Адреналін нації

Є люди, які не вміють чекати. Їм обов'язково треба швидше. Вони не залишають на завтра те, що можна зробити в країні сьогодні, вони кують залізо, поки гаряче. Вони - головний біль для всіх гілок влади.

Це вони виходять на вулиці у Кривому Розі, незважаючи на те, що по Юрію Вілкулу все було давним-давно домовлено. І продано усіма, хто міг. Вони могли б пишатися, що майже перемогли. Вони могли б сказати: це гарний початок, на наступних виборах ми розвинемо успіх. Але вони не хочуть п'ять років чекати наступних виборів. Вони хочуть їх зараз. Вони хочуть все й одразу. І за це «одразу» готові стояти майданом, не давати спокою владі та виборчкому, і, якщо треба, палити шини.

Таких заспокоюють: «Трохи повільніше, братці, трохи повільніше!» Їм кажуть: зрештою все стане на свої місця, треба тільки потерпіти. І в часи Великого Майдану теж так казали, але одного разу кількість нетерплячих переросла в якість, і сам час пішов швидше.

Вони руйнують леніних по всій країні, не чекаючи рішення міськрад. І не хочуть чути, що народ не готовий до декомунізації. Той «народ», який все ще святкує совок, заспокоїш тільки силою і відвагою.

Це вони вимагають негайних референдумів щодо НАТО, мови та особливого статусу Лугандону.

Це вони бажають, щоб Крим повернувся вже сьогодні. А перевибори парламенту і президента – настали завтра.

Це вони - ті, що постійно поспішають - не можуть задовольнитися «величезним прогресом» в справі боротьби з корупцією: призначенням голови НАБ і спецпрокурора. Їм вкрай необхідно, щоб Ситник і Холодницький вже найближчого понеділка посадили головних корупціонерів. У понеділок, і аж ніяк не у вівторок! І не дай Бог почати з дрібної плотви... Бо прийдуть під двері НАБ.

Вони не можуть чекати цілий рік, поки змінять Шокіна, тому що ще рік реформування того, що неможливо відреформувати – це кінець всім сподіванням. Вони кваплять слідство про розстріл Майдану, вони хочуть, щоб як нічні жахи швидше пішли в небуття Центрвиборчком і Конституційний суд – у своєму нинішньому складі.

Навіщо довго і нудно переписувати закони, обвішуючи їх шпаківнями поправок, потрафляючи кожному олігарху і чиновнику?

Вони пристрасно жадають, щоб суддя Царевич не ходила на роботу, а тільки на допити. Щоб злодіїв і сепаратистів у суддівських мантіях позбавляли недоторканності не місяцями тяганини, а за лічені години. Вони не розуміють, чому не можна разом звільнити 8 тисяч суддів і негайно ж набрати нових. Впаде вся судова система? А вона у нас є?

Вони не розуміють, навіщо так довго і нудно переписувати закони, обвішуючи їх шпаківнями поправок, потрафляючи кожному олігарху й кожному чиновнику. Тим більше, що після всього цього закони кращими не стають. Що толку від тих 2 тисяч законопроектів, що довгі місяці і роки збирають пил у стінах комітетів і секретаріату Ради? Навіщо вони всі? Закони повинні створюватися швидко. Поети і композитори знають: найкращі твори народжуються за одну ніч.

Вони ненавидять тих, хто, пускаючи слину, аплодує Байдену, і в той же день завалює реформаторські закони. Хто «на благо країни» займається в Раді злісним кнопкодавством.

Вони нервують, не в силах зрозуміти, що в нашій країні чиновники живуть строго за Френсісом Фукуямою - кожен вважає себе «останньою сущею на землі людиною», і з її приходом у владу настає «кінець історії».

Вони не готові будувати країну «повільним кроком, боязким зигзагом»

Вони – це колишні АТО-шники, обрані мерами і депутатами місцевих рад. Не в змозі чекати, вони через годину після оголошення результатів, засукавши рукави, беруться... ламати дрова. І наламають, і нарвуться на саботаж, але на помилках вчаться, а це краще, ніж безпомилково чекати біля моря штилю.

Поспішиш, кажуть у народі, людей насмішиш. Але якщо зволікатимеш, сам наплачешся.

Вони не готові будувати країну «медленним шагом, робким зигзагом». Державний довгобуд пліснявіє та покривається мохом, а в замшілих колонах важко вловити рух свіжого вітру.

Соціальні психологи називають їх неадекватами, міфотворцям і менторськи радять: треба просто жити, а все влаштується саме, і еволюція гуманніша за революції. Вони розсміються радникам в очі, тому що знають: еволюція нещадна до тих, хто не здатний до швидких змін.

На них навішали всіх у світі собак, вони задихаються під горою компромату, вони зацьковані ботами і фейками, висміяні фотожабами. Ті, Хто Нікуди Не Поспішає, до них жорстокі. А вони плачуть від злості і від самотності, але тягнуть всіх нас за собою, і не знижують темпу.

Вони - адреналін нації, що прискорює метаболізм суспільних процесів.

Вони проштовхують тромби в зашлакованій лінощами і корупцією кровоносній системі країни. Партії включили їх у списки як легкий макіяж, а вони палять скипидаром державні сідниці.

Вони живуть на розломі історії, який тут може бути спокій?

Не теоретики роблять наш день, не законотворці та концепцієписці, а люди Долі, говорив філософ. Ідеї і теорії потрібні лише для того, щоб народ міг обґрунтувати вже зроблений з натхненням вибір. Прецедент б'є струнку теорію. Треба спочатку вступити в бійку, писав інший філософ, і вже в ній вдосконалювати прийоми і тактику. Хіба блокада Криму нам цього не підказала? А Кривий Ріг?

У Литві зібрали цілий призов добровольців з числа молоді, натхнених прикладом українських волонтерів

Ми іноді не розуміємо, яким багатством володіємо! Який запальний їхній вогонь! Усім відомий Олег Рибачук розповів, як віяння з України донеслося до Литви. І там зібрали цілий призов добровольців з числа молоді, яку раніше в армію лише грошима могли заманити, і яку надихнув приклад українських волонтерів. Навіть у Байдена, другої людини в першій країні, досвіченої і скептичної у ставленні до України, промайнуло захоплення невичерпним зарядом Майдану, вічною батарейкою народної енергії, що дарує світло надії.

Ну, а раптом не впораємося? Раптом, перегорять запобіжники? Адже народ наш «незрілий» і «неоєвропеєний», ослаблений Голодомором і століттями російського рабства...

А якщо слабкий, то навіщо він потрібен історії? Щоб животіти, виїдаючи останні нерозграбовані ресурси, і тихо вмирати у скорботі за золотим століттям козацтва? Жити у спокійній безнадійності і розчинитися у вічності, не залишивши сліду?

Слабких у стародавній Греції скидали зі скелі. Щоб звільнити землю для інших...

Давайте поспішимо, друзі. У країни не так багато часу попереду. Потяг, що йде в майбутнє, на нашій Богом забутій станції зупинився не на довго. Він не чекатиме.

Євген Якунов, Віктор Мишковський. Київ.