«Качине полювання» та шанси для України

Будемо реалістами. Завершення 2015 року не поставило й не могло поставити «крапку» в буремних, вкрай складних та важко прогнозованих відносинах України з Росією. Залишилися питання, які потребують відповіді. Зокрема, як довго зберігатимуться міжнародні політико-економічні санкції «кримського» і «донбаського» пакетів проти Росії, чому дія Мінських домовленостей була продовжена на 2016 рік, і чи є розумна альтернатива для Мінських угод, жоден з пунктів яких не був виконаний. Додатковий «бонус» до цього складного комплексу питань - що стоїть за російською військовою «імпровізацією» в Сирії, і яким чином «сирійський гамбіт» В.Путіна та спалах російсько-сирійської кризи вплинуть на ситуацію в Україні.

Спробуємо розібратися.

СИРІЯ: ІЛЮЗІЇ ТА РЕАЛІЇ

Ще восени 2015 року режим В.Путіна сподівався, що міжнародна ізоляція Росії нарешті буде ліквідована, а міжнародні санкції проти Росії, особливо з «донбаського» пакету, будуть значно обмежені або взагалі скасовані. Росія розраховувала на поступки з боку США та загалом Заходу у сталих позиціях по Україні після початку російської військової операції в Сирії, яка позиціонувалася як участь Росії у війні проти халіфату ІД («Ісламської Держави») на прохання «законної» влади Асада. Багатьом, особливо в Кремлі, вже здавалося, що В.Путін знову «всіх переграв», і варто готуватися святкувати чергову «перемогу».

Натомість, на голови російських «оптимістів» обрушилася холодна злива у вигляді нових санкцій США проти Росії. 22 грудня 2015 року Управління з контролю за іноземними активами Міністерства фінансів США визначило 34 фізичні та юридичні особи в РФ, щодо яких посилюються санкції. «Сьогоднішні кроки підтримують зобов'язання США у пошуку дипломатичного вирішення кризи в Україні шляхом підтримання наших санкцій проти Росії. Ці санкції не будуть послаблюватися, допоки Росія повністю не виконає взяті на себе зобов'язання щодо Мінських угод, включаючи повернення Україні контролю над її частиною державного кордону з Росією», - йдеться у повідомленні управління.

За день до цієї події, 21 грудня 2015 року Європейський Союз офіційно затвердив рішення про продовження санкцій проти РФ ще на півроку (до 31 липня 2016 року). За заявою Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки Федеріки Могеріні, Європейський Союз не переглядатиме санкцій, що введені проти Росії через її політику стосовно України, лише в обмін на співпрацю з Москвою у врегулюванні сирійського конфлікту. «Європа зацікавлена у спільній роботі з Росією за пріоритетними для нас темами. Але це ніколи не стане для Москви козирем у питанні скасування санкцій за Україну», - підкреслила Ф.Могеріні.

Разом з тим, рішення про продовження санкцій проти РФ цього разу далося Європейському Союзу не без певних проблем. Серед ряду країн-членів ЄС, за активної й підступної участі російських пропагандистів та політичних і ділових еліт, поширюється думка щодо недоцільності продовження санкцій проти Росії. Однак, такі зусилля поки що не принесли «офіційного» результату. Як і раніше, продовження «донбаського» пакету санкцій проти Росії або їх послаблення чи скасування Захід на сьогодні чітко пов'язує з тим, як Кремль виконуватиме Мінські домовленості.

Що стосується «кримського» пакету санкцій, то тут позиція західних партнерів ще більш недвозначна. Як Європейський Союз, так і США не визнають насильницької анексії українського Криму Росією, отже, зможуть розглянути питання щодо скасування економічних санкцій проти РФ тільки після деокупації Криму. Цю інформацію у грудні 2015 року підтвердив координатор політики санкцій у Державному департаменті США Деніел Фрід. Він наголосив на тому, що Сполучені Штати Америки та Європейський Союз солідарні і єдині у принциповій позиції: санкції, запроваджені через окупацію і подальшу анексію Криму, повністю відокремлені від «донбаського» пакету санкцій. Ці («кримські») санкції можуть продовжуватись і після виконання Мінських угод, додав Д.Фрід. Координатор санкцій США також попередив, що міжнародні санкції проти Росії взагалі можуть бути посилені, «...якщо Росія та її маріонетки знову розпалять повномасштабний військовий конфлікт і здійснять агресію поза лінією контакту» на сході України.

