Вони вже не маскуються: Кремль прагне знищити Україну

Вони вже не маскуються: Кремль прагне знищити Україну

Аналітика
71585
Ukrinform
Росія не виконувала, не виконує і не має наміру виконувати Мінські домовленості.

Нарешті, Лаврова прорвало. Нагадаємо, Сергій Лавров - це міністр закордонних справ Російської Федерації, емоції якого інколи виплескуються за «непробивну» маску офіційного дипломата у досить кумедних репліках про оточуючих його «дебілів».

Що там учергове трапилося - судити важко. Але Лавров відкрито заявив, що припинення вогню на Донбасі не буде ніколи, а цей факт говорить сам за себе. Твердження цього російського дипломата, що всі дії по врегулюванню конфлікту мають узгоджуватися з керівництвом ЛДНР, переконують хіба що самого російського дипломата. Адже він представляє країну, яка є прямим спонсором, зброярем та утримувачем ЛДНР, і сама ж штучно створила ці квазіутворення шляхом відкритої агресії проти суверенної європейської держави.

Принаймні, зараз всі питання, у тому числі й ті, якими переймаються західні партнери України у контексті продовження або пом'якшення санкцій проти Російської Федерації, дещо прояснюються. Аж до кришталевої чистоти. Шалені обстріли російськими бойовиками Авдіївки та промзони, вогонь по мовчазних (відповідно до Мінських угод) позиціях українських військ, по мирних містах та селах, який російські (не будемо лукавити!) підрозділи ведуть з усіх видів забороненої мінськими угодами важкої зброї практично по всій лінії зіткнення на Сході України, не залишають сумнівів: путінська Росія не відмовилася від агресивних намірів щодо України, вона готова та здатна до будь-яких ворожих дій проти неї, включно з військовою інтервенцією, з однією й очевидною метою - знищити Україну де-факто, стерти її з геополітичної мапи разом із її проєвропейськими громадянами та євроатлантичними амбіціями.

Ця теза потребує розвитку. Розглянемо.

З початку 2014 року головним змістом заяв Кремля стосовно України залишалися твердження про «...непричетність Російської Федерації до подій в Криму та у Донецькій і Луганській областях», а також про «...підтримку Москвою процесу мирного врегулювання конфлікту на Донбасі».

Подібні заяви особливо активно «вкидалися» в інформаційний простір напередодні та в період знакових подій, зокрема, розгляду «українського питання» в Раді Безпеки ООН, в ЄС, ОБСЄ та інших міжнародних організаціях; засідань «Нормандської четвірки» та Мінської (тристоронньої) контактної групи, а також у контексті обговорення у США та в ЄС питання щодо можливості перегляду санкційної політики по відношенню до Росії.

Разом з тим, реальні дії режиму В.Путіна засвідчують лише продовження Росією збройної агресії проти України. Москва відверто нехтує Мінськими домовленостями, нарощує власну військову присутність на Донбасі та категорично відмовляється передати Україні контроль над ділянкою її східного кордону.

Все це супроводжується активною антиукраїнською риторикою Росії, заходами торговельно-економічних війн проти України та практичними діями російської сторони з підтримки т.зв. «ДНР» і «ЛНР», демонстративного направлення до окупованих територій «гуманітарних конвоїв», які насправді є елементом військово-технічного та матеріального забезпечення бойовиків.

Тобто, Росія не відмовилася від стратегічної мети: максимально послабити Україну війною на виснаження, за будь-яку ціну не допустити її європейської та євроатлантичної інтеграції, провести дезінтеграцію країни та повернути до сфери російського впливу. Цій стратегічній меті підпорядковані всі російські «ініціативи» щодо врегулювання конфлікту на Донбасі: Україну хочуть примусити  визнати легітимність самопроголошених республік, оголосити для бойовиків безумовну амністію та провести на окупованих територіях «місцеві вибори» ще до виведення російських військ, найманців і озброєння, без відновлення повного контролю України над власним кордоном.

Для досягнення цієї мети Кремль намагається, і інколи небезуспішно, використовувати зовнішні чинники. Серед них - сприятливе для Москви зниження інтересу світової спільноти до «українського питання» на фоні інших проблем, зокрема, напливу біженців та активізації ісламського екстремізму.

Кремлівські маніпулятори прагнуть скористатися певним зниженням громадської активності в самій Україні у порівнянні із «піком» 14-го року, невдоволенням українців діями влади у зв'язку із погіршенням соціально-економічної ситуації в країні, гальмуванням політичних й економічних реформ та саботажем у боротьбі з корупцією, а також безладом та анархією в українському парламенті. Ці чинники, українські за своєю природою, перетворюються на фактори, які ефективно працюють проти самої України та «грають» на боці її ворогів.

Ці обставини впливають і на динаміку перетворення зовнішніх чинників на такі, що є більш сприятливими для Росії. Серед них - активізація та зміцнення позицій всіляких «ультра» - проросійських та, відповідно, антиукраїнських сил в ряді країн ЄС та навіть у США, що об'єктивно сприяє формуванню внутрішньополітичних «розломів» вже серед природних прихильників України. Ця тенденція є особливо небезпечною з наближенням президентських виборів у США вже восени ц.р., президентських і парламентських виборів у Франції у 2017 році, парламентських виборів в ФРН у серпні або у вересні наступного року.

