Історія знайде, яким чином зробити вас переможеним
Якщо ви спізнюєтеся, якщо ви йдете проти історичної тенденції - ви програєте, причому співвідношення сил не має жодного значення. Історія знайде, яким чином зробити вас переможеним. Це буде дуже болісний для російського народу процес. Але коли Росія пройде цей шлях очищення, то, дуже ймовірно, стане благополучною країною, як і всі без винятку колишні імперії.
Можливо, у майбутньому ми поставимо Путіну пам'ятник як творцеві української громадянської нації - він зіграв (від протилежного) дуже важливу позитивну роль у формуванні нинішньої України.
- Як ви оцінюєте перспективи реінтеграції Донбасу?
- Якщо ви поцікавитеся історією революцій у Європі, то побачите, що далеко не завжди після революції країни мали ті ж межі, що й до революції.
- Отже, ваша відповідь - ні?
- Я не можу передбачити, як буде. Звичайно, зараз у світі не люблять, коли щось розпадається. Але не можу передбачити, що регіон, не задоволений нашим рухом у Європу або відходом від «русского мира», стане ординарною частиною України. Це багато в чому, напевно, залежить від того, наскільки ми будемо успішними.
Можливо, це будуть якісь нові форми державного об'єднання. Так само, як Революція Гідності - це новий тип революції.
Олександр Пасхавер про Майдан
«Майдан був трагічним, але величним видовищем. Революція зробила українців величним народом. Це ніколи даром не дається, але я захоплений цим процесом і вдячний долі, що став його очевидцем.
Перші півроку я був абсолютно не в змозі що-небудь аналізувати. Суцільні емоції. Потім я сказав собі: ти що, у тебе ж є професія, аналізуй!
Революція - процес величний, а все величне викликає захоплення. Якби ви стояли, дивилися на виверження вулкана, у вас було б те ж саме почуття. А говорити про те, не хочу я цього чи хочу, смішно. Мало чого я хочу... Це сильніше за кожного з нас і за всіх нас разом.
Мій перший спогад - про той день, коли в Києві побили студентів, що, безсумнівно, було провокацією проти Януковича або його абсолютною дурістю. Мешкаючи в центрі столиці, я бачив, що за студентами гналися мало не кілометр, щоб бити. Бити жорстоко і безглуздо, тому що їх можна було змусити розійтися без всяких фізичних зусиль.
Це було з п'ятниці на суботу, а далі сталося декілька подій, які мене ввергли в оцей стан трепету, захоплення.
Вийшовши з будинку в неділю, щоб потрапити на Хрещатик, я звернув на вулицю Лютеранську. Вулиця Лютеранська досить широка, людей тут живе дуже небагато, але цього дня вона була заповнена людьми на всю ширину, від будинку до будинку, наче йшла демонстрація. Про себе подумав, де ж узялися ці люди.
Всі вийшли з будинків - середнього віку, літні люди, діти, і всі разом пішли на Майдан. Це було перше відчуття незвичності, чогось зовсім не схожого на 2004 рік.
Наступне, що мені запам'яталося, - це набат, який лунав у скорботні дні лютого 2014 року з дзвіниці Михайлівського собору. Хто хоч трішки цікавиться історією, той знає, що означає, коли б’ють на сполох. Потім і я зрозумів значущість події, коли прочитав, що востаннє били на сполох у Києві, саме в Михайлівському, 1242 року, коли прийшов Батий.
Хлопець бив на сполох ніч і день, сам не розуміючи, як він це витримав.
Неможливо було дивитися, як їх убивали, а вони не йшли з Майдану, готові вмирати заради свободи...»
Наталія Яценко, Віктор Мішковський. Київ.