МІНСЬК: КРАПЛЕНІ КАРТИ

Між тим, 31 грудня 2015 року закінчився термін реалізації одного з ключових документів усіх Мінських угод - славнозвісного Комплексу заходів з виконання Мінських угод по врегулюванню ситуації на Донбасі. Фактично, це була своєрідна «дорожня карта» з тринадцяти пунктів, що була ухвалена 12 лютого 2015 року за підсумками переговорів лідерів країн «нормандської четвірки». Жоден із згаданих 13 пунктів не був виконаний до кінця.

Мінські угоди не спрацювали у 2015 році. Політологи й експерти зійшлися на думці - «Мінськ» не спрацював саме тому, що Росія і не думала виконувати ці домовленості. Це стосується абсолютно вагомих кроків, які НЕ зробила Росія. Зокрема, вона не вивела з Донбасу свої важкі озброєння і особовий склад (9-10 тисяч осіб). Без такого відведення будь-які розмови щодо проведення вільних виборів на окупованих територіях Донбасу, а також питання щодо будь-якої взаємодії офіційного Києва з цими територіями або відновлення українського контролю над ділянкою українсько-російського кордону, просто не мають жодного сенсу.

Кидається в очі, що В.Путін не виконує Мінські домовленості підкреслено демонстративно, намагаючись «перевести стрілки» на українську сторону та покласти саме на Україну, яка, де факто, є жертвою російської агресії, всю відповідальність за зрив Мінського процесу.

В мотивах такої поведінки Кремля немає жодної інтриги. Відмінності в інтерпретаціях Мінських домовленостей проявилися ще в ході нічних перемовин чотирьох президентів, хоча й були приховані за рядками протокольних документів, до яких, до речі, самі президенти жодного стосунку не мали.

Власне, Путін особисто і цинічно ігнорує Мінські угоди саме за мотивом, що Росія не є стороною конфлікту на Донбасі. Натомість, він хоче спонукати Україну домовлятися «на рівних» з представниками так званих ЛДНР, в тому числі й у принципово «українських» питаннях щодо державного устрою та змін до Конституції. Росія продовжує спроби нав'язати Україні «особливий статус» не лише окупованих територій Донбасу, але й для всієї території Луганської та Донецької областей, хоче визначати «модальності» виборів на цих територіях, в тому числі там, де продовжується фактична окупація. Росія також  вимагає безумовної амністії для польових командирів та бойовиків на Донбасі, на що Україна піти не може, адже ті, хто винен у вбивствах і тортурах проти мирних українців, має понести за це відповідальність.

По-друге, режим В.Путіна з останніх сил намагається «довести» Європі, США та загалом країнам Заходу (в умовах наростання в них «синдрому втомленості» подіями довкола України) «неефективність міжнародних санкцій проти Росії та шкідливість їх для самих країн Заходу»;

Третє, у такий спосіб Кремль фактично демонструє перед Заходом потенційну загрозу відновлення ним у будь-який час збройної агресії проти України, провокаційно хизуючись безкарністю попередніх своїх силових дій у Грузії (Південна Осетія та Абхазія) та Україні (в Криму та на Донбасі).

