Чорна пляма «чудо-богатирів», контрреволюція у жовтні 1917-го і непрощений «гріх» Зорге

Аналітика

03.11.2015 17:21

Укрінформ

Черговий випуск календаря «Вибраних дат» – авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події.

Вибрані дати. 3 листопада – 8 листопада

3 листопада 1794 року російські війська під командуванням Олександра Суворова штурмом взяли Прагу - передмістя Варшави. Цим було остаточно придушене польське повстання під проводом Тадеуша Костюшка, а генерал-аншеф Суворов отримав за цю перемогу вищий військовий чин фельдмаршала.

Російські солдати вчинили нечуване, навіть у ті часи, знищення мирного населення

У довгому списку злочинів, які поляки пред’являють росіянам і які ніколи їм не пробачать, першим стоїть різанина у Празі. Війська Суворова, зайнявши це передмістя польської столиці, вчинили нечуване навіть у ті, далеко не гуманістичні, часи знищення мирного населення. Російські солдати не пожаліли нікого – ні жінок, ні дітей. Історики говорять про більш як 20 тисяч загиблих поляків.

Чому раптом росіяни вчинили таку жорстокість – достеменно не зрозуміло й досі. Відомо, що це не була ініціатива російського командування. У наказі на битву Суворов зазначав, щоб «просящих пощады — щадить, безоружных не убивать, с бабами не воевать, малолетков не трогать». Однак, коли все-таки беззбройних стали вбивати, як і жінок та малолітніх дітей, Суворов не зробив, по суті, нічого, щоб зупинити різанину.

Подібна кричуща жорстокість для солдат будь-якої армії – чорна пляма, яку ніколи й нічим не змити

Російські історики виправдовували й продовжують виправдовувати жорстокість російських солдат тим, що раніше у Варшаві, коли почалося повстання, поляки знищили російський гарнізон. І це, нібито, спричинило помсту в Празі. Нічого переконливішого не придумали. Тож, навіть на думку росіян, суворовські «чудо-богатирі» на загибель своїх товаришів-солдат відповіли вбивством жінок і дітей. У будь-якому випадку, такі дії для солдат будь-якої армії – чорна пляма, яку ніколи й нічим не змити.

4 листопада 1897 року народився Дмитро Павлов, радянський військовий, генерал армії.

На початку війни з Німеччиною Павлов командував Західним фронтом (Білорусія), війська якого зазнали нищівної поразки. Павлова і ще кількох генералів його штабу зробили винними в цьому розгромі й розстріляли 22 липня 1941 року.

Д.Павлов став першим «цапом-відбувайлом» за невдачі СРСР у війні з гітлерівською Німеччиною

Таким чином, Павлов став першим «цапом-відбувайлом» за невдачі СРСР у війні з гітлерівською Німеччиною. Пізніше, вже після війни, радянська пропаганда знайшла й інших «винних» - чотирьох маршалів (Будьонного, Ворошилова, Кулика і Тимошенко) і безіменну групу так званих «кавалеристів», які нібито, в силу своєї обмеженості й нерозуміння принципів «сучасної війни», не змогли підготувати Червону армію до належного опору агресору. Зрештою, в ролі цапа-відбувайла побував (у хрущовські часи) і сам Сталін. Щодо «кавалеристів», то постраждав, хоч і несправедливо, тільки їхній особистий імідж (Кулика розстріляли в 1950 році за зовсім інші «гріхи»), а ось Павлов заплатив життям.

Була ще й інша, крім необхідності негайно призначити винних за розгром 1941 року, причина, по якій розстріляли Павлова і генералів його штабу. Сталіну, котрий небезпідставно побоювався, що такі значні військові поразки можуть спричинити спробу вищих військових керівників вчинити заколот проти його, Сталіна, влади, треба було продемонструвати своїм генералам: будь-який вияв нелояльності до найвищого політичного керівництва і до нього особисто буде покараний рішуче й жорстоко. Павлов був фаворитом Сталіна, Героєм Радянського Союзу, після війни в Іспанії зробив стрімку кар’єру, в лютому 1941 року отримав звання генерала армії (а їх тоді в армії можна було перелічити на пальцях однієї руки); причому Павлов не був «вискочкою» - звання й авторитет у Сталіна він здобув цілком заслужено. Не був він і безпринципним кар’єристом (в 1938 році підписався під листом групи радянських військових до Сталіна із закликом припинити репресії в армії), не раз сперечався зі Сталіним, відстоюючи свою думку щодо тих чи інших питань. Саме Павлов, очолюючи Автобронетанкове управління Червоної армії, наполіг на створенні та прийнятті на озброєння танків Т-34 і КВ. Жорстока розправа з генералом, що його цінував сам Сталін, мала переконати усіх у непохитності волі Верховного придушити будь-який непослух серед військових.

