«Наш обов'язок - брехати». Чому мер Генічеська «телефонував» Путіну?
З часу початку російської агресії ми в Україні не перестаємо дивуватися з брутальності та абсурдності російської пропаганди. Кожен новий її «перл», на кшталт розіп'ятого хлопчика в Слов'янську чи останній - про звернення мера українського Генічеська до російського президента Путіна, спочатку вводить нас на якийсь час у ступор.
Потім ми обурюємося, сміємося, кепкуємо, придумуємо різні фотожаби, але свідомо чи підсвідомо продовжуємо не розуміти: ну як так можна? Який розіп'ятий хлопчик!? Який в біса дзвінок мера Генічеська Путіну!? Яке там «нема наших військ»!? От на чорта вигадувати таку очевидну брехню? На яких телепнів все це розраховано? Яка від цього практична користь, адже будь-яка людина, яка має хоч трохи клепок в голові, цьому не повірить, а якщо навіть повірить спочатку, то дуже швидко така брехня випливе, і тоді її творці тільки програють? Повний абсурд! Де логіка?
Логіка є. Вона - у методологічних правилах, за якими держава Росія виробляє свій пропагандистський продукт, і у технології - конвеєрі, на якому це відбувається. І вони - методологія і технологія - зовсім не абсурдні. Все це загалом - свідома державна політика, підсумкова ефективність (чи нефективність) якої зовсім не є однозначною.
То що це за державна політика?
Брехня завжди використовується у державній пропаганді (і не лише державній: приміром, рекламні кампанії комерційних структур теж містять якусь частку неправди, більш чи менш вправно приховану від споживача), причому, у будь-якій країні й у будь-які часи, однак особливості конкретної політики конкретної держави у цьому плані завжди окреслюються певними межами. Вони окреслені і мораллю, і, головне, страхом покарання за брехню, якщо вона буде викрита. Простіше кажучи, існують негласні правила - про що і до якої міри можна брехати.
Особливість радянського (більшовицького) підходу до цієї справи, якого продовжує дотримуватися і нинішнє керівництво Кремля, полягає у фактичному скасуванні цих негласних меж (гласно такі межі, звісно, ніхто й ніколи не проголошував).
Суть більшовицької методології досягнення мети, її основа основ, полягає у діях без усяких обмежувальних правил проти супротивна, у якого певні обмеження існують. Це ніби так, коли у двобої сходяться бійці, один з яких веде бій у рамках правил класичного боксу (не бити нижче пояса, відкритою рукавичкою, ногами, не бити лежачого тощо), а інший - у рамках так званих «боїв без правил», де бити можна як завгодно і куди завгодно. Причому, будь-яка спроба боксера вийти з правил боксу і також зацідити супернику, приміром, ногою по пиці викликає бурхливе обурення «бійця без правил» і його звинувачення на адресу «боксера» у порушенні правил. Тобто, нерівність прав на свою користь і є головним з точки зору «безправильщика» правилом бою. За більшовицькою методологією, застосування брехні не може мати будь-яких моральних застережень. «Міністерство правди» - блискуча, на рівні афоризму, характеристика суті цієї методології, зроблена Джорджем Оруелом.
Треба розуміти, що поява таких «перлів» брехні, як розіп'ятий хлопчик у Слов'янську - це не самостійний витвір якогось невідомого особливо цинічного конкретного телепропагандиста. Точніше - конкретний «сюжет» цілком міг бути його породженням, але загальні правила, які уможливлюють появу подібного - це цілеспрямована державна політика, вироблена, випробувана і санкціонована на найвищому державному рівні, причому - задовго до початку російської агресії проти України. Цій політиці не п'ять, не десять і не двадцять років. Їй мінімум сто років, якщо рахувати з моменту приходу до влади в Росії її творців - більшовиків-ленінців.
Саме через те, що споживачі брехні дотримуються якихось моральних обмежень, ця «чиста» брехня і спрацьовує. Що має подумати обиватель, почувши з телевізора про розіп'ятого хлопчика? «Такий страшний випадок не може бути суцільною вигадкою! Ну, можливо, трохи журналісти чи ця жінка, що була свідком, перебільшили, але щось близьке до цього обов'язково було, а як же інакше!?» Що має подумати той же обиватель, коли чує: «Путін сказав, що йому дзвонив мер Генічеська»? Звісно, дзвонив, не може президент Росії казати, що дзвонив, якщо той не дзвонив! Президент не може так безпардонно брехати! Обиватель так думає, бо має все-таки якісь, хай страшно викривлені, але уявлення про мораль, точніше про те, що ті, хто ним і країною керує - люди, безумовно, вищі за нього, обивателя, в моральному плані. Це він, обиватель, може нахабно збрехати дружині, що сьогодні пива і в рот не брав (хоча, звісно, хильнув), але щоб так само чинив сам Путін!?