Про те, що Мінські домовленості доведеться пролонгувати на 2016 рік, російські офіційні особи почали заявляти ще з осені 2015 року. Телефонне спілкування 30 грудня 2015 року лідерів ФРН, Франції, України та Росії щодо ситуації на українському Донбасі показало, що європейські учасники переговорів фактично підтримали цю пропозицію. Термін виконання Мінських домовленостей переноситься на 2016 рік, а наступний раунд переговорів у цьому форматі (на рівні міністрів закордонних справ) пройде не раніше початку лютого 2016 року. Ймовірно, вони можуть відбутися перед початком Мюнхенської конференції з безпеки (12-14 лютого 2016 року). Навряд чи ця зустріч призведе до практичного прориву, адже та ж Росія вже демонстративно відмовилася від участі у Мюнхенському безпековому форумі.

Як би там не було, мінський «статус-кво» передбачає, що «...сторони конфлікту просто продовжать виконувати попередньо взяті на себе зобов'язання». Своєрідним новим дедлайном можна вважати 31 липня 2016 року - саме до цієї дати Європейський Союз продовжив свої санкції відносно Росії, по суті, «оштрафувавши» її за невиконання Мінських угод.

Однак, з урахуванням того, що найскладніші пункти Мінського мирного процесу підлягають обов'язковому виконанню, за нашою оцінкою, навіть цього умовного орієнтиру не вдасться дотриматись. Ряд наближених до Кремля експертів вважають, що виконання Мінських угод (у сьогоднішньому їх вигляді) може розтягнутися й на більш тривалий термін, ніж ще на один рік.

Не виключає повного провалу Мінських домовленостей і радник заступника міністра оборони України В.Будік. «Військові на лінії фронту бачать зараз один вихід із ситуації - капітуляцію цих двох самопроголошених республік з подальшою широкою амністією, - заявив він. - За моєю інформацією, в Донецьку багато хто серйозно розглядає такий варіант, за умови гарантії їх безпеки». Росія з таким сценарієм навряд чи погодиться. Тобто, за таких обставин виключати загрозу відновлення силової російсько-української стадії конфлікту практично неможливо.

За логікою, виникає питання - що далі? Президент П.Порошенко нещодавно категорично заперечив ймовірність формату «Мінськ 3». При тому, що «Мінськ 2» вже довів свою нежиттєздатність та нульову ефективність.

Але у такому твердженні української сторони також є своя логіка. З двох зол прийнято обирати найменше.

Правда полягає у тому, що на сьогодні дійсно не існує альтернативи Мінському («нормандському») формату переговорного процесу навколо російсько-українського конфлікту. Достатньо зауважити - якщо не буде Мінського переговорного процесу, то автоматично не буде й «донбаського» пакету міжнародних санкцій проти Росії, які введені саме з вимогою повного виконання Росією Мінських домовленостей.

Ця істина, в свою чергу, зовсім не означає, що цей («нормандський») формат переговорного процесу не може бути трансформовано, скажімо, у формат «нормандський+», за рахунок приєднання до нього учасників «женевського», а надалі, можливо, й «будапештського» форматів. Головне для України зараз - якомога більше розширити формат переговорного процесу щодо російсько-українського конфлікту, зробити його максимально міжнародним, з відповідними повноваженнями і статусом. Це навряд чи вирішить кризу, як таку, але слугуватиме додатковим стримуючим фактором для Росії.

Що стосується врегулювання «кримського» питання, то в жодному разі його не доцільно приєднувати до Мінського переговорного процесу. Оскільки врегулювання навколо анексованого Криму та його деокупація мають залишатися окремими питаннями, які потребуватимуть окремого вирішення суто в рамках міжнародного переговорного процесу, можливо навіть під егідою ООН або будапештського «без'ядерного» формату. Така постійна наявність існуючого «кримського» пакету міжнародних санкцій проти Росії або можливість його посилення міжнародною спільнотою зберігатимуть свої значимість і невідворотність навіть у випадку виходу Росії з окупованих українських територій Донбасу.

«СУ-24»: РОСІЙСЬКА КОСА НА ТУРЕЦЬКМЙ КАМІНЬ

Зрозуміло, що виконання Мінських домовленостей сторонами російсько-українського конфлікту і відміни (послаблення) або посилення міжнародних санкцій проти Росії досить тісно пов'язані з проведенням російської військової операції в Сирії та з «раптовим» загостренням російсько-турецьких відносин.

