Гризлов у Києві - це «фінішний ривок» Путіна
Про приліт Бориса Гризлова - представника Росії у мінській контактній групі - до Києва було вкрай мало офіційної інформації, можна сказати - ніякої. Можна було б легко уявити, що Гризлов привіз українській стороні пропозицію, викладену в той же день Володимиром Путіним в інтерв'ю німецькій газеті Bild, а саме: спочатку закріплення в Конституції України особливого (автономного? федеративного?) статусу Донбасу, спочатку вибори і амністія, і лише потім Росія віддасть Україні контроль над її кордоном. Пропозиція, яка радше схожа на ультиматум. Власне, так дехто у нас і прокоментував приліт Гризлова - мовляв, привіз ультиматум Путіна.
Однак зовсім не обов'язково публічні заяви Путіна один в один повторюються на неофіційних переговорах, задля яких посланець Кремля прибув до Києва. Власне, якби так було на цей раз, тоді навіщо взагалі прилітати? Сказав свій ультиматум - і чекай на відповідь (приміром, на приліт українського міністра закордонних справ до Москви), як-то кажуть - м'яч тепер на полі суперника. Тож, схоже, Гризлов привіз до Києва все-таки трохи іншу інформацію, яку, звісно, Путін не оприлюднює заздалегідь або не оприлюднить ніколи.
Єдине, що очевидне в усій цій історії з прильотом Гризлова, це те, що Росія явно хоче пришвидшити розв'язку на Донбасі. Інакше навіщо їй виявляти ініціативу, посилати людину, про яку всі знають, що вона особливо довірена особа Путіна, до Києва? У тому стані, в якому зараз перебувають українсько-російські відносини, той, хто робить перший публічний крок (саме публічний!), неминуче показує свою більшу, ніж опонент, зацікавленість у вирішенні проблеми, тобто - слабкість. Тим більше, коли йдеться про такі різні за силою і впливовістю держави, як Росія і Україна. До речі, практично усі українські коментатори, говорячи про приліт Гризлова, відзначають міцність на даний конкретний момент українських позицій на дипломатичному фронті.
Як висновок з цієї очевидності: візит Гризлова означає, що Кремль аж ніяк не зацікавлений у заморожуванні нинішньої ситуації на Донбасі. Не хоче, щоб там і далі невідомо як довго тяглася нинішня невизначеність з періодичною стріляниною. Тобто, Україна ситуацію важко, але терпить, а Росія вже не може терпіти. Чому? Відповідь очевидна: ціна на нафту падає, санкції тривають і навіть посилюються, Донбас і Крим міцно припали до російського бюджету, прогнози для російської економіки більш, ніж песимістичні (а це вже серйозний фактор нестабільності влади Путіна). Грубо кажучи, грошей на війну у Росії не вистачає, а без них воювати неможливо. «Гроші - кров війни» - так, чи приблизно так, говорив ще хтось із древніх.
Крім згаданих факторів (нафта, санкції, сумні перспективи економіки), на Росію тисне ще й такий, що Донбас насправді неможливо «заморозити» як Придністров'я чи Абхазію. Ці регіони є такими, якими є, тільки тому, що там цілком офіційно перебувають російські війська. Офіційно в тому плані, що Росія їх не приховує. В Абхазії і в Південній Осетії російські військові перебувають на підставі двосторонніх договорів Росії з цими регіонами, які проголосили себе незалежними державами, а Росія їх такими визнала. У Придністров'ї російські війська - це уламок колишньої 14-ї армії Збройних сил СРСР, який просто досі не вдається витіснити. А головне - перебування російських військ у згаданих регіонах не спричинило санкцій Заходу. На Донбасі теж без російських військ «ДНР» і «ЛНР» давно би зникли, але тримати там військо як завгодно довго Росія не може (все ті ж нафта і санкції), до того ж це задоволення коштує незрівнянно більше, ніж у Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії, оскільки населення, яке треба годувати, на Донбасі більше, і військо треба тримати немаленьке, бо українська армія нависає, а вона не рівня арміям Молдови чи Грузії навіть разом узятим.