До того ж, вже цього літа, 23 червня, у Великобританії відбудеться референдум щодо виходу країни з Євросоюзу. Так званий Brexit безпосередньо не стосується України, але його наслідки можуть бути драматичними для усієї політичної будови Євросоюзу.

Яскравий приклад того, як не зіграла російська «ставка», надали президентські вибори у Австрії. Прихильник Кремля та лідер правопопулістської ультраправої Австрійської партії свободи (АПС) Норберт Гофер у другому турі переконливо програв Олександру ван дер Беллену, колишньому лідеру Партії зелених.

Очевидно, що Росія буде продовжувати спроби «грати» на внутрішніх протиріччях європейців, оскільки скасування чи, бодай, пом'якшення західних санкцій перетворюється для неї у питання самозбереження. Не лише російські експерти, але вже й перші особи Росії змушені визнати, що західні санкції мають для цієї країни вкрай негативні наслідки, становлять реальну загрозу стабільності та підривають владні позиції режиму самого В.Путіна. За оцінками російських урядових спеціалістів, у випадку продовження таких санкцій наявні резерви країни можуть «станути» вже протягом одного-двох наступних років, що створить невідворотні передумови для виникнення масштабної фінансово-економічної кризи у Російській Федерації.

Втім, схоже, Росія й тут намагається знайти «особливий шлях». Нову формулу кілька днів тому перед пенсіонерами в Криму оприлюднив прем'єр-міністр Російської Федерації Д.Медведєв: «Грошей нема, але ви тримайтесь! Усього вам доброго і хорошого настрою!». Щоправда, така особливість не додала настрою як кримським пенсіонерам, так і вкрай скептично була сприйнята громадянами самої Російської Федерації.

Російські експерти цілком логічно пов'язують наведені проблеми із збереженням єдності позицій США, ЄС та НАТО щодо України та довкола збереження тиску на Росію, навіть з огляду на її сирійську авантюру. Саме цю єдність Росія й намагається зараз «розмити», спекулюючи на Мінських домовленостях та «непоступливості» України. Втім, Захід чітко бачить, на якому шахраї горить шапка, і декларує готовність дотримуватися введених проти Росії санкцій до повного виконання нею Мінських домовленостей.

Суттєвою перешкодою для політики Москви на українському напрямі є також тверда позиція керівництва України, яка блокує будь-які спроби Кремля вирішити конфлікт на Донбасі на свою користь. До того ж, Київ виявився на диво стійким у власному курсі на європейську та євроатлантичну інтеграцію, чим, схоже, здивував не лише відверто ворожу Росію, але й декого із західних партнерів.

Але проблеми загострюються. Неспроможність Москви перекласти на Україну відповідальність за соціально-економічну ситуацію на окупованих територіях Донецької і Луганської областей збільшує навантаження на й без того злиденний (внаслідок західних санкцій та, важливо! - внутрішньої стагнації) російський бюджет, що підштовхує Кремль до рішучих дій. 

На сьогодні Росія зберігає достатній потенціал для розширення масштабів військового вторгнення в Україну, аж до спроб реалізувати плани щодо окупації східних і південних областей та створення сухопутного коридору до Криму й Придністров'я. При цьому Москва свідома того, які негативні наслідки такі дії матимуть для самої Російської Федерації, включно з бойовими й небойовими втратами російських військових, величезними бюджетними витратами на війну та загострення глобального протистояння із Заходом. Все це поставатиме каталізатором для прискорення кризових процесів у російській економіці, а також загострення внутрішньополітичної та соціально-економічної ситуації в країні, які можуть вийти із-під контролю керівництва РФ.

З урахуванням зазначеного, режим В.Путіна вчергове зміщує акценти своєї «гібридної політики» стосовно України від прямих силових погроз та економічного тиску на Україну на користь більш «гнучких» дій, зокрема, для затягування у часі процесу реалізації Мінських домовленостей. «Тягнути кота за хвіст» Москва має намір аж до моменту виникнення сприятливої зовнішньої (міжнародної) ситуації, за якої путінській режим спробує вирішити конфлікт на Сході України виключно на власних умовах.

Поряд із цим, режим В.Путіна розраховує і на подальше погіршення соціально-економічної ситуації в Україні та, відповідно, критичне падіння рейтингів і авторитету діючої української влади, загострення розбіжностей у правлячій коаліції, а також посилення впливу проросійської опозиції. За оцінками російської сторони, зазначене сприятиме можливості зміни влади в Україні у рамках дострокових парламентських та президентських виборів, навіть без організації «третього Майдану», яким настільки щільно останніми місяцями опікувалися російські спецслужби.