Говорячи про нинішню російську пропаганду, ми часто згадуємо Геббельса, його (насправді - Гітлера) слова, що чим неймовірнішою буде брехня, тим швидше в неї повірять. Так часто, що вважаємо Геббельса винахідником цього пропагандистського принципу. Та ні, Геббельс і німецькі нацисти - лише учні, а вчителі - більшовики. Причому, учні ні в чому своїх учителів не перевершили. Саме тому учні 70 років тому знищені, і в історії залишилися з однозначно ганебним клеймом, а вчителі живуть і непогано почуваються, мають титул «визволителі світу від фашизму» і продовжують продукувати безсоромну брехню про історію та сьогодення.
Бравий солдат Йозеф Швейк, герой однойменного роману Ярослава Гашека, мав, як відомо, силу-силенну усіляких знайомих і постійно згадував про різні випадки з їхнього життя. Одна з таких згадок - про якогось адвоката і його головне правило в роботі, яке той втовкмачував своїм клієнтам і яке винесене у заголовок цієї статті. З цього адвоката вийшов би класний більшовик!
Більшовицькій (російській) пропаганді для продукування своїх «історій» зовсім не потрібні навіть найменші реальні факти. Вигадка про те, що Керенський тікав із Зимового палацу від більшовиків переодягнений жінкою - брехня від початку до кінця. Історія про більшовицького наркома продовольства Цюрупу, який втратив свідомість від голоду прямо на засіданні уряду - так само. Дуже популярна і донині байка, що Сталін відмовився обмінювати свого сина Якова на фельдмаршала Паулюса («Я лейтенантів на фельдмаршалів не міняю!») - жодних пропозицій про обмін Гітлер Сталіну не робив. Історія про Хрущова, котрий на колінах вимолював у Сталіна прощення для свого сина-зрадника Леоніда - цинічна брехня. Свіжіший приклад: Раїса Горбачова, дружина Михайла Горбачова, втручалася у роботу політбюро ЦК КПРС - вигадка на «всі сто». Особливо полюбляють вигадувати подібні «достовірні історії» з домішкою такого звичного для росіян алкоголю. Так, «п'яний» Хрущов подарував Крим Україні, а «п'яні» Кравчук, Шушкевич і Єльцин підписали угоду у Біловезькій пущі.
Оскільки пропаганда по-більшовицьки - це солідно організоване на державному рівні виробництво, то й технології використовуються відповідні. Найпоширеніша й найочевидніша з них - масове продукування брехні на зразок конвеєра на великому заводі. Тобто, як казав колись Микита Хрущов про радянську економіку, - «по-нашому, чим більше - тим краще».
На кожному виробництві, у тому числі й конвеєрному, є свої неминучі недоліки. Є свій обов'язковий відсоток бракованої продукції. Але, погодьтеся, це не причина, щоб зупиняти виробництво чи відмовлятися від конвеєра тільки тому, що люди, які на ньому працюють, стають, як би це м'якше сказати, трохи «загальмованими», чи що. Можливо, історія про розіп'ятого хлопчика і є таким неминучим недоліком, наслідком «загальмованості» працівника. Можливо, якби пропагандистська брехня у Росії вироблялася не на конвеєрі, а була виключно «штучним» товаром, так би мовити - ручної роботи, то до такого ідіотизму, як історія про розіп'ятого хлопчика, справа не доходила б, але тоді загальна ефективність російської пропаганди була б не такою високою (так само, як, приміром, виробництво автомобілів конвеєрним способом загалом економічно вигідніше, ніж складати кожен автомобіль окремо руками, хоча якість останнього буде вища).
Одна з переваг, яку дає «конвеєрна» пропаганда - швидкість виготовлення кінцевої продукції. Для продукування розумної напівправди, максимально правдоподібної брехні, тобто - «штучної» продукції, потрібен тривалий час і пропагандисти високої кваліфікації. Натомість конвеєр дає змогу випередити всіх і першому подати свою (брехливу, звісно) інформацію про подію. А перша інформація дуже сильно впливає на споживача: той, хто спізнюється, вимушений не стільки давати свою інформацію, скільки спростовувати першу, тобто - виправдовуватися. Крім того, «конвеєр» дає змогу продукувати таку величезну кількість брехливої інформації, що просто неможливо всю її викривати і спростовувати. Іншими словами, пропаганди стає так багато, що будь-яка контрпропаганда просто фізично не справляється з роботою. Це особливо важливо, коли є гостра фаза протистояння: ось чому ще два роки тому, до початку відвертих агресивних дій Росії, ми не чули від їхніх пропагандистів таких дурниць, як розіп'ятий хлопчик чи дзвінок мера Генічеська.