Розпочинаючи 30 вересня 2015 року військову операцію в Сирії (як повітряно-ударну), Росія намагалася повернути собі статус держави світового рівня, яка долучилася до боротьби з ІД («Ісламською Державою»). Згодом з'явилися повідомлення про загибель внаслідок російських ударів сирійських жінок і дітей, а також докази, що цілями російських бомбардувальників, переважно, стали об'єкти опозиційних сил Сирії, які протистоять Б.Асаду. У подальшому Росія почала підтримувати урядові війська Б.Асада і в наземних операціях (із залученням підрозділів морської піхоти Чорноморського та Балтійського флотів, повітрянодесантних військ та сил спеціального призначення Збройних сил РФ) проти опозиційних сил Сирії в провінції Латакія на північно-західному та південному напрямках. Саме там Росія й зазнала втрат серед особового складу, які, втім, вже за традицією, намагається приховати.

Ситуацію довкола російської операції в Сирії вкрай ускладнила російсько-турецька криза, яка триває й нині. Нагадаємо, що виникла вона після того, як 24 грудня минулого року бойові літаки F-16 ВПС Туреччини збили російський фронтовий бомбардувальник

, що вторгся у повітряний простір країни. Російська санкційна війна проти Туреччини, що розпочалася після цього інциденту, має всі шанси трансформуватися у нові форми «гібридної» російсько-турецької війни як на території Туреччини, так і в зоні Чорноморських проток. Разом з тим, такий розвиток міг би зробити позиції Росії на пострадянському просторі ще більш уразливими, і лише згуртувати західних союзників по НАТО та ЄС навколо протистояння Москві. 

ОСА У МЕДІ

Таким чином, цілком ймовірно, що Росія «зав'язне» у сирійській війні. Поки що відкритими залишаються питання, як довго триватиме ця «військова кампанія Росії на віддаленому ТВД» та якою є її кінцева мета? Схоже, відповіді на ці очевидні питання не очевидні навіть для російського керівництва. Декларативні заяви В.Путіна про те, що «...ці операції не проводитимуться вічно» та що «...вони проводяться з метою надання підтримки урядовим силам Сирії», - лише засвідчують цей факт.

На погляд експертів «Борисфен Інтел», відповідь варто шукати у геополітичних цілях і планах Кремля, як у тих, що були задекларовані, так і у прихованих.

В.Путін з трибуни ООН амбіціїйно заявив щодо участі Росії в боротьбі з міжнародним тероризмом у складі широкої антитерористичної коаліції проти радикальних ісламістів під егідою ООН (основу якої складали б ісламські країни). Однак реалізувати ці амбіції йому так і не вдалося, і навряд чи вдасться зробити це й у 2016 році. Міжнародна антитерористична коаліція під керівництвом США існує вже понад рік (з осені 2014 року). Росія могла б увійти в цю коаліцію лише на правах звичайного партнера, але саме цей сценарій Москву категорично не влаштовує. Адже Москва може бачити себе в коаліції тільки «на рівних» зі США.

Припущення, що США зі своєю міжнародною антитерористичною коаліцією могли б поєднати зусилля з «неформальним» альянсом Росія-Іран-Ірак-Сирія, взагалі належать до сфери ненаукової фантастики.

Що стосується Сирії, то тут Росія вимушена вирішувати двоєдине завдання.

З одного боку, вона шукає стратегію виходу із «сирійської» війни, адже їй не вистачає економічних ресурсів для бойових дій на два фронти (включаючи один український). Водночас, В.Путін хоче мати гарантований вплив на цей регіон, а для цього йому вкрай необхідно зберігати тут свою військову присутність. Це стосується, в першу чергу, збереження військово-морської бази РФ в Тартусі та військово-повітряної в місті Хмеймім. На підтвердження цього припущення свідчить факт, який став відомим лише кілька днів тому - ще 26 серпня 2015 року Росія і Сирійська Арабська Республіка уклали угоду про розміщення авіагрупи РФ у Сирії (на аеродромі Хмеймім) на безпрецедентних умовах, а саме: безоплатно, безстроково та без будь-яких претензій від сирійської сторони.