Очевидно, що Росія постійно вживає прихованих заходів із підкупу та привернення на свій бік окремих представників політичних і економічних (олігархічних) кіл України. За рядом іноземних оцінок, саме результатом цих дій Москви є перманентні суперечності у правлячій коаліції України, що підривають політичну стабільність у державі та знижують її потенціал до спротиву російській агресії.

Разом із тим, Кремль не просто очікує виникнення сприятливих передумов для досягнення своєї стратегічної мети, але й здійснює активний вплив на перспективи розвитку геополітичної ситуації довкола України. Такі дії Росії включають цілеспрямовану роботу з проросійським лобі у політичних та економічних колах країн Заходу, а також надання підтримки радикальним лівим і правим, євроскептичним, націоналістичним та просто антиукраїнським силам в країнах ЄС.

Перелік таких сил не є новим, але не буде зайвим нагадати основні. Це «Альтернатива для Німеччини» у ФРН, «Національний фронт» у Франції, «Союз демократичної лівиці», «кресові» (антиукраїнські) організації та проросійська партія «Zmiana» у Польщі, «Австрійська партія свободи» у Австрії, «Комуністична партія Чехії та Моравії», SMER у Словаччині, «Fidez» та «Jobbik» в Угорщині, «Злагода» та «Союз росіян» у Литві, «Болгарська соціалістична партія» та націоналістичний рух «Атака» в Болгарії.

Постає логічне запитання: що ж за таких обставин доцільно та необхідно робити Україні?

У цьому ж контексті досить показовою стала стаття Стівена Пайфера, яка була оприлюднена у квітні поточного року, напередодні візиту в Україну заступника Державного секретаря США з питань Європи і Євразії Вікторії Нуланд.

Пайфер, колишній посол США в Україні, є людиною, яку дуже важко звинуватити у прихильності до Росії. Він написав, що Україна буде змушена показувати певний прогрес у реалізації нею Мінських домовленостей, якщо хоче побачити пролонгацію у липні 2016 року санкцій ЄС проти РФ.

При цьому він зауважив, що, приймаючи закон про місцеві вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), Україна має наполягати на принципових для себе вимогах, наприклад: необхідність забезпечити участь у виборах українських партій, внутрішньо переміщених осіб і ЗМІ, встановлення українського контролю над східною ділянкою державного кордону тощо. За такого розвитку подій уся провина за ймовірний зрив Мінського мирного процесу лягала б на Кремль і його маріонеток. У той же час Україна могла б навести чіткі аргументи для того, щоб переконати європейців та американських політиків у необхідності продовження тиску, у т.ч. санкційного, на РФ.

Сьогодні майже всі провідні експерти й аналітики попереджають, що після повернення Надії Савченко в Україну Росія спробує скористатися цим фактом для посилення «гібридної пропаганди», особливо в США та у Європі, з очевидною метою щодо відміни або хоча б послаблення міжнародних санкцій. І деякі з країн Заходу можуть піддатися на це, заплющуючи очі на тривалу війну Росії проти України.

Але ж ця дворічна російська агресія проти України ніколи не припинялася, за цей час в Україні загинуло 10 тисяч, поранено майже 23 тисячі, а біженців стало - близько 2 мільйонів осіб.  Крим і частина Донбасу залишаються окупованими, окупанти знищили, викрали або вивезли в Росію близько 20 відсотків промислового потенціалу України. Щодня, буквально щодня на фронті продовжують гинути українські солдати та цивільне населення. Росія не виконувала, не виконує і не має наміру виконувати Мінські домовленості.

Це вічна проблема. Злочинець завжди має перевагу перед чесною людиною, тому що, на відміну від неї, не обмежений у виборі засобів нападу.

Україна несе цей тягар чесної людини. 

Україна вимушена щодня демонструвати західним партнерам повну відданість Мінським домовленостям, мирному процесові на Донбасі та прагнення до мирного врегулювання в Криму. Україна просто не має іншого вибору. Така поведінка дається важко, вона примушує стискати зуби, але саме вона дозволяє виграти час для розбудови та переозброєння усього «силового блоку»: Збройних Сил, Національної гвардії, Прикордонних військ, а також спеціальних (розвідувальних і контррозвідувальних) та правоохоронних служб України, - за стандартами та вимогами НАТО.

Справа у тому, що війна з Росією ще не закінчилася. Вона тільки-но два роки тому як розпочалася, й мабуть не скоро завершиться. Враховуючи світоглядний характер цієї війни, поразка Україну не влаштовує. Для того, щоб здобути перемогу, просто, для початку, варто називати речі своїми іменами. Війну - війною, зрадників - зрадниками, ворогів - ворогами, друзів - друзями. Тільки так і переможемо. Тому що за нами - правда.

...Напевно комусь все ж таки вигідно у цій країні називати війну Росії проти України «антитерористичною операцією». Хтось у самій Україні цинічно заробляє на крові її захисників та на стражданнях біженців. Нічого особистого, це лише бізнес. Щоправда, сплачувати ділкам доведеться за найвищими рахунками, нікого не забудемо й ніхто не втече...

Юрій Радковець, віце-президент Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», кандидат військових наук, доцент, генерал-лейтенант запасу.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-