Політична криза: коли еліта і суспільство зіткнулися лобами

Політична криза: коли еліта і суспільство зіткнулися лобами

2158
Ukrinform
Виборів ніхто не хоче, але без них буде ще гірше

Здавалося, що урядова криза, спричинена 3 лютого відомим демаршем міністра економіки Абромавичуса, вже на вечір наступного дня, після екстреного закритого засідання Кабміну, на якому четверо з п'яти міністрів, котрі раніше заявляли про намір піти у відставку, раптом дружно відкликали свої заяви, була подолана. Так, тимчасово, бо головна формальна причина кризи - загальне (крім, звісно, «Народного фронту») невдоволення Арсенієм Яценюком - не усунута: він залишається главою уряду.

У цьому й полягало, власне, тимчасове подолання кризи - Яценюк залишається, а щодо інших урядовців - ще будуть домовлятися. «Криза відкладена, тобто - відкладена відставка Яценюка» - так можна узагальнити оцінку ситуації, одностайно зроблену трьома відомими політологами - Андрієм Золотарьовим, Володимиром Фесенком, Вадимом Карасьовим - на спільній прес-конференції 5 лютого.

ВСЕ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ

Однак вже в понеділок, 8 лютого, ситуація знову загострилася. Дві парламентські фракції з числа коаліції - «Самопоміч» і «Батьківщина» - категорично відмовилися бачити Яценюка главою «переформатованого» уряду. Таку ж позицію виголосила і Радикальна партія Ляшка, котра хоч і залишила коаліцію 1 вересня минулого року, але готова була повернутися за певних умов. А без них у фракцій Блоку Петра Порошенка «Солідарність» і «Народного фронту», які досягли, хай тимчасової, угоди на збереження чинного глави уряду, немає сил (голосів), аби цю угоду втілити в життя. У понеділок лідер фракції «БПП» Юрій Луценко вимушено зізнався журналістам: «По результатах сьогоднішньої зустрічі керівників фракцій із прем'єр-міністром, на жаль, мушу засвідчити, що маємо уже 100% політичну кризу коаліції і уряду». Наступного дня, 9 лютого, ситуація не прояснилася, а засідання ради коаліції за участю глави уряду взагалі скасували.

Коментарів і оцінок ситуації аж надто багато, що вже само по собі говорить про масштабність кризи. Вадим Карасьов на згаданій прес-конференції мимохіть сказав, не деталізуючи: «Інструментів вирішення кризи нема». Мабуть, це (нема інструментів) найголовніше, на що слід звернути увагу при спробах розібратися в причинах і можливих наслідках нинішньої кризи (вже навіть незрозуміло, як правильно її називати - урядова, політична, системна, ще якось?).

Перш за все запитаємо: чи може особа глави уряду бути найпершою причиною стовідсоткової політичної кризи? Очевидно, що ні. Якби це було так, то такий конфлікт просто смішно називати політичною кризою. Так, невелика штовханина між можновладцями, яку обиватель навіть не помітить, а якщо й помітить, то швидко про неї забуде.

Звісно, якесь рішення - краще чи гірше - зрештою, таки ухвалять. Часу для його вироблення ще трохи є - до 16 лютого, коли у парламенті слухатимуть звіт уряду. На цей день еліти мають якось домовитися, і домовленість цю оформити голосуванням у сесійній залі. Стимул надважливий - інакше події розвиватимуться вже поза їх, еліти, контролем. Однак вже зараз очевидно, що згадана домовленість, навіть якщо вона буде, може лише тимчасово вирішити проблему, на системне принципове рішення очікувати не доводиться, бо, як сказано, «інструментів вирішення кризи нема».

У цієї кризи є два пласти причин, умовно - вужчий і ширший. Вужчий - це криза стосунків усередині еліти. Ширший - криза стосунків між елітою і суспільством.

