«Люди Яроша» обирають слизьку дорогу

«Люди Яроша» обирають слизьку дорогу

Аналітика
4591
Ukrinform
Вони нею пройдуть, тільки якщо знайдуть гроші і сподобаються виборцям

«Назва - Національний рух Дмитра Яроша - поки що робоча. З часом вона може змінитися. Але рішення включити у назву нового руху прізвище нашого лідера - принципове, від цього ми не відмовимось».

Це - цитата з допису в Facebook Олени Білозерської, близького соратника Дмитра Яроша. Отже, можна вважати доконаним фактом, що нова політична сила, яку взявся організовувати Дмитро Ярош після того, як наприкінці минулого року він залишив «Правий сектор», матиме в назві ім'я її лідера.

Власне, «іменна» партія (блок, рух, об'єднання) - зовсім не новина для української політики. Ось саме зараз у Верховній Раді є аж дві фракції, створені такими партіями - Блок Петра Порошенка «Солідарність» і Радикальна партія Ляшка, і можна сміливо додавати ще одну - фракцію (партію) «Батьківщина», яку ще зовсім недавно ми звали БЮТ (Блок Юлії Тимошенко). А ще згадаймо УДАР Віталія Кличка, а також те, що колись потужні парламентські фракції Партії регіонів і «Нашої України» лише формально не носили імені своїх лідерів - Віктора Януковича і Віктора Ющенка, хоча для виборців це не було ніяким секретом чи новиною, бо й голосували вони за ці персони, а не за ідеологію чи навіть красиву назву очолюваних ними партій (до речі, з «Народним фронтом» - те ж саме). Зауважимо, що ми згадали тільки переможців парламентських виборів, а були та є й такі «іменні» партії, які до Верховної Ради так і не потрапляли ніколи. У підсумку: в Україні політичних сил, які в очах виборців асоціюються виключно з конкретним політиком, не менше, а, можливо, й більше, ніж тих, хто виходив до виборця насамперед з ідеологією, а не з іменем лідера.

Новиною, причому важливою і несподіваною, є інше. Не будемо заглиблюватися в столітню історію організацій українського націоналізму, зокрема в питання, чи була ОУН Євгена Коновальця, Степана Бандери чи Андрія Мельника організацією вождистського типу. У цьому нема сенсу, бо надто різні тодішні і нинішні історичні умови. Але вперше з серпня 1991 року, відколи Україна офіційно проголошена незалежною державою, одна з українських націоналістичних організацій відкрито проголошує (фіксує у своїй назві) себе як партію (рух) вождистського типу. Досі українські націоналісти пропонували виборцям насамперед свою ідеологію, лідер завжди йшов другим планом. «Свобода» у 2012 році набрала свої прохідні відсотки до парламенту саме за такою схемою. Загалом, орієнтація головним чином на ідеологію при спілкуванні з виборцями була незмінною характеристикою будь-якої української націоналістичної організації. І ось тепер ця незмінність порушується.

Те, що цей крок соратників Яроша є незвичним для націоналістів, говорить, фактично, і Білозерська: «Це рішення - включити прізвище Яроша у назву руху - не було одностайним. Нам довелося довго переконувати частину побратимів, які вважають, що потрібно орієнтуватись лише на ідею, а не на особу». Навіть більше. Знову цитата з допису Білозерської: «Організація вождистського типу»? Саме так. Кого це не влаштовує - швидко йдуть до інших структур або створюють свої. Щоправда, поточне формулювання особисто мені подобається не дуже. Я пропонувала інше - коротке, з викликом і зі смаком: «Люди Яроша». І все». Як бачимо, йшлося навіть про те, щоб прибрати з назви нової політичної сили слова «національний» чи «націоналістичний». Загалом і справді, «Люди Яроша» - ідеальна у своїй відвертості в сенсі зрозумілості для усіх назва. Принаймні, зрозуміліша для виборців, аніж «Свобода» чи «Азов». Скористаємося і ми нею, хоча б для лаконічності, бо робоча назва надто довга, незручно повторювати у статті.

Чому більшість націоналістів - соратників Яроша наважилися на таке для себе «ноу-хау», і які неминучі наслідки воно спричинить?

