Нацгвардія та браконьєри: Чи морально стріляти в губителів природи?
«Прошу прийняти рішення про введення частин національної гвардії у північні райони області», - звернувся на початку березня до Арсена Авакова ргубернатор Рівненщини Віталій Чугунніков. «Там знаходяться наші громадяни, і вони не зі зброєю, а з лопатами», і тому застосовувати військові формування «не зовсім правильно», - заперечив замість шефа командувач Нацгвардією Юрій Аллеров. На Поліссі ж наші люди, виходять мити бурштин і жінки, і діти...» - заспокоює Сергій Максимов, який тимчасово очолює нацполіцію в області.
30 березня ці «наші люди» в кількості однієї тисячі осіб у балаклавах та камуфляжі з бітами, камінням, палицями і навіть, як пишуть ЗМІ, з «легкою бронетехнікою» вступили в бій з поліцією. І, як ми знаємо, не обійшлося без поранених та покалічених.
Це наша земля, це наше багатство! – погрожують владі місцеві жителі, які видобувають сонячний камінь цілими сім'ями. Держава не зуміла забезпечити людей роботою, зайнятістю, так нехай не заважає заробляти самостійно - хто як хоче! Є й інший аргумент: «Я воював і тепер роблю, що хочу».
ЗЛИДНІ КЛОНДАЙКУ
Кожен поліський район руками нелегалів видає на гора бурштину на 150 млн доларів на рік. Якби хоча б частина цих коштів була інвестована в місцеву інфраструктуру – з'явилися б і робочі місця, і дороги, школи і з лікарнями. В масштабах України надбавка була б суттєвою - близько 1 мільярда доларів на рік.
Але, судячи з усього, ділитися ніхто не хоче, виручені за бурштин гроші осідають за кордоном.
Втім, мова далі піде не про бурштин. Голову Рівненської ОДА налякало розповзання по області плям «місячного» ландшафту, що залишається після старателів. Стрімко збагачуючись, добувачі бурштину бездумно нищать інше багатство – природу. Поки картини варварського її розорення, виявлені керівництвом області за пару годин польоту над лісами області, не дуже поширені. Але поклади бурштину великі, а апетити посередників - безмежні.
Те, що страждає ліс – нікому не цікаво. На старательській сторінці «Клондайк» у соцмережі ВКонтакте - багато знімків самородків і розкішних виробів із сонячного каменю. Але немає там картин екологічного лиха, немає закликів до колег: частиною виручених грошей поділитися для рекультивації знівечених земель.
Ставлення до природи, як до халяви, яку скільки не губи, «виросте ще» - це наша, людська сутність.
СОКИРА НАД КАРПАТАМИ
Все більше втрачають своє обличчя Карпати.
Там як раз розуміють, що ліс - це багатство. Але розпоряджаються ним як прибульці-інопланетяни. А тому заповідні гори стрімко лисіють, ешелони з нелегальною деревиною котять за кордон. Байдужість місцевих громад до подій бентежить екологів. Горяни – пасивні, живуть в переконанні: лісу навколо багато – не убуде.
Що ж тоді говорити про людей, які цього лісу живцем не бачили, а сприймають лише як гроші в бездонній тумбочці: відкрив і без всякої праці взяв?
Ось і десятирічний мораторій на продаж необробленої деревини за кордон, з такою помпою прийнятий з подачі Кабміну минулого року, схоже, довго не проживе. Вже внесено законопроект про його скасування. У пояснювальній записці сказано, що винні зобов'язання, прийняті Україною в рамках угоди про Асоціацію. Хоча, швидше за все, причина у відсутності грошей у бюджеті (якщо не в чиїйсь кишені).
Європа тут, звичайно, «до чого». Цікаво, що мораторієм на лісоповал незадоволені наші сусіди. Більше того, Угорщина, Румунія, Австрія та Словаччина, як пишуть ЗМІ, дотують з бюджету фірми, що заготовлюють ліс в Україні. Питається, невже у них свого немає? Є, але ті ж Словаччина і Румунія, а з ними і Польща заборонили його вирубку в своїх Татрах і Карпатах. А в Румунії, як писав Укрінформ, взагалі, рубка лісу в Карпатах визнана загрозою національній безпеці.
Чому ж нам, починаючи від бідних жителів гірських сіл і місцевих лісників, і закінчуючи міністром, так спокійно на душі? Чому ж керівництво лісгоспів божиться, що нітрохи Карпати не лисіють, а залишилися такими ж, як і 20 років тому? Невже воно нічого не бачить?
ОСТАННЄ ДЕРЕВО НА ОСТРОВІ ПАСХИ
Є в Тихому океані острів Пасхи, знаменитий своїми кам'яними ідолами. Довгий час вчені не могли зрозуміти, як його древні жителі примудрилися вирубати місцевий ліс до останнього дерева. «Я часто ставив собі питання, - пише він,- що говорив чоловік у той самий момент, коли рубав останню пальму? Може, подібно сучасним лісорубам, кричав: «Роботу, а не дерева!» Чи: «Техніка розв'яже всі наші проблеми, не хвилюйтеся, ми знайдемо заміну дереву». Чи: «У нас немає доказів, що ніде на острові немає більше пальм, ми потребуємо досліджень, пропонована вами заборона на вирубку непродумана, передчасна і продиктована панікою».