Усвідомлення масштабної кризи, що насувається, зовсім не означає, що Кремль готовий беззастережно визнати свою поразку в Україні. Швидше, навпаки. Кремль безумовно спробує одним ривком, напруженням усіх зусиль вирвати успіх «на фінішній прямій». Задля такого ривка можна знехтувати якоюсь малопомітною широкій публіці втратою частинки престижу і першим зробити крок - послати Гризлова до Києва замість очікувати в Москві посланця Порошенка. Час підганяє. І на початку цього «спурту» пропозиції Кремля напевне будуть сформульовані за відомим універсальним принципом «проси більше - отримаєш, що треба».
Що «проситиме» сьогодні Кремль - здогадатися неважко. Ідеальною картинкою післявоєнного Донбасу для Кремля було б фактичне відновлення Донбасу довоєнного з певною зміною декорацій. Тобто, 1) регіон контролює та сама, що й раніше, регіональна донецько-луганська еліта, намертво прив'язана до Кремля, на чолі з неформальним лідером Рінатом Ахметовим (тільки кількох одіозних осіб з минулого, на кшталт Януковича, назад не повернуть і «новеньких» Плотницького із Захарченком приберуть; Єфремов, приміром, може повернутися); 2) Київ не втручається в жодні політичні процеси регіону, усі кадрові призначення чиновників - від суддів до очільників СБУ і УВС - робить Ахметов з компанією (так раніше й було); 3) Київ виділяє певні суми з державного бюджету на «відновлення» (утім, хай це буде міжнародна спонсорська допомога, насамперед - від Заходу). Раніше така ситуація була де-факто, а тепер буде ще й де-юре. Далі, для гарантії, що Київ в один прекрасний момент одним несподіваним ударом не змете усю цю промосковську конструкцію, Кремль погодиться вивести усі свої війська виключно в обмін на зобов'язання Києва (у тому числі перед, приміром, Німеччиною і Францією) не розташовувати на території «особливого» Донбасу (а ще краще - не ближче, ніж скажімо, 100 кілометрів від цієї території) частин Збройних Сил України чи Національної гвардії. І порушення цих київських зобов'язань має дати Росії легітимне право застосувати військову силу «для відновлення порядку, узгодженого в тому числі з міжнародними партнерами». Силовий порядок у регіоні підтримуватиме «міліція», а фактично - армія «особливого» Донбасу, яку повністю контролюватиме місцева влада. Кордон охоронятимуть підрозділи прикордонних частин України, але це буде «охорона» як до війни - нечисленні пости на КПП і суцільна «дірка» на решті кордону. Такий стан дозволить, по-перше, практично необмежено пропускати через такий «кордон» контрабанду будь-якого виду і розміру, по-друге, - ввести при потребі знову яку завгодно кількість російських «добровольців» та «відпускників» з військовою технікою включно - прикордонники просто не зможуть їх зупинити. Ну й, звісно, командні кадри «міліції» складатимуть, за сумісництвом, кадрові військові з Росії. До речі, якщо Кремль доб'ється описаного фактичного перебування свого війська на Донбасі у вигляді «міліції» і заборони Україні тримати там щось серйозніше за маневрену групу прикордонників, то для неї вже не матиме принципового значення, що там буде записано в українській Конституції про статус Донбасу.
А зовні, для світу, все виглядатиме дуже пристойно. Є автономія території, закріплена в Конституції, а загальновизнаний міжнародною спільнотою державний кордон України не порушений. Мінські угоди виконано! Все інше - внутрішні проблеми-питання України, у які чемні іноземці втручатися, звісно, не повинні. А санкції можна поступово пом'якшувати, якщо не скасовувати зовсім (через Крим).