Павлова реабілітували в 1957 році. Але сьогодні в Росії, на новій хвилі возвеличення Сталіна, деякі пропагандисти (істориками їх язик не повертається назвати) знову змішують ім’я Павлова з багнюкою, приписуючи йому наміри змовитися з Гітлером (саме тому, мовляв, Павлов свідомо допустив розгром Західного фронту) та інші дурниці, намагаючись виправдати жорстоку розправу з ним Сталіна - кумира нової Росії.

7 листопада 1917 року – «Велика Жовтнева соціалістична революція». Про «Велику Жовтневу соціалістичну революцію» написано багато, глибоко і всебічно. Нібито все дослідили, всі деталі. Залишилося з’ясувати лише одну «заковику»: а чи було це дійство справді революцією? По суті, а не за назвою, даною комуністичними істориками і пропагандистами (хоча, часто різниці між ними й нема).

Лілія Шевцова упевнена: події жовтня 1917 року - не революція, а переворот

Ми всі давно звикли, що Жовтень-1917 – це революція. Погана чи добра, але революція. Яке може бути питання? Однак воно лише на перший погляд видається ідіотським. Приміром, один з найвідоміших і найавторитетніших сьогодні знавців радянської і російської політичної системи – Лілія Шевцова - упевнена: це не революція, а переворот, здійснений за допомогою народних мас. Ось її слова з інтерв’ю «Українській правді» (24 лютого 2015 року):

«– Если мы взглянем на историю России, то, в отличие от стран Восточной Европы, у России нет традиции революций, которые меняют власть. Последняя революция, когда масса народа шла на Москву, это был, кажется, Пугачевский бунт. Все остальное было переворотами при использовании, естественно, протеста на улице.

– Даже Февральская и Октябрьская?

– 1917 год – это переворот при использовании российских народных масс».

Чи змінили більшовики систему влади у Росії?

Іншими словами, за Шевцовою, революція визначається не масштабністю (тобто, кількістю залучених людей) цієї події, не кількістю пролитої крові, не кількістю персон, усунутих від влади, а тим, чи зазнала політична система принципових змін, тобто – чи виникла нова політична система, яка є прогресивнішою за попередню.

Отже, чи змінили більшовики систему влади в Росії?

Зрозуміло, революції, на відміну від переворотів, не відбуваються одномоментно, «у ніч на…». Росія завжди суттєво відставала від Європи і в економічному, і в політичному плані. Власне, економічне відставання якраз і було зумовлене відставанням політичним. Політична система царської Росії, феодальна за суттю, стримувала розвиток економіки. Це усвідомлювали всі, хто хоч трохи розумівся на політиці та економіці. Тому на політичну систему царської Росії тиснули зі всіх боків. З одного боку – радикали різного роду (всі ці «народовольці», анархісти, праві й ліві есери, більшовики й меншовики тощо), з іншого – помірковані буржуа (кадети, «октябристи»). І в середовищі владної еліти було чимало людей, які не тільки розуміли необхідність кардинальних змін у політичній системі, а й дещо для цього робили.

Росія неухильно йшла до повноцінної буржуазної демократії, однак була зупинена

Скасуванням кріпосництва, а потім запровадженням земства (специфічний російський різновид місцевого самоврядування) Росія спочатку повільно, а потім дедалі швидше пішла шляхом революції (зауважте, значною мірою, з ініціативи і під керівництвом панівної політичної еліти). Зміни відбувалися саме в напрямі буржуазному, якщо користуватися термінологією марксистів, і закономірно супроводжувалися бурхливим розвитком економіки. Або, простіше кажучи, в країні розвивалися передумови неминучого з часом обмеження абсолютної політичної влади найвищого дворянства від імені монарха. Росія неухильно йшла до повноцінної буржуазної демократії, до демократії, схожої до тогочасної європейської. У 1905 році суспільство вирвало у царя справді революційні зміни – дарування демократичних свобод (свобода слова, зібрань, політичних партій) і заснування більш-менш реального парламенту – Державної Думи. Нарешті, в лютому 1917 року вдалося скинути монархію, і шлях до справжньої революції – зміни політичної системи - був, здавалося, повністю відкритий. Були оголошені вибори до Установчих зборів, які мали виробити Конституцію. Але – «аж ось прийшли більшовики».

