Світлана Алексієвич, письменниця, лауреат Нобелівської премії
Нас, людей Перебудови, вразило, як миттєво спрацював у ментальності росіян мілітаристський код
08.03.2016 10:00 3601

Це була мілітарна країна.

Цієї країни вже понад 20 років немає, але коли я буваю в Москві, особливо у травневі дні, і бачу парад і як до нього готуються, мені здається, що нічого не змінилося. І коли 3 роки тому (думаю, вона хотіла сказати 2 - авт.), коли Путін зовсім скинув всі маски і став тим, чим ми його знаємо протягом останніх років, він знайшов єднання з народом, викликав знову цю мілітаристську пам'ять. Він сказав: нас принижують, ми велика країна, нам потрібна велика Росія, навколо вороги.

Нас просто вразило - як в народі, у ментальності миттєво спрацював цей мілітарний код

І нас, людей Перебудови, хто не зрадив її ідеалам (а таких вже не так багато залишилося), нас просто вразило - як в народі, у ментальності миттєво спрацював цей мілітарний код. Для до 96 відсотків людей Путін став великою людиною, українці стали ворогами, Європа і Америка теж стали ворогами. Це навіть для нас, тих, хто живе там, було абсолютно неймовірно.

І тоді я згадала, як я була на війні, як письменник, в Афганістані. І я тоді бачила, як приїжджають звичайні радянські (вчорашні - авт.) школярі, і протягом короткого часу вони починають вбивати. І не відчувають ніякого гріха, провини ніякої. І тоді мене вразило те, що людське життя нічого не варто. Варта тільки ідея. Варта тільки держава. А чоловічка як одиниці просто не існує. І це гіпноз ідеї.

МИ ЖИВЕМО З ВІДЧУТТЯМ ПОРАЗКИ

Мені здається, що я вже не могла б поїхати на війну. І не могла б увійти, як я це робила колись, у палату в госпіталі, де лежать без рук, без ніг хлопці. Я не уявляю, аби я поїхала до Сирії.

Моє переконання, що треба вбивати ідеї, а не людей. Ми повинні говорити один з одним, а не вбивати один одного.

Все, що про це людське божевілля, освячене століттями, я змогла сказати, я вже сказала. Я сама виросла і жила серед утопій, в тій реальності, на яку її перетворили. Ми жили серед катів і жертв.

Виявилося, що не може вчорашня табірна людина стати вільною завтра

Я навіть розуміла людей, які в 1990-ті бігли купувати не Солженіцина, якого почали друкувати, а хвалитися один перед одним: а я купив нову кавомолку, пральну машину. Вони таким чином, мені здається, лікували себе, цим новим світом. Пам'ятаю, прийдеш в гості, і людина, соромлячись, каже: я раніше стояв ночами, щоб підписатися на хорошу книгу, а тепер нова пральна машина принесла мені таку ж радість... І це було відчуття людей, які все життя сиділи в таборі, і раптом їх випустили.

У 1990-і роки ми були такими романтиками - ті, хто вірив у Перебудову. Ми думали, що людина вийде з табору і буде вільною. А виявилося, що не може вчорашня табірна людина стати завтра вільною. Виявилося, що свобода - дуже довгий шлях. Але це ми зовсім недавно зрозуміли.

І особливо зараз, коли люди так охоче знову повірили Путіну і вирішили, що якщо вони повернуться назад і зроблять щось на зразок Радянського Союзу, «руського міру», як він називає, то вони будуть щасливими.

Ті слова - "демократія", "свобода", що ми вимовляли, вони ніякого відношення не мали до реальності. Насправді, ніхто з нас не був вільний. І ніхто по-справжньому не уявляв, що таке демократія. І сьогодні ми, звичайно, розраховуємося за цей свій романтизм. Ми опинилися зовсім не в тому місці історії, про яке мріяли. Ми живемо з відчуттям поразки.

КРОВІ МОЖЕ БУТИ ЩЕ БІЛЬШЕ

Треба визнати, що майже 40 років я писала свої 5 книг, цю історію «червоної цивілізації», і з книги в книгу ліпився образ «червоної людини», який, я думала, помирає або помер. А виявилося - ні. Може ось тільки зараз імперія відходить. Але йде з великою кров'ю. Може навіть, крові ще буде більше.

Це взагалі головна риса людини, існуючої у тоталітарній системі: величезна братська могила, а винен тільки Сталін і Берія. Ніби не було цих мільйонів охоронців - тих, хто писав доноси, хто стежив, хто вбивав під час сталінських таборів

Коли я була в Афганістані, я всім - офіцерам, генералам, простим солдатам - задавала одне запитання: «Ну яке у вас є право вбивати іншу людину?» І дивувалася, що люди про це навіть не замислювалися. Поки один з офіцерів штабу мені тихенько сказав: «Будьте обережні, тут можна отримати кулю в спину, і все це спишеться; тому що ви говорите тією мовою, якою у нас ніхто не говорить - забороненою». Тобто, людина питання гріха, провини ніби відсувала й існувавла поза цих питань. Все це було довірено державі.