Дві політичні сили - президентська і прем'єрська - не можуть поділити владу. Не можуть через те, що на останніх парламентських виборах отримали приблизно однакову підтримку на виборах. І хоча зовні президентська сила виглядає суттєво сильнішою (більша фракція - 136 депутатів проти 81 у «Народного фронту», вищий політичний статус Президента порівняно з главою уряду, і ще кілька менш значущих факторів), ця перевага нівелюється вимогою, яку дехто називає елементарним шантажем «Народного фронту»: якщо наш лідер не прем'єр, тоді нема коаліції, нема парламенту, а є дострокові вибори.

Цей шантаж поки що спрацьовує, бо виборів не хоче ніхто, включно із нашими західними партнерами. Виборів не хочуть навіть опозиціонери з «Опозиційного блоку» (хоча на публіку вони охоче брешуть, що хочуть), бо нема жодних гарантій (і соціологія це підтверджує), що колишні регіонали зможуть на нових виборах здобути більше, ніж зараз, депутатських мандатів, не кажучи вже про перемогу, яка дала б їм можливість формувати виконавчу владу.

Але у тому, що дві провладні політичні сили «увійшли в клінч», є й серйозніша причина, ніж приблизна рівновага між ними у парламентських розкладах. Справа в тому, що наша виконавча влада неприродним чином розділена на дві частини, і це розділення зафіксовано в Конституції. Хто є главою виконавчої влади - Президент чи прем'єр? Однозначної, зрозумілої кожному пересічному громадянину, відповіді нема. Конституція каже одне, а громадяни впевнені, що Президент, причому - з тієї простої причини, що в свідомості громадянина Президент взагалі перший і відповідальний за все, що коїться в країні. Можна бідкатися на невисоку політичну грамотність пересічного українця, але ніякі роз'яснення йому політологічних істин чи конституційних положень не переважать його впевненості, що Президент - «усьому голова». Бо інакше з якого дива ми вибирали його всім народом? До того ж, якби ж то справа була тільки в помилках малоосвіченого в політграмоті пересічного виборця! Президент України (і не тільки нинішній) завжди упевнений, що він головний у цій країні, а тому усі інші чиновники, депутати, навіть судді мають визнавати цю зверхність і поводитися відповідно.

НАШ ПРИНЦИП – ВЛАДА НЕПОДІЛЬНА!

Питання про владу є питанням номер один політики в усі часи і у всіх народів. Допоки це питання не вирішено, політична еліта, насамперед - владна еліта, в принципі не здатна вирішувати будь-які інші державні та суспільні проблеми, включно з питаннями війни і миру, як зараз в Україні. Стосовно нашої нинішньої ситуації, це можна сформулювати так: нема сенсу вимагати від Порошенка і Яценюка здійснення необхідних для розвитку країни реформ, допоки вони не з'ясують між собою, хто з них головний, і хто чиї вказівки має безумовно виконувати.

У демократичних країнах Заходу питання влади загалом вирішене утвердженням чітких правил (законів) організації та періодичної зміни влади через вибори, її структури, насамперед - недвозначний розподіл на три незалежні одна від одної основні гілки влади - законодавчу, виконавчу та судову. Все це підкріплено контролем численних потужних організацій громадянського суспільства, реальної свободи слова, незалежних від держави ЗМІ. Звідси (що, можливо, найважливіше) - зрозумілий і ефективний порядок відповідальності влади перед суспільством. Тому на Заході є практично безвідмовний інструмент вирішення будь-яких криз і всередині еліти, і всередині суспільства.

У нашої системи влади, яка дісталася Україні у спадщину від УРСР, чіткість мають лише два взаємозалежні компоненти: 1) єдиний центр влади, який реально суміщав у собі і законодавчу, і виконавчу, і судову функції; 2) ретельно вибудувану систему уникнення відповідальності влади за свої дії перед суспільством. Принцип «порушити писаний закон і не бути покараним за це» набув усезагального характеру, ним без обмежень керувалися й керуються і олігархи, крадучи у країни мільярди, й підлітки-мажори, збиваючи людей на таткових BMW і «Порше». І що там не було б записано у наших законах, починаючи з Конституції, а еліта живе своїми - неписаними, головний з яких можна сформулювати гранично чітко й коротко: влада є єдиною і неподільною! Цей принцип, безумовно, радянського, точніше - російського походження. У його рамках різним групам політичної еліти можна і потрібно домовлятися - мирно чи навіть через гострі конфлікти - про внутрішній розподіл владних повноважень і можливостей, але обов'язково без участі суспільства. Бутафорський розподіл на різні гілки влади та їхню окремішню відповідальність перед суспільством призначений тільки для тих, хто не входить до еліти.