Більшовицький переворот жовтня 1917 року став не революцією, а контрреволюцією. Він зупинив процес наближення Росії до демократії

Більшовицький переворот жовтня 1917 року став не революцією, а контрреволюцією, тому що зупинив еволюційно-революційний процес наближення Росії до демократії. Більшовики відкинули Росію навіть не в «дореволюційний» період 1861 – 1917 років, а ще далі, в ті історичні часи, коли в Росії не існувало жодних реальних представницьких органів влади, крім боярської Думи при «батюшке царе». Як колись джерелом найвищої влади в Росії була вузька верхівка боярських і княжих кланів, а влади загалом – обмежена частина суспільства, яка мала офіційний статус дворянства, так в СРСР єдиним джерелом найвищої влади стало вузьке коло найвищих керівників (політбюро, ЦК), а влади загалом – обмежена частина суспільства, яка мала офіційний статус членів КПРС. Це в політичному плані, а в економічному більшовики загнали Росію туди, де вона ніколи й не була – до практично повної заборони приватної власності на засоби виробництва.

Таким чином, захоплення влади більшовиками в 1917 році революцією може називати лише той, хто свято вірить в існування соціалізму і комунізму. А оскільки історія вже довела, що так званий марксистський соціалізм і комунізм – це утопія, то соціалістична чи комуністична революція – також утопія, її не буває.

7 листопада 1944 року у токійській в’язниці «Сугамо» стратили радянського розвідника Ріхарда Зорге.

Про Зорге придумували легенди, замовчуючи його справжні досягнення

Радянська пропаганда зробила Зорге найвідомішим серед громадян СРСР розвідником. Треба визнати, що всенародна слава Зорге була цілком заслуженою – розвідником (шпигуном) він і справді був унікальним. Однак, як це завжди було з людьми, яких славила радянська пропаганда, про Зорге придумували легенди, замовчуючи його справжні досягнення. Приміром, твердження, що він дізнався та передав у Москву точну дату нападу Гітлера – фальшивка, вигадана у хрущовські часи з очевидною метою зайвий раз «пнути» Сталіна, який нібито не повірив Зорге, через що й стався розгром 1941 року. Зорге просто не міг знати дату нападу Німеччини на СРСР, оскільки джерелом його інформації було посольство Німеччини в Японії, а в посольство не могла надходити офіційна інформація про плани німецького вермахту в Європі, а лише різноманітні й суперечливі чутки.

Доля розвідників (шпигунів) украй зрідка буває щасливою. Така особливість їхньої професії. І справа не в тому, що вони постійно ризикують бути викритими контррозвідкою супротивника. Як не дивно, але розвідники не меншою мірою потерпають від власного начальства, причому, це трапляється не від того, що комусь начальство попалося погане, а в силу специфіки професії шпигуна.

Із Зорге саме так і трапилося. В Японії він був кореспондентом двох німецьких газет, чудово знав цю країну, мав серед японців широкі зв’язки. Він, можливо, був на той час найкращим серед європейців знавцем Японії. Зрозуміло, що такий німець привернув увагу німецького посольства. Його консультацій потребували й посол, і військовий аташе. Зорге запропонували найтісніше співробітництво, навіть посаду - прес-секретаря посольства. Уявляєте, яка удача для шпигуна? Не треба вишуковувати хитромудрі шляхи до таємниць посольства, ламати голову, як зав’язати там корисні знайомства, можна не боятися уваги служби безпеки посольства. Навіщо все це, якщо посол і військовий аташе разом із тобою складають звіти у Берлін, якщо ці звіти ти сам, по суті, і складаєш?