Відповідь виявилася до болю банальною.
«Навряд чи зміни настали несподівано: ось острів ще покритий заростями, а ось він з єдиним уцілілим деревом і островітянином, одержимим божевільним бажанням його повалити. Зміни у лісовому покриві острови були малопомітними: так, цього року зрубали кілька дерев в одному місці, але на іншій ділянці росте молода поросль. Лише старійшини, пам'ятаючи своє дитинство, могли помітити зміни. Але їх діти вже не сприймали оповідки про колись високі ліси. Ліси рідшали поступово, втрачаючи свою значимість. До того часу, коли була зруйнована остання пальма, дерева давно перестали відіграва якусь істотну економічну роль. Тому ніхто й не запам'ятав, коли зрубали останню пальмову поросль».
Це і є «ландшафтна амнезія».
Голі Карпати для багатьох, хто їх бачить кожного дня, такими завжди були. І лише ми, ті, хто ходив у гори з рюкзаком 20-30 років тому, і окинув їх незамиленим поглядом сьогодні, розуміємо, наскільки все трагічно.
ПРИРОДА І ДЕМОКРАТІЯ
Чому ми такі жорстокі до власної природи? 25 років тому, на зорі Незалежності, хіба не були ми всі «зеленими» за нашим світоглядом? Хіба не екологічною свідомістю пробуджувалася демократія у нашій країні? Хіба не на захист природного середовища проводилися перші демонстрації і народжувалися перші авторитети – Юрій Щербак, Володимир Яворівський, академіки Костянтин Ситник, Андрій і Дмитро Гродзинські? Тоді ми щиро вірили, що вбивство природи навколо нас – це рудимент совка.
Проте радянське минуле давно вивітрилося, а екологічна свідомість так і не повернулася.
На жаль, політична свобода обернулася свободою від зобов'язань перед майбутнім. Ми можемо гнівно засуджувати олігархів за те, що ті грабують природні багатства, але чи це хвилює нас насправді? Чи те, що нас до цього грабунку не підпускають?
Економічна свобода породила браконьєрство. Як різновид бізнесу. У промислових масштабах варварським способом крадеться риба з наших водойм, ліси зачищаються від звірів, вигрібається пісок з дніпровського русла і галька з русел гірських річок, висмоктується мінеральна вода...
І над усім цим напис великими літерами: «нам треба ж за щось жити!».
ВУГІЛЛЯ ТА ПОПІЛ ГАЇТІ
Ось історія, відома нам з фільму Альберта Гора «Незручна правда».
Жителі Гаїті, острівної держави в Карибському морі, отримали свободу вже давно, раніше, ніж ми. Спочатку від колононізаторів. Потім від свого кривавого мега-януковича - диктатора Дювальє.
Вирішивши жити по-новому, національні лідери, щоб знову не потрапити у нове рабство, домовилися заборонити всі закордонні інвестиції. А земля була роздана народу як законному власнику. По справедливості.
Але фермерствувати було важко – грунт покривав ліс. Набагато легше виявилося палити пальми на вугілля. «Вільні» островітяни настільки досягли успіху у цьому бізнесі, що за лічені роки винищили 98 відсотків лісового покриву. Зникла зелень – прийшли пилові бурі, попіл від вогнищ засмітив прибережні води - загинула риба. Водойми пересохли....
А багатство? Чи приніс цей грабіж рідної землі достаток в сім'ї? Посередники, напевно, збагатилися, але вони поїхали жити в Америку. А Гаїті на сьогодні – найбідніша країна регіону. І перспектив міжнародні організації у неї не бачать жодних...
«У нас тут немає роботи, - розповідає нещасний гаїтянський вугляр іноземному кореспонденту. - Ми можемо лише зрізати наші маленькі дерева, щоб зробити хоч трохи деревного вугілля з них, отже ми пробуємо тепер садити дерева заново... У нас залишилося їх так мало, що вугілля можна зробити тільки зовсім трошки. Як тільки місяць проїси гроші, отримані від останнього мішка, доводиться робити новий. В той же день, коли ти зрізав дерева, ти вже проїв всі гроші...»
Скільки ж має пройти часу, щоб на нашій Богом даній землі ми виправдовувалися так само?
ФОРМУЛА БІДНОСТІ
Ліс росте довго. Він зростає з минулого в майбутнє. Крадучи гроші у майбутнього, не можна стати багатим. Чоловік бідний не тому, вважають соціологи, що мало заробляє, а тому, що не вміє відкладати на завтрашній день. Скільки жебраку не дай – милостині, допомог, субсидій - він все розтратить за першу половину місяця. А всю другу буде голодувати.
Це стосується не тільки людей, а й держав. Скільки не поправляй за рахунок винищення лісів бюджет, багатшим не станеш. Це гірше кредитів МВФ. Пустелю не можна реструктуризувати...