Насамперед відзначимо те, що найперше, майже автоматично, спадає на думку усім, хто хоч трохи цікавиться політикою більше, ніж пересічний громадянин, а саме: Ярош у назві - це щоб ніхто, грубо кажучи, не забрав у нього партійну печатку, що, власне, з ним і сталося у «Правому секторі». Безумовно, такий мотив існує (і про нього згадує Білозерська), але він, як нам видається, є другорядним, якщо не третьорядним. Ярош спокійно, без скандалу, пішов з «Правого сектору», не ховаючи «печатку» в кишені. Взагалі, те, як по-людськи, без взаємних прокльонів, розійшлися прихильники і опоненти Яроша у цій організації, мали б узяти за приклад усі інші вітчизняні партійні політики.

Головним є те, що «люди Яроша», якщо мати на увазі ті причини, з яких вони залишили «Правий сектор» (незгода з курсом на негайну революцію - назвемо це так), змушені будуть активніше працювати з широкими масами виборців. Зрештою, проголошений «національний рух» до цього просто зобов'язує! А це багато що обіцяє для «людей Яроша» і самого Яроша нового, досі ними не звіданого.

Неважливо, чи всі вони це до кінця усвідомлюють, але такий вибір назви для свого руху - це орієнтація, точніше - переорієнтація на не такий вже й, м'яко кажучи, високий рівень політичної свідомості пересічного українського виборця; це визнання, що в нинішній Україні однієї ідеології - якою б вона правильною не була - критично замало, аби хоча б надійно здолати мінімальний  виборчий бар'єр і створити самостійну фракцію у найвищому законодавчому органі. Ідеологія - не та царина, на яку орієнтуються пересічні виборці, точніше - їх більшість. І не лише українські, до речі. Американські, німецькі, французькі, польські, тощо виборці теж піддаються харизмі особистості і не дуже зважають на «ізми», хоча, можливо, і не так сильно, як українські. І українським націоналістам, якби вони не шанували свою ідеологію, таки доведеться сховати свою гординю і опускатися до рівня пересічного виборця, хоча досі вони намагалися його підтягувати до свого. Зрештою, в цьому є своя незаперечна логіка: чому ідейний пустодзвін (з точки зору націоналістів) Ляшко виключно завдяки якійсь там особистій харизмі збирає у кілька разів більше голосів на виборах і вирішує долю країни у Верховній Раді, а патріоти-націоналісти заледве нашкрябують 2 - 3% і мусять боротися за Українську соборну державу мало не в підпіллі?

Обравши партію (рух) вождистського типу, сказавши: «ми - люди Яроша», треба показати іншим людям, який цей вождь Ярош чудова людина і який потрібний народу політик. Отже, ця нова для націоналістів тактика політичної боротьби означає, що Дмитру Ярошу доведеться різко розширити свою публічну діяльність. Блогу в соціальних мережах вже буде надто мало. Доведеться багато що перейняти з арсеналу інших політиків, хоча б у того ж таки Ляшка. Потрібні будуть заяви з приводу усіх більш-менш значимих політичних, соціально-економічних, і навіть культурних та спортивних подій в Україні і світі, по суті - з приводу всього, що цікавить хоч якусь значиму частину виборців. Потрібні регулярні інтерв'ю провідним ЗМІ, участь у телевізійних ток-шоу, тощо. Доведеться значно, буквально - в кільканадцять разів, збільшувати обсяг роботи для прес-служби. Неможливо буде, як раніше, уникати чи ігнорувати висловлення своєї позиції з усіх нагальних питань - хоч оцінка бюджету, хоч, приміром, ставлення до гастролей якогось російського актора чи співака в Україні. Депутату Ярошу також доведеться різко активізувати парламентську роботу - писати закони, виступати з трибуни, коментувати (чи бути готовим до конкретного коментаря) практично усі парламентські рішення чи ситуації. Працювати набагато більше «на публіку» доведеться не лише лідеру, а й усім його найближчим соратникам. Тим часом і вони, і сам Ярош просто не мають практики такого інтенсивного публічного політичного життя. Крім того, ситуація для них ускладниться тим, що ні вождь, ні його «люди» не можуть зовсім припинити займатися тим, чим займалися досі - розвитком і підтримкою життєдіяльності (боєготовності) силових підрозділів, адже з «Правого сектору» за Ярошем пішла не тільки частина керівництва організації, а й частина цих самих підрозділів (тепер це «Українська добровольча армія»). Тим більше, що «люди Яроша» як політична партія чи рух ще організаційно не оформлені, а УДА вже існує.

Ярошу доведеться серйозно змінювати своє бачення публічної діяльності. Як кожен, хто щиро переконаний у правильності ідеології, якої він сам дотримується, Ярош належить до тих людей, які намагаються інших переконувати замість того, щоб просто їм подобатися. А в політиці все трохи інакше, точніше - зовсім інакше: тут треба насамперед подобатися. У політиці, на жаль, часто-густо буває так, що більшість виборців краще сприймає не те, що політик говорить, а те, як він говорить. «Розмовляючи з людьми - усміхайся!», - так формулював цей закон «кіношний» Гліб Жеглов.