РОСІЙСЬКИЙ ПІДХІД: ЩО ГІРШЕ -ТО КРАЩЕ

Ці фактори, що називається, лежать на поверхні. Але Кремль не був би собою, якщо не мав би прихованих геополітичних цілей.

Експерти «Борисфен Інтел» мають певні міркування щодо цього, які були зроблені виключно за результатами аналізу наявної інформації.

Виходячи з неї, омріяний для Москви «максимум» - це розвалити Європейський Союз; як мінімум - перетворити його на недієздатну аморфну організацію. Спосіб для досягнення такої «амбітної» мети у Кремля не те щоб унікальний, проте - вірний, який пройшов «обкатку» у певних спеціалізованих аналітичних центрах ще за радянських часів.

Щоб розвалити ЄС, з ним не потрібно воювати, достатньо створити передумови для виникнення в його країнах соціально-економічних проблем, які могли б спровокувати різного роду заворушення і протести. У цьому контексті, й особливо на тлі «кризи мігрантів», логічною виглядає моральна й, головне, матеріальна підтримка путінською клікою європейських ультраправих та ультралівих партій та політичних рухів. Це - спроба провести «дистанційну» трансформацію свідомості базового електорату, що сповідує ключові європейські цивілізаційні цінності, розмити їх та перетворити на протилежні.

Для цього Москва намагається використовувати щонайменші зачіпки, не говорячи вже про такі «колоди» в європейському оці як внутрішні суперечності (перш за все, у ФРН), - регіональні, політичні, етнічні, мігрантські - будь-які. У цьому ж логічному ряді - провокування та підтримка суперечностей між країнами ЄС, особливо між країнами Західної і Центральної Європи («старими країнами ЄС») та країнами Східної Європи і Балтії («молодими країнами ЄС»). Ідеальним сценарієм для Росії був би розбрат між Об'єднаною Європою (в особі Європейського Союзу) та США.

Сьогодні одним із найбільш дієвих механізмів для створення такої кризової ситуації в Європі є штучне масштабне перенасичення країн ЄС біженцями (в т.ч. кримінальними та спеціально підготовленими радикальними елементами) з країн Близького Сходу (Сирії, Іраку, Лівану, Палестини, Ємену тощо). Такий цілеспрямований мігранський потік не лише створює для європейських країн додаткове фінансове навантаження, але й викликає внутрішньополітичні, соціально-економічні, кримінально-правові та міграційні проблеми. У повній відповідності до інтересів зовнішніх сил, такого собі «колективного Путіна».

Можна припустити, що ще однією прихованою метою особисто В.Путіна та його режиму є дискредитація особисто канцлера ФРН Ангели Меркель. Головна причина для такої нелюбові - помста за її принципову позицію (як одного з ключових лідерів ЄС) щодо насильницької анексії Росією українського Криму та російської окупації окремих територій Донбасу.

Відповідно до експертної точки зору, останні події в Кельні та інших німецьких містах, як і теракти в Стамбулі, переконливо свідчать про їх спрямованість суто проти німецьких громадян, проти ФРН та поміркованої міграційної політики А.Меркель щодо біженців з країн Близького Сходу. Увагу міжнародних політологів та експертів привертає той факт, що останні події в Кельні та Стамбулі переконливо свідчать про їх спрямованість суто проти ФРН та поміркованої міграційної політики А.Меркель щодо біженців з країн Близького Сходу. Комусь (можемо лише припускати, кому) ну дуже хочеться «підставити» канцлера ФРН А.Меркель у її спробах стабілізувати міграційну політику в країнах ЄС у сучасних непростих умовах.