«Дуалізм» виконавчої влади, закладений у Конституції зразка 2004 року, сильно ускладнює українській еліті процес внутрішніх домовленостей про те, хто і якою мірою допущений до влади, тобто - до «корита». Ускладнює, але не унеможливлює, оскільки еліти домовляються між собою, як вже було сказано, без особливої оглядки на писані закони. Механізм (інструмент) вирішення конфліктів і криз всередині еліти давним-давно вироблений, не раз ефективно застосовувався, хоча, звісно, не відображений у писаних законах. Цікаво, що одним із варіантів цього неофіційного механізму є вибори, в тому числі - дострокові. Однак застосовується він лише тоді, коли еліта (точніше - та її частина, яка на той момент займає вершину офіційної влади) упевнена, що зможе надійно контролювати підсумки виборів. Одним словом, якби нинішня криза навколо уряду і Яценюка не виходила за загальні межі владної еліти, то шлях її вирішення віднайшовся б швидко й звично, в тому числі, можливо, за допомогою дострокових виборів.

Однак у тім то й справа, що сьогодні в Україні серйозний конфлікт у владі вже неможливо втримати у звичних для української еліти межах. Українське суспільство в особі його найактивніших представників (це ті, кого зазвичай дещо умовно називають громадськими активістами або громадянським суспільством) активно й безстрашно втручається у всі дії влади, вимагаючи, по суті, щоб його визнали рівноправним учасником процесу вирішення питання номер один - питання про владу. Це й зумовило появу ширшого пласту причин, що зробили нинішню кризу такою глибокою.

ДЖИН ВИРВАВСЯ З ПЛЯШКИ

Отже, владну кризу вже не виходить вирішити «договорняками» між різними групами еліти без участі суспільства. Раніше вдавалося, а зараз ні. Чому?

Нині ми маємо незвично активні, як для України, дії громадянського суспільства. Спричинені, в свою чергу, глибиною розчарування нездійсненням майданівських мрій і небажанням від цих мрій відмовлятися. Тобто, інерція Майдану за два роки не лише не ослабла, а, схоже, навіть посилилася. Образно кажучи, звично вирішити свої владні проблеми «підкилимно» еліті не вдається, бо не-еліта постійно піднімає край «килима», щоб всі бачили, і суне туди свого носа.

А за першими лавами громадських активістів вже скупчуються мільйонні маси на їх мовчазну підтримку. Ця ситуація дуже схожа на бої «Правого сектора» та інших радикалів з Майдану з «Беркутом» на Грушевського. Тоді теж з міліціянтами билися порівняно небагато майданівців, принаймні «беркутят» та «вевешників» було не менше, а, може, й більше. Але за спинами майданівців, на Європейській площі, постійно збирався натовп десь так тисяч на десять, і це стримувало силовиків від загального наступу.

Ці мільйони з'явилися, бо економіка за останні два роки різко впала, і кількість невдоволених владою зростає в геометричній прогресії. Це невдоволення вже знищило до нуля рейтинг «Народного фронту», але це явно не кінець - мусять бути наступні «жертви». Ресурсна матеріальна база країни, якою повністю розпоряджається еліта, «схудла» настільки, що з неї вже неможливо виділити таку частку для народу, щоб його переважна більшість не бунтувала навіть у думках і взагалі не цікавилася політикою. Раніше така частка виділялася, бо радянської спадщини вистачало і на неї, і на різке збагачення еліти. Нині ж українська еліта вже не здатна через падіння економіки одночасно вирішувати два завдання: 1) власне збагачення; 2) надання суспільству мінімально необхідних матеріальних благ, які б стримували його від загального і активного невдоволення владою. За масштабне розкрадання країни раніше чи пізніше доводиться розплачуватися. І не тільки тим, у кого крали, але й, як бачимо, й тим, хто крав. Якби еліта сьогодні могла суттєво зменшити свої апетити (знизити корупцію), тим самим збільшивши частку для народу, то вона легко б знайшла вихід із кризи. Однак зменшувати апетити еліта не хоче, причому не хоче так затято, що вже виникають сумніви у її політичній адекватності. Як висловився зі схожого приводу один із фейсбучних авторів: класова солідарність переважає інстинкт самозбереження. Ця неприхована жадібність еліти призвела до того, що нині економіка України глибоко в ямі, й пояснити це людям війною з Росією вже не виходить. Не вірять.