Щоправда, можливо «люди Яроша» знайдуть для свого лідера інший «імідж»: мудрий вождь, який мало говорить (не пнеться на ток-шоу), але багато робить, який стоїть вище хаотичних і галасливих намагань інших політиків постійно маячити перед очима виборця. Така собі «гра на противагу», коли мовчазність одного політика піднімає його авторитет на фоні надокучливої метушні конкурентів. Але закріплення такого «іміджу» лише вимагатиме збільшення публічності його соратників (хтось же має розказувати глядачам-виборцям про мудрість вождя) та інтенсивності роботи прес-служби. Утім, такий варіант видається занадто складним, а тому малоймовірним.

Активна публічна діяльність Яроша і його «людей», а також амбіційні завдання, які вони сьогодні перед собою ставлять («національний рух»!), потребують грошей, притому немаленьких. Це буде для Яроша ще одним новим, можливо - найважчим, видом політичної діяльності (досі йому доводилося вишукувати для «Правого сектора» незрівнянно менші суми коштів). Під ідеологію в Україні таких грошей не знайти, тим більше під таку, як націоналізм. Отже, залишається їх шукати під «вождя». Якщо Ярош зуміє якимось чином переконати потенційних спонсорів свого руху, що у «людей Яроша» є тверді перспективи стати принаймні частиною законодавчої влади в недалекому майбутньому, тоді можна спробувати поторгуватися з багатіями, в тому числі вітчизняними олігархами. Не треба думати, що в таких торгах позиції Яроша будуть надто слабкі, і йому доведеться або приймати всі умови олігархів (тобто, продаватися «з потрохами»), або відмовлятися від грошей і продовжувати маргінальне політичне життя без надії колись реалізувати згадані амбіції. Олігархи ще більше за пересічних виборців не переймаються ідеологією, їх цікавить лише власний бізнес. І якщо політична ситуація в країні ясно їм покаже, що вести бізнес так, як вони звикли досі, вже не вийде (а до цього явно йде, і олігархи - серед найперших, хто це відчуває і розуміє), то більш-менш рівноправні торги всемогутніх олігархів і позапарламентської політичної сили цілком можливі. Нинішня Україна настільки стрімко змінюється, що ніхто, включно з Президентом України, не може надійно контролювати напрям цих змін. І ця стрімкість змушує розумних і хитрих людей (а такими є, безумовно, наші олігархи) не нехтувати будь-якою можливістю гарантувати своє збереження на плаву, у тому числі - домовленостями з політиками такого ґатунку, як націоналіст Ярош. Нарешті, завжди є можливість взаємовигідних тактичних угод. Приміром, колись «Свобода» явно уклала таку угоду з Партією регіонів: в обмін на критику Тимошенко (її тоді Янукович вважав своїм головним політичним ворогом) «Свободі» дали доступ на центральні телеканали, де «свободівці» не лише «топили» Тимошенко (що, до речі, зовсім не суперечило ідеологічним чи просто політичним інтересам «Свободи», адже і для них Тимошенко була, хоч, можливо, і не ворогом, але напевне політичним опонентом), а популяризували свої партійні ідеї. Цей доступ до ТБ був однією з причин потрапляння «Свободи» у Верховну Раду в 2012 році. Отже, як бачимо, тактична угода «Свободи» («маргіналів» на той час) і Партії регіонів (надпотужного «олігарха» - теж на той час) принесла маленькій «Свободі» набагато більше користі, ніж великій ПР.

Очевидно, що Ярош з соратниками обрали собі дуже слизьку дорогу. Поєднати ідеологічну принциповість, необхідність подобатися безідейному пересічному виборцю і ефективні домовленості про фінансування руху - це крутіше, ніж «пройти між крапельками» («Свобода», приміром, на такій дорозі здорово послизнулася, і падіння виявилося дуже болючим). А ще треба буде відбивати постійні звинувачення у «фюрерстві» (оскільки рух іменний), а ще - вже перший успіх «людей Яроша» неминуче спричинить жорстке чи нежорстке, але протистояння зі «Свободою», з якою розгориться явна чи прихована конкуренція на спільному електоральному полі.

Все це й подібне до цього - ще попереду. Перший крок по своїй довгій чи короткій дорозі «люди Яроша» вже зробили - заявили, що вони є.

Юрій Сандул. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-