Про пропозицію німців Зорге, як і належить, доповів у Москву. Без згоди начальства на таке співробітництво розвіднику категорично не можна погоджуватися. Москва дозволила і одночасно… занесла Зорге до категорії розвідників, інформацію від яких треба перевіряти особливо ретельно. Простіше кажучи, рівень довіри до Зорге автоматично знизився до підозри у подвійній грі. Парадокс, але такі суворі закони спецслужб усього світу: інформація від людини, яка служить чи офіційно співробітничає з іншою спецслужбою, не може вважатися достовірною без додаткової, з інших кількох незалежних джерел, перевірки. Тож, якби Зорге навіть повідомив Москву про 22 червня, йому не повірили б - не тому, що Сталін ідіот, а тому, що такий закон розвідки. До речі, за цим суворим законом, інформацію від Штірліца (якби такий існував, а не був придуманий) регулярно відправляли б до сміттєвого кошика, оскільки відомості з «логова» СД (імперської служби безпеки Німеччини) перевірити з інших джерел було практично неможливо. А після війни цього Штірліца, замість нагороди, слідчі НКВС добряче допитали б (звісно, із застосуванням методів «фізичного впливу») - коли саме його перевербували фашисти (взагалі, нагородження «кіношного» Штірліца зіркою Героя ще до повернення в Москву – повна маячня з точки зору історичної правди).

Радянська розвідка «нагородила» Зорге тим, що довела його до смерті

А Зорге радянська розвідка «нагородила» тим, що довела його до смерті. Зорге японці заарештували 18 жовтня 1941 року, смертний вирок винесли 29 вересня 1943 року, а виконали цей вирок ще через рік – 7 листопада 1944 року. Чому страту затягнули більш, як на рік? Є версія, що японці пропонували СРСР обміняти Зорге, але їм було відмовлено. Документальних підтверджень цієї пропозиції та відмови не знайдено, що, звісно, не означає, що їх не було. Але безсумнівним є той факт, що радянська розвідка нічого не зробила, щоб врятувати Зорге. І причина цього в тому, що Зорге порушив категоричне правило радянського шпигуна: за жодних обставин не визнавати, що працював на СРСР! А Зорге заявив на слідстві, що шпигував на користь Комінтерну через співробітників радянського посольства. Це був «гріх», прощення за який бути не могло. Зорге керівники радянської військової розвідки (до речі, Зорге був не чекістом, а саме військовим розвідником) викреслили і забули, й згадувати не збиралися. «Воскресив» Зорге і доручив пропаганді «розкрутити» його Микита Хрущов у 1964 році, коли йому показали французький фільм «Хто ви, доктор Зорге?». Хрущов був дуже вражений цим фільмом, а дізнавшись, що герой – не вигаданий персонаж, а реальний радянський розвідник, наказав надати йому всі матеріали про Зорге. Ну а далі – все за законами пропаганди, з використанням (куди ж без цього!) на потреби поточного політичного моменту, тобто – проти Сталіна. Тоді й з’явилася легенда про попередження Зорге, якому Сталін злочинно не повірив.

8 листопада 1620 року - на Білій горі (місцевість на захід від Праги) відбулася битва між католицькою армією імперії Габсбургів та військом чеських протестантів.

Битва на Білій горі мала катастрофічні наслідки для чеської нації

Чехи зазнали цілковитої поразки, ворог зайняв Прагу.

Ця битва мала катастрофічні наслідки для чеської нації. Чехія на 300 років потрапила під владу австрійських Габсбургів, які ліквідували автономію чеського королівства, перетворивши його на власну вотчину, де проводилась політика тотального онімечення. Наслідком такої політики стало практично повне знищення шляхти та практично всіх вищих і середніх верств суспільства, чеська мова в XVIII столітті перетворилася на мову неосвіченого селянства. Чехія втратила до 3/4 мешканців.

все-таки, Чехія на початку ХХ століття зуміла відродитися - і як нація, і як держава. Її приклад має слугувати нам, українцям, нагадуванням, що нема в світі нічого незворотного, і не ми одні в світі такі нещасні. І ми теж, як колись чехи, можемо подолати багатовікову чужоземну асиміляцію. Зрештою, чехам було навіть важче, ніж нам. Тому, будьмо оптимістами навіть при згадці про програну чехами майже чотириста років тому битву за існування нації та народу.

Юрій Сандул, Оксана Федоряченко. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Актуально