Ще один напрямок, який можна вважати прихованим пріоритетом Кремля - це спроби монопольно впливати на ринок нафти. Зокрема, РФ зацікавлена у тому, щоб сприяти зростанню цін на нафту - це обумовлено бюджетним крахом, який зараз переживає ця країна. Досягати цієї мети РФ може через руйнування нафтової інфраструктури у Близькосхідному регіоні, створення передумов для збільшення обсягів видобутку і продажу нафти самою Росією (не виключено, у взаємодії з Іраном), а також встановлення контролю над каналами (маршрутами) транспортування енергоносіїв з Близького Сходу та зони Перської затоки до Європи.

УКРАЇНСЬКИЙ  ZUGZWANG

Починаючи вторгнення в Україну, В.Путін навряд чи прораховував усі наслідки, включаючи крах зовнішньої політики, шалені економічні втрати та внутрішньополітичні ускладнення. Це, якщо аналізувати ситуацію з позицій здорового глузду.

З цих же позицій, Кремль мав би шукати вихід із «української» війни, мінімально болісний для себе і такий, що максимально дозволив би зберегти обличчя за поганої гри.

Але із здоровим глуздом для Росії все вже традиційно не «слава Богу». Справа в тому, що геополітичні цілі Кремля щодо України нікуди не поділися, нікуди не зникли. Москва, як і раніше, намагається не допустити успішного проведення реформ в Україні, заперечити європейську та особливо євроатлантичну інтеграцію України, зберегти Україну в зоні свого переважаючого впливу, в ідеалі - встановити над нею свій повний контроль.

Що стосується окупованих територій Донбасу і самопроголошених на них «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки», то сьогодні Москва нав'язує Києву власну інтерпретацію Мінських домовленостей, і головні зусилля зосереджує на реінтеграції так званих ДНР/ЛНР в конституційне поле України. Надання цим формуванням особливого статусу, та ще й закріпленого у Конституції України, з одного боку, означатиме перекладання фінансово-економічного тягаря відповідальності за відновлення та утримання зруйнованого Донбасу на Україну, а з іншого - фактично надаватиме Росії можливість маніпулювати своїми маріонетками, впливаючи при цьому як на внутрішню, так і на зовнішню політику України. Тобто, фактично Кремль веде справу до «другого Придністров'я», а практично - до федералізації України.

Одночасно режим В.Путіна активізує свою діяльність в рамках «гібридної політики» Росії («гібридної війни» або «гібридного миру» - в залежності від ситуації), спрямованої на розхитування політичної та економічної ситуації в Україні, в тому числі в її центральних, південних та західних областях.

Не забуватимемо, що 23 грудня 2015 року російські хакери вперше здійснили цілеспрямовану атаку проти українських постачальників електроенергії (мова йде про об'єкти «Прикарпаттяобленерго»), тобто проти критичних об'єктів життєзабезпечення цивільного населення України. Відразу кілька потужних кібернетичних атак вивели це обладнання з ладу, внаслідок чого проблеми з постачанням електроенергії спостерігалися на території всієї області, включно з Івано-Франківськом. За таких обставин обгрунтовано постає питання щодо ступеня захисту об'єктів критичної інфраструктури України (в т.ч. ядерних) від подібного роду кібернетичних атак.

Сумний висновок, але варто також розуміти: режим В.Путіна під різними приводами буде штучно затягувати у часі питання виведення угруповання російсько-терористичних сил з окупованих територій Донбасу, і особливо - чинитиме спротив будь-яким спробам, в тому числі й під егідою міжнародних організацій, повернути Україні контроль над ділянкою українсько-російського державного кордону.

Причина очевидна. У такий спосіб російська сторона зберігатиме за собою можливість та спроможність відновлення масштабних силових операцій проти України. Особливо високим ризик такого наступу буде з початком весни. Новий сплеск подій на Сході України, на жаль, буде дуже ймовірним за місяць-півтора перед 31 липня 2016 року (дата завершення «донбаського» пакету санкцій Європейського Союзу відносно Росії). Наші дослідження прямо спростовують заспокійливі оцінки окремих українських та іноземних аналітиків, мовляв, режим В.Путіна утримуватиметься від такого роду дій.