Можна не сумніватися, що саме до такого «розв'язання» проблеми Донбасу прагне Росія. І можна не сумніватися, що саме такі пропозиції, в тій чи іншій «обгортці», привозив Гризлов до Києва. Чи погодиться Україна? А хто конкретно в Україні? Нема сумніву, що принаймні частина нинішньої української еліти (і не лише уламки Партії регіонів чи комуністів) радо пішла б на такий варіант, бо він, повторимо, по суті, повертає статус-кво - те, що було до війни. Отже, можна буде повернутися до звичної і улюбленої справи - робити бізнес у політиці і поза політикою під глибокодумні розмови про «багатовекторність». Чи погодиться українське суспільство? Частина (зрозуміло яка) категорично буде проти. А інша, обивательська? Хтозна. Війна усім нормальним людям поперек горла, а тут пропонують закінчення війни (а ще «підкріплять» ці пропозиції посиленням стрілянини, тобто - новими вбитими і покаліченими українськими солдатами). Фактично втрачаємо Донбас? А що, він у нас, обивателів, раніше був?
Про те, як би поставилася різна Україна до такого варіанту закінчення війни на Донбасі, можна писати довго і нудно, тобто - без ясності чи однозначності. Зараз важливіше відповісти, як чинна українська влада, насамперед, звісно, Президент і Верховна Рада, відповість на бажання Кремля. Можливо, навіть Президент Порошенко міг би схилитися до того, що відновлення де-факто і закріплення де-юре довоєнного статусу Донбасу - далеко не найгірший для України сценарій, адже може бути й гірше, небезпека «Новоросії» повністю не усунута. Крім того, у Росії за згоду на такий варіант можна виторгувати чимало різних преференцій, перш за все - матеріальних (приміром, супердешевий газ чи інші торговельні вигоди), котрі б значно полегшили життя українському бюджету. А звільнення усіх полонених і заручників, включно з Савченко і Сєнцовим? Що ж до можливості політичного вето «автономного» Донбасу на зовнішньополітичні кроки Києва в плані співробітництва з Європою чи вступу до НАТО, то, по-перше, на даний момент ці питання не дуже спішні і надто розпливчаті, а, по-друге, можна такого вето і не давати Донбасу - цілком можливо, що Росія тут буде готова поступитися.
Одним словом, є простір, щоб поторгуватися. Однак всі ці псевдопрактичні міркування відкидаються одним-єдиним контраргументом: лідер країни, котрий погодиться на такий варіант, та політична еліта, яка його в цьому підтримає, дуже скоро владу в Україні втратять. Може, не відразу, може через рік-два, але втратять неминуче. Хай не вся, а лише частина України, але програшу війни не пробачить ніколи. Тут уже не буде варіантів і простору для торгу. Війна є війна, її не обдуриш, раз війна - то має бути переможець і переможений, хоч би якими компромісами, «взаємовигідними» угодами, тощо це не маскувалося. Переможений владу втратить. Або Порошенко в Києві, або Путін - у Москві. Надто масштабною виявилася ця війна, надто багато людей полягло, у війну так чи інакше втягнуті вже не тільки Україна з Росією; а ще є Крим, який треба повертати і з яким незрозуміло що буде, якщо ми «повернемо» Донбас за планом Кремля. Просто відновити довоєнний статус-кво не вийде, це просто неможливо.
Схоже, наш Президент це чудово усвідомлює. Принаймні, поки що у нас немає підстав стверджувати, що Гризлов задоволений візитом, тобто, що Україна в принципі готова домовлятися в рамках варіанту, до якого прагне Росія. Остання заява Порошенка, зроблена ним у Тернополі у день, коли Гризлов прилетів до Києва, про те, що необхідно встановити чіткі дати виконання усіх пунктів мінських угод, свідчить, що Україна готова до нових затяжних переговорів, іншими словами - нам не пече. А Росії пече. Утім, як вже було сказано, офіційної інформації про перемовини з Гризловим - ніякої, навіть невідомо, з ким він, окрім Кучми, зустрічався і чи зустрічався. Все це зменшує оптимізм щодо твердості нашої позиції. Однак, що цей оптимізм надійно підтримує, так це об'єктивна неможливість подати поразку у цій війні як перемогу. Жодними кулуарними домовленостями, на які так розраховує пан Путін, цього не досягти. Причому, це справедливо і щодо України, і щодо Росії.
Юрій Сандул. Київ