Можливо, це взагалі головна риса людини, існуючої в тоталітарній системі: величезна братська могила, а винен тільки Сталін і Берія. А ось ця величезна кількість маленьких катів, вона десь безсловесно і безслідно зникає. Ніби не було цих мільйонів охоронців - тих, хто писав доноси, хто стежив, хто вбивав під час сталінських таборів.

В РОСІЇ ЙДЕ ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА

У Пермі був найбільший і єдиний музей жертв сталінських таборів. В один день звільнили всіх співробітників. Там зараз зовсім нові. І це, загалом, став музей катів, тих, хто працював у таборах.

Що робить будь-яка авторитарна система? Вона повинна встановити контроль над суспільством. І звичайно все те, що називається громадянським суспільством, а насамперед «Меморіал», який був і є однією з найбільш чесних і дуже потрібних суспільству організацій, він, звичайно, заважав встановленню ось цієї нової філософії влади, тоталітарної.

 З захватом знову ставлять пам'ятники Сталіну по Росії

НЕ МОЖУ ДИВИТИСЯ РОСІЙСЬКЕ ТБ

- Я не можу дивитися російське телебачення. Я кілька разів увімкнула, і те, що я почула, навіть мене, людину, яка все життя займається інтелектуальною діяльністю, навіть мене це збивало з ніг. Абсолютно нормально, коли ведучий (вони всі там однакові) каже: "Так у нас тепер така зброя, Захід не помітив, як ми озброїлися, ми здатні залишити від Америки жменю попелу!".

Храми, монастирі не допомагають людині бути великою

День у день говориться, що навколо вороги: Захід - ворог, Обама - ворог. Десь спалили його опудало, і юрба вітала це радісно. І нехай у нас буде порожній холодильник, головне, що «Крим наш»!

Я недавно їздила по Сибіру, і це було дивно: такі монастирі, такі прекрасні храми. З людиною коли говориш про все, крім Путіна, релігії і війни, з нею можна говорити. Як тільки починаєш говорити про це, людина зникає. Ці храми, монастирі не допомагають людині бути великою.

Це дуже просто - сказати, що винен тільки Путін. Я думаю, ці ідеї, які він проголошує, вони падають на ґрунт, на них чекало суспільство

Ось це моє вічне питання, на який я намагаюся весь час відповісти: чому наші страждання не конвертуються в свободу, гідність? Таке відчуття, що країна надовго захворіла.

Це дуже просто - сказати, що винен тільки Путін. Я думаю, ці ідеї, які він проголошує, вони падають на ґрунт, на них чекало суспільство. Коли так швидко не вийшла свобода, не вийшло таке гарне життя, як на Заході, з'явилося розлючення. І, звичайно, ця ненависть повинна була знайти собі вихід. І коли мене питають, що робити? Я відповідаю: "Треба чесно робити свою справу: я повинна чесно писати, вчитель - чесно говорити зі своїми учнями". Іншого виходу немає. А то потім настануть нові часи і ми скажемо, що був винен один Путін. Або один Лукашенко. Ні, ми теж.

ІМПЕРІЮ ПОХОВАВ ЧОРНОБИЛЬ

Я написала 5 книг про це, але в цілому це ніби одна книга. З кожною книгою я йшла головними точками нашої історії, і завжди вони були дуже драматичними. І говорили про те, які ми люди і про загальнолюдські проблеми: небезпеки утопії, небезпеки прогресу.

Цікаво влаштований наш світ, що саме зло є формою пізнання, і формою звільнення. Особливо характерно це на тому просторі, про який я пишу.

Афганістан і Чорнобиль з'явилися потужними детонаторами розпаду імперії. Чорнобиль поховав імперію. Оскільки такі потужні рухи з'явилися - марші чорнобильські, які збирали сотні тисяч людей по Україні, в Білорусії. Вже з цим центр, КДБ не могли впоратися, вони вже не могли тримати народ у такій покорі, як це було раніше.

Книгу про Чорнобиль можна було написати дуже швидко, звичайну журналістську книгу. Я писала більш як 10 років, тому що хотіла зрозуміти нову грань, яку перейшло людство. Людство ще не усвідомило, але стало очевидним, що воно не своє місце займає в природі. Воно не оцінило своєї сили, не зрозуміло, що в цій боротьбі природою ми якось інакше маємо жити.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-