Можливими напрямками нанесення оперативно-тактичних ударів російсько-терористичних сил можуть бути Маріупольський і Донецький, а також Кримський, що сходяться в районі Нова Каховка - основному транспортно-технологічному вузлі зосередження і розподілу води, газу та електроенергії в Крим.

ПРО «КУЛЬГАВИХ КАЧОК» ТА ДОДАТКОВІ РИЗИКИ

Ситуація об'єктивно ускладнюється ще й тим, що 2016 рік у США - це останній рік перебування американського президента при владі, коли вага і вплив будь-якого господаря Білого дому - незалежно від рівня його колишньої популярності й успішності, - починають відчутно знижуватися.

За таких обставин експерти «Борисфен Інтел» вважають за доцільне провести аналогію з 2008 роком, коли черга називатися «кульгавою качкою» дійшла і до Джорджа Буша молодшого, який, насправді, ніколи не був «слабким президентом».

Нагадаємо, що тоді, враховуючи феномен «кульгавої качки», тобто ослабленість президентської вертикалі в США напередодні виборів, В.Путін скористався обставинами та провів у серпні 2008 року бліцкриг («08.08.08») проти Грузії, а взимку 2008-2009 років - «газову» війну проти України та Європи.

За оцінками провідних експертів, існує реальна небезпека, що щось подібне може повторитися і в 2016 році. При цьому Барак Обама (як політик-миротворець!) у розумінні В.Путіна може вважатися політиком, що також ослаб, і в нього з'явиться спокуса вдатися до чергової силової авантюри: або в Україні, або знову у Грузії, або у Придністров'ї, або у Балтійському регіоні. А може ще десь на пострадянському просторі або по периметру кордонів Російської Федерації.

Зрозуміло, що Сполучені Штати у 2016 році будуть повністю під впливом президентських виборів, під час яких питання внутрішньої політики завжди відтісняють на другий план міжнародні проблеми. Цю обставину мало змінює навіть той факт, що питання - «Що далі робити з Росією?» вперше за довгі роки знову увійшло до переліку основних топ-питань американської передвиборної кампанії.

Росія, напевно, дає собі раду: будь-який наступний господар Білого дому займатиме більш жорстку позицію відносно Росії з об'єктивних причин. Це означає більш прихильну позицію США щодо підтримки України, та в цілому більшу увагу Білого дому до міжнародних справ з метою повернути США на позицію глобального лідера, яка дещо похитнулася за роки «президента-миротворця» Барака Обами.

Тобто, ситуативне й тимчасове ослаблення Сполучених Штатів Америки може стати тим фактором, який спровокує  В.Путіна на різкі кроки.

Ця спокуса для В.Путіна може посилитися ще й тим, що у європейських союзників США у 2016 році головними будуть також абсолютно внутрішні пріоритети: вирішення проблеми біженців; небезпека виходу Греції з єврозони; майбутній референдум у Великобританії щодо подальшого перебування країни в ЄС (2017 рік).

Крім того, політика головних союзників США в Європі - ФРН і Франції - впродовж 2016-го також потраплятиме у зростаючу залежність від підготовки до загальнонаціональних виборів у них, намічених на 2017 рік.

Тож, на Заході починається суцільний сезон «кульгавих качок», і В.Путін, керуючись інстинктом «старого чекіста», може вдарити саме у слабке місце. Спокуса для нього чимала: перевірити Захід на міцність зараз, або ніколи.

Саме тому майбутні 12 місяців 2016 року будуть для усіх нас дуже тривожними. Путін може дуже рішуче перевіряти Захід на міцність, аж до останнього українця. Схоже, принаймні, виходячи з логіки Мінського процесу, що лише українці можуть самі ефективно заперечити таким амбіціям Путіна. 

За таких обставин Україні потрібно бути сильною і мудрою. Це не питання вибору. Це останній шанс бути Україною.

Юрій Радковець, віце-президент Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен-Інтел», кандидат військових наук, генерал-лейтенант запасу. м.Київ.