РОЗСТРІЛ ДРОВОРУБІВ
На тому ж острові, пліч-о-пліч з Гаїті можна знайти й іншу державу – Домініканську республіку. Вона теж постраждала від жахливого, відомого на весь світ диктатора Трухільйо. Він був повним негідником, але з єдиною слабкістю - любив природу. Ледь прийшовши до влади в 1930 році, Трухільйо заклав основи державного екологічного контролю, облаштував купу заповідників і національних парків. А для боротьби з браконьєрами сформував корпус збройної лісової гвардії. Будь-яка рубка дозволялася лише з особистого дозволу Трухільо.
Злі язики стверджують, що був у диктатора і особистий інтерес. Один професор з Пуерто-Ріко підрахував, що комерційний потенціал лісозаготівель на острові оцінюється у 40 млн доларів. На ті часи це було нечуваною сумою. Подейкують, диктатор інвестував в ліс власний капітал.
У 1961 році режим Трухільйо було повалено. «Вільні» домініканці, так само, як і їхні сусіди по острову, відразу ж взялися за ліси, переводячи їх на деревне вугілля. А коли новий президент спробував вгамувати дроворубів, ті збунтувалися і повалили правителя, який пішов проти волі народу».
І мали б домініканці свій острів Пасхи, якби у Трухільо не знайшовся спадкоємець, правда не такий жорстокий, але не менш закоханий в природу диктатор – президент Балагер.
Перше що він зробив - це відібрав у міністерства землеробства право керувати збройною охороною лісів і передав його армії. Незаконну вирубку лісів оголосив зрадою батьківщині. Лісоруби у відповідь взялися за зброю. У 1967 році збройні сили Домініканської республіки штурмом взяли селище дроворубів з величезних кількістю нелегальних лісопилок. У перестрілці загинуло близько дюжини лісорубів. Але війна вщухла не скоро – тільки через 12 років терору винищення лісів припинилося.
Після трьох поспіль термінів президентства Балагер змушений був передати стерно влади. Як і слід було очікувати, лісоповальне свавілля повернулося. За короткий термін у деяких провінціях було вирубано до 90 відсотків лісу. Десяток найбагатших сімей, що живуть нелегальною торгівлею деревиною, і ратують за «всенародне користування лісами», побудували собі шикарні маєтки на узбережжі. Їх потім Балагер, який повернувся в 1978 році на президентський пост, зніс бульдозером за підтримки армії, бронетехніки й авіації.
Останнє, що зробив 94-річний диктатор – це поправки до конституції, за якими вирішувати, що рубати а що ні, можуть тільки законодавчі збори.
Домінікана була, так і залишається місцем відпочинку та туризму для всієї Північної Америки. З цього й заробляє. Хоча кожна нова демократична влада відгризає від заповідників «на користь народу» все більше і більше лісів. Та й гаїтяни, вирубавши свої пальми під корінь, все частіше численними бандами нелегально переходять кордон і спалюють вугілля вже з домініканського лісу.
Це все - про те, а чи варто підключати національну гвардію до захисту природних багатств?
Втім, через екологічний терор пройшло багато цивілізованих країн і дуже давно. В Європі, наприклад, техніка ведення лісового господарства зародилася у німецьких князівствах ще в 1500-х роках, і звідти поширилася по всій Європі. Заходи були дуже жорстокими, часто кривавими. Але врешті-решт площа європейських лісів, що зменшувалася, як шагренева шкіра, починаючи з 7 тис. років до нашої ери, вже з 1800 року стала рости. На початку 18 століття серйозну екологічну політику в Японії проводив сьогун Токугава. За кожне «випадково» зрубане дерево він рубав голови. За 200 років страх нашкодити природі перетворився на стійкі переконання. Сьогодні 80% території найбільш густонаселеної країни світу вкриті лісами. Причому, всі ці ліси рукотворні – суцільно складаються з цінних порід дерева. Це не тільки красиво – це неоціненний капітал для майбутніх поколінь. Це як страховий поліс на випадок економічних негараздів, і з кожним роком цінність цього національного капіталу зростає.
Але йдеться не тільки про економіку. Українцям, які піклуються про мову і культуру, але не помічають лісу, треба б знати, що немає нічого більш непоправного, ніж зникнення знайомого ландшафту. Ландшафт - це те, без чого неможливо народження й існування етносу. Етнос прив'язаний до ландшафту, навколишнє середовище визначає сферу зайнятості, спосіб життя, сімейні та суспільні цінності, одяг, житло, харчування, культуру, живопис, музику. Позбавлені ландшафту люди стають вічними біженцями та переселенцями в нікуди.
Втративши ландшафт, етноси зникають, залишаються манкурти. Щоб цього не допустити, варто повоювати. Екологічну диктатуру сьогодні наші внуки і правнуки оцінять в майбутньому і будуть вдячними.
І ще одне. Джарред Даймонд помітив одну цікаву закономірність: у державах, де екологічні заходи були особливо жорстокими, страх перед покаранням за зрубане з роками перетворився на любов до природи, а з диктатур країни виходили з високо організованими громадськими екологічними рухами, які ставали основою для об'єднання націй, що завоювали свободу.
Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.
