «тюльпанівська» робота стала основною. Не було часу навіть вести відеозйомку. Найчастіше на ексгумацію припадав стислий часовий коридор, після якого безпеку «тюльпанівців» ніхто не гарантував.

Місія займається не тільки військовими, а й цивільними. Сергій Братчук всіх загиблих називає «жертвами війни», незалежно від того, чи була людина в погонах чи ні, і навіть на чиєму боці воювала.

За специфікою роботи доводилося контактувати і з «тією стороною». Наприклад, коли вивозили рештки наших бійців з донецького аеропорту.

Доводилося також діставати із землі рештки солдатів противника. Одного разу, як розповідає Сергій, під час однієї такої операції їхня група потрапила під мінометний обстріл. Сергій встиг зіштовхнути в яму з трупом свого колегу, який стояв поруч, а сам впав згори «щитом».

Всі залишилися живі, хоча померти у той момент, за словами Сергія, особливо не хотілося. Адже діставали з землі не свого солдата, а противника. Однак цей «Вантаж 200» був обміняний на живих полонених українських вояків. Загиблий «ополченець» був за життя високим військовим чином.

Найскладніше для Сергія в його роботі – привозити загиблих додому і розмовляти з сім'ями та рідними. Тим не менш, за словами Братчука, він продовжуватиме цим займатися. До останнього загиблого.

«Війна скінчиться тоді, коли мені скажуть, що все, нашої роботи більше ніхто не потребує...» - заявив Сергій Братчук в інтерв'ю Укрінформу.

Цей короткометражний фільм – перша серія циклу матеріалів проекту «Чи легко бути патріотом», яку започатковує Укрінформ.

Дмитро Флорін, Валентина Сямро. Київ.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-