Більшовицький метод брехні не передбачає виключно «конвеєрну» технологію. Є там, звісно, і «ручна робота». Одне іншому не заважає. Приклад для ілюстрації: можна довго і ретельно готувати одного шпигуна, розробляти для нього таку «легенду», що в неї повірять найпрофесійніші спецслужби ворога, і такий «Штірліц», зробивши за довгі роки кар'єру (штандартенфюрер, тобто - полковник!) у ворожому таборі, колись, зрештою, добереться до найважливіших їхніх секретів. А можна нашвидкуруч підготувати тисячу агентів з простенькими «легендами» і закинути їх у ворожий тил. Звісно, половина цих агентів одразу ж втрапить до лап ворожої контррозвідки, ще половина половини - десь сховаються і не стануть шпигувати, бо боягузи; якась частина свідомо переметнеться до ворога; хтось виявиться безпорадним у шпигунській справі, бо йолоп від природи. А з тієї зовсім невеличкої кількості, яка все-таки намагатиметься робити те, заради чого їх готували, комусь одному раптом повезе, і він, за сприятливих обставин, натрапить на важливий ворожий секрет. Який метод кращий, який дає більшу гарантію успіху? А ніякий, обидва однаково ризиковані. «Штірліц» теж може провалитися, він може випадково втрапити під трамвай або серйозно захворіти, йому може не поталанити добратися до ворожого сейфу, його радистка може погоріти на якійсь випадковості (приміром, під час пологів волати рідною мовою). І тоді виявиться, що вся копітка і багаторічна робота багатьох фахівців по підготовці супершпигуна - коту під хвіст. Найлогічніший вихід - застосовувати обидва методи підготовки шпигунів (посилюючи той чи інший залежно від пасивної чи гострої фази протистояння). Так і в російській пропаганді. Розіп'ятих хлопчиків і дзвінки з Генічеська придумують «конвеєрні» безіменні пропагандисти, яких сотні і тисячі, а, приміром, Володимир Познер - це «штучний товар», це - «Штірліц», котрий на відвертій брехні ніколи не спалиться.
Якраз сьогодні, після майже двох років війни, яку розв'язала Росія проти України і всього Заходу, ми є свідками малопомітних, але якісних змін як у російській державній пропагандистській політиці, так і у ставленні до неї за кордоном. Раніше згадані нами вигадки про Цюрупу, Сталіна чи Раїсу Горбачову все-таки ніколи особами на високих державних посадах не озвучувалися, вони поширювалися як чутки, максимум - підкріплені твердженнями того чи іншого історика, письменника, відставного чиновника середнього рівня, тобто - людьми, за балаканину яких держава не відповідає. Про «п'яного» Хрущова чи «п'яного» Єльцина патякають журналісти, політологи, історики (усіх, звісно, можна брати в лапки) і маса безіменних любителів цього жанру в соціальних мережах, але цього ми не чули і не почуємо від Путіна, Медведєва чи навіть кремлівських чиновників другого ряду. А ось сьогодні до пропагандистської брехні вже прямо долучають президента Росії, як у випадку з мером Генічеська. Поки що це, звісно, не масове явище, та й навряд чи колись буде масовим, однак, у цій сфері навіть поодинокі випадки є чимось неймовірно новим. Новизна з'явилася й у ставленні світу до пропагандистської продукції, яка йде з Росії. На Заході вперше (!) за всю історію стосунків з Кремлем заговорили про створення на державному рівні структур протидії російській пропаганді, а це означає, що Захід нарешті усвідомив: «брехня без правил» є важливим елементом державної політики Росії.
Пояснення згаданим змінам може бути лише одне: більшовицькі методи пропаганди вичерпують свій ресурс ефективності. Подібно до того, як наркоман змушений збільшувати «дозу», бо попередня вже не дає «кайфу», російська пропаганда теж «збільшує дозу». Залучення імені Путіна до пропагандистської брехні, яка приречена на швидке викриття, вимушеність найвищих посадових осіб, включно з президентом Росії, офіційно проголошувати очевидну для всього світу брехню - це і є таке «збільшення дози», адже, приміром, про кримський «референдум» чи про відсутність російських військ на Донбасі вже неможливо, аби говорили тільки неофіційні особи. Але і це не допомагає: не вірять вже не лише, як раніше, окремим російським пропагандистам, не вірять вже Путіну. В очах світових лідерів президент великої ядерної країни перетворився на звичайне брехло. Такого «іміджу» не мав жоден його попередник. Це - крах.
Усі знають, що наркоман не може безкінечно довго і безкарно збільшувати «дозу». Відомо, яким раніше чи пізніше буде кінець. Таким він буде і для російської пропаганди зокрема, і для російської державної політики загалом. Причому, схоже, вже не пізніше, а раніше.
Юрій Сандул, Оксана Федоряченко. Київ.