«Інструментів вирішення кризи нема» - це і про закладений у Конституції «дуалізм» виконавчої влади, а ще більше - про відсутність механізму (офіційного й неофіційного) вирішення такого, як нині, масштабного протистояння еліти й суспільства. А як же вибори? Ось універсальний механізм! Хай народ скаже, кому він довіряє більше - Президенту чи прем'єру, БПП чи «Народному фронту», чи, може, якійсь іншій частині еліти!

Виборів наша еліта не хоче, причому - всі без винятку парламентські фракції (на чому, власне, і грає ультиматум «Народного фронту» щодо прем'єрства Яценюка). Власне, вона їх ніколи не хоче, навіть чергових, не те що дострокових. Однак раніше українська політична еліта не раз вдавалася до дострокових виборів, як способу розв'язання своїх суперечок, і завжди це приносило успіх. Чому ж так уперто не хочуть виборів цього разу? А тому, що контролювати вибори, як раніше, вже не можуть із причин згаданої гіперактивності суспільства (приклад - вибори мера Кривого Рогу). Якби вибори, як кажуть соціологи, проходили в найближчу неділю, то їхні підсумки були б убивчими не лише для «Народного фронту». Еліта залюбки проводить вибори, коли політична активність суспільства мінімальна, коли абсолютна (на рівні 90 - 95%) більшість виборців ставиться до виборів байдуже, і тоді їхніми голосами можна маніпулювати різними способами - від купівлі голосів за кілька сотень гривень до прямої фальсифікації проколів виборчих комісій. Відповідних «виборчих технологій» - тьма-тьмуща, навчених і випробуваних фахівців «виборчого процесу» - не менше, досвід легалізації підсумків контрольованих виборів в очах суспільства і міжнародних спостерігачів - багатющий. Однак потрібний владній еліті рівень байдужості виборця можна забезпечити лише тоді, коли цей виборець почувається в матеріальному плані більш-менш спокійно, коли у нього є надійний заробіток і впевненість, що, принаймні, в найближчі роки йому не загрожує все це втратити. Тим часом сьогодні соціологія видає страшні для влади зокрема і еліти загалом дані про нечувані раніше відсотки невдоволених владою, готових виходити на акції протесту і навіть готових взятися до зброї. Тому коли, як сьогодні, активність (а вона може бути лише антивладною) суспільства зросла настільки, що випробувані за попередні два десятиліття «виборчі технології» просто страшно залучати, тоді у влади (еліти) просто немає і бути не може жодних гарантій щодо конкретних результатів таких виборів. Іншими словами, вибори досі були в Україні методом вирішення певних суперечок між різними групами еліти, але ніколи - як метод вирішення суперечки між елітою і суспільством. Тобто, еліта боїться не перерозподілу голосів виборців між, умовно, БПП, «Народним фронтом» чи «Опозиційним блоком», а того, що вибори заведуть до нинішньої еліти таку потужну групу «новачків», які стара еліта просто не зможе «асимілювати» (вона ще не встигла до кінця «переварити» тих новачків, які зайшли в парламент у 2014 році). І тоді нова еліта просто викине стару на смітник.

ВИБОРИ І РЕВОЛЮЦІЯ

Без виборів криза лише загострюватиметься. Навіть якщо «Народний фронт» (чи його суттєва частина) погодяться на нового прем'єр-міністра чи чинна коаліція домовиться на якихось нових умовах зі старим прем'єром - це лише відкладе, але не вирішить проблему. А вона полягає в тому, що без зміни основ функціонування владної еліти через кардинальні конституційні зміни вивести країну з кризи вже неможливо. Зміни на кшталт нової патрульної поліції і взагалі реформи під гаслом «крок за кроком» - самі по собі, без суттєвого поліпшення соціально-економічного стану країни, еліту вже не врятують. «Економіка падає!» - ось першопричина перманентної кризи, в яку втягнулася і еліта, і вся країна. Ця першопричина і зіштовхує лобами не різні групи всередині еліти, а еліту і суспільство. «Економіка падає!» - означає, що до активної політичної бійки долучаються вже мільйони досі інертних пересічних виборців. Вибух цих мільйонів (їхні активні дії) може трапитися абсолютно несподівано. Власне, такий вибух тільки й трапляється несподівано... для еліти.

Подолати системну кризу за допомогою чинної Конституції неможливо, бо вона так написана, що для цього непридатна. Наша еліта десятиліттями вирішувала всі питання без огляду на конституційні норми, і сьогодні має проблему: ті неформальні механізми, «понятія», за допомогою яких досі тільки й вирішувалися політичні та й усі інші кризи, вичерпали свій ресурс, вони вже не придатні до використання у нових нинішніх політичних умовах. Все, грубо кажучи - «бобик здох». Неформальні вичерпалися, а формальні (Конституція та інші закони) не годяться, бо досі слугували лише ширмою для неформальних.

Уперте намагання української еліти за будь-яку ціну не допустити суспільство до вирішення головного питання - про владу - може довести кризу до такої страшної глибини, що й вибори вже не допоможуть. Бо якщо справа дійде до кардинальної, а не плавної, поступової, зміни політичного ладу в країні, то таке в принципі не вирішується на «загальних зборах громади». Це - революція. Вона може бути кривавою, може навпаки - за мирними домовленостями між елітою і суспільством, але що обов'язково - то це те, що революційне завдання вирішує активна революційна меншість суспільства (і еліта може стати частиною цієї активної меншості, якщо інстинкт самозбереження переважить усі інші), чітко організована та структурована, добре керована і з чітким усвідомленням, чого вона хоче, що саме робить і з якою черговістю.

Для мирної революції вже сьогодні і еліта, і суспільство мають дійти згоди в тому, що нам потрібна нова Конституція, яка затвердила б зрозумілу для суспільства єдність виконавчої влади, щоб народ чітко знав, з кого має питати. Треба, нарешті, визначитися, хто має її очолювати - всенародно обраний Президент чи прем'єр, призначений всенародно обраним парламентом. Ніякого поділу, як зараз, коли Президент призначає кількох міністрів, усіх глав місцевих держадміністрацій, та ще й контролює частину уряду через свою фракцію у парламенті. Нам, нарешті, треба рішуче відмежувати від виконавчої та законодавчої влади владу судову. Жодні атестації-переатестації, жодне часткове чи повне звільнення суддів проблему незалежності суддів не вирішить. Судді мають бути породжені таким самим джерелом влади, що й Президент (уряд) і парламент - народом, тобто - всенародним голосуванням, і мати гарантоване законом (бажано - Конституцією) безумовне фінансування з державного чи місцевого бюджетів. Контроль (через призначення і звільнення) над державними органами, які відповідають за боротьбу з корупцією (починаючи з генерального прокурора), мають здійснювати суди, а не Президент, уряд чи парламент. Нарешті, нам потрібна реальна децентралізація, наріжний камінь якої - гарантована органам місцевого самоуправління на рівні Конституції тверда частка усіх надходжень від різного роду податків. Іншими словами, Україні потрібна принципово нова Конституція, яка утвердила б принципово нову демократичну систему влади, чинна такій трансформації вже не піддається. Тільки тоді Україну не розриватимуть кризи, подібні до нинішньої.

Юрій Сандул. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>