Революція і окупація. Про віру в погане
Українці - народ досвідчений. Вони легко вірять у погане, але примиритися з хорошим їм важко.
Крістін Лагард заїкнулася про успіхи України - і отримала цебер гніву: ну як вона могла! І відразу підозри: чи то в неминучому Мінську-3, чи то в дрімучій некомпетентності глави МВФ. Справи ж наші є скорботними, а вона хвалить!
Натомість Тягнибок на говорильні у Савіка Шустера одразу зірвав джекпот. Адже він обіцяв «голодні бунти», «доведення країни до відчаю»... Грізний такий. І як же йому не повірити!
Ярош спробував перехопити ініціативу, закликав Правий сектор приготуватися до акцій з «ліквідації режиму внутрішньої окупації».
Кількість готових вийти на протести киян збільшилася з 14 до 17 відсотків - погрожують соціологічні служби, що виникли напередодні виборів. Переважна більшість вважає, що країна йде неправильним шляхом.
Війна якось на другий план відійшла. Немовби й не стоїть на кордоні 53 тисячі чужих військ. Немовби не крутиться репресивна путінська машина, що перемелює долі наших полонених і штампує слідчі справи на наших патріотів.
У гнівних блогах записних «революціонерів» дедалі менше згадується АТО. У них давно не висміюється Путін. Натомість зачастило ольгінське: «хунта» і захарченківське - «окупаційна влада». І ятрять душу заклики до Третього майдану.
Демотиватори та фотожаби таврують не Кремль, а Печерськ. Нібито й немає ніякої війни, окрім як війни з владою. А демотиватори, вони чому так називаються? А тому що геть відбивають у народу мотивацію що-небудь робити, змінювати країну, захищати Батьківщину. Батько теорії НЛП Роберт Ділтс назвав такий стан «стійким обмежуючим переконанням». Таким собі соціально-психологічним гальмом. Мовляв, чого нам всім напружуватися, якщо в нас «внутрішня окупація».
Вбитий у голову демотиватор породжує специфічну логіку: якщо мені ця влада ненависна, то нехай у всіх її справах у неї нічого не вийде! Не важливо, чи йдеться про реформи, мобілізацію, захист країни, мінські угоди, вибори - ні-чо-го! Поразка влади, підказує внутрішній демотиватор, - це перемога народу!
Кужель на одному з ток-шоу сказала: Батьківщина, мовляв, не віддасть голоси за урядовий проект! Не пам'ятаю вже, за який. Але це й не важливо, важливо те, з якою гордістю вона це вимовила. Немовби уряд, призначений у тому числі й її фракцією, - вороги. З її боку це - героїзм? Патріотизм?
Суспільство вже майже готове взятися за сірники.
Олег Ярославович зараз виправдовується, що прийшов до ВР з миром. Швайка не пам'ятає: чи били його під ВР, чи він кого бив. А винен Аваков, бо це його людина гранату кинула. Але хто ж тоді штовхався з нацгвардійцями під прапорами Свободи, в масках і балаклавах, зі щитами й кийками, хто і навіщо кидав димові шашки? І якщо хотіли прорватися до будівлі парламенту, то навіщо? Голосування ж тоді вже закінчилося. Щоб захопити ВР, залягти на матраци та організувати центр спротиву? А далі? Довершити те, що (всупереч задумам Путіна) не вдалося в лютому 2014-го?
Дозволимо собі сміливість припустити, що Тягнибок не давав прямого наказу кидати гранату в нацгвардійців. І на відміну від вбивства Бузини, розстрілу міліціонерів друзями Віти Заверюхи і гранатометання в Мукачеві - це комбінація ФСБ.
Вона вдалася на славу. І тепер усім, хто слідом за Сталіним стверджує, що з розвитком держави класова (ну не класова, так «національно-визвольна») боротьба лише загострюється, треба знати: Москва уважно стежить за ними.
І якщо навіть це просто бажання полякати владу, кремлівські майстри швидко і жорстоко відпрацюють «страшилку», не залишаючи люфту нашим «патріотам» для виправдань. Ми вже знаємо, як приблизно це виглядає. Вони реагуватимуть на кожне наше слово, виконуватимуть кожне наше брудне бажання, втілюватимуть в життя кожну необдуману погрозу. Заткнути рот? Заткнуть! Підпалити банк? Підпалять! «Ліквідувати режим»? Ліквідують! Усе, чого бажаєте! Такі собі «двоє з ларця, однакові з лиця».
Революції за бажанням окремих людей не відбуваються. А ось масові заворушення - з гранатами, підпалами, штурмами і жертвами (та ще коли в країні стільки зброї на руках) можуть. І стане це все приводом, щоб назвати Україну країною, що не відбулася, і виправдати те, що не можна виправдати ніяк.
Досі точно не відомо, хто підпалив Рим у 64 р. до н.е.: імператор Нерон, християни, євреї, місцеве архітектурне лобі чи п'яні вартові, що заснули біля багаття? Але про те, що Вічне місто буде знищено вогнем, віщали багато пророків, а отже, воно просто не могло не спалахнути відразу з усіх боків.
Очікування бунту робить його неминучим.
Революція дуже інерційна річ. Її важко почати, але й закінчити вчасно теж нелегко. Різні верстви, що ламали антинародний лад разом, по-різному бачать, яким повинен бути лад «народний». Великий капітал вважає, що відбулася революція, коли зламано диктатуру однієї партії чи одного клану. Середній клас бачить метою - демонополізацію, конкуренцію, свободу особистості й закон. Націоналісти вважають, що представники окремих націй невиправдано багаті, і жадають національної справедливості. Люмпен чекає доброго диктатора, який відбере все в заможних і роздасть незаможним. Людина з рушницею бажає, щоб усі слухалися саме її, людину з рушницею. А є ще субпасіонарії, яким узагалі влада не потрібна, а потрібна анархія, війна і повноцінна можливість грабувати.
Пам'ятаєте, як співалося в старій радянській пісні: «Есть у революции начало, нет у революции конца...».
А є ще «колишні», які ну дуже хочуть повернути статус-кво і, оскільки самим їм у країні вже ніхто не довіряє, просять братської допомоги в армії суміжної держави. А та й сама не проти. Це і називається інтервенцією.
Інтервенти не бачать в революції жодного сенсу, крім одного - вона повинна тривати доти, доки вже не зможе себе захищати. Тому ворожі лазутчики підтримують ниці бажання найбільш маргінальних верств суспільства і підбадьорюють охочих постріляти.
Друзі, слід усвідомити: революція в нас закінчилася. У нас - боротьба з інтервенцією. І не тільки в Криму і на Донбасі. Вона, інтервенція, в наших умах. Інтервенція «русского мира» і російського бунту, який на відміну від українського Майдану так само безглуздий, як і нещадний.
І тому головне завдання на цьому етапі революції - поставити в ній крапку. Повернутися до еволюції та спробувати змінити державу, не ламаючи її.
Американський вчений Джарред Даймонд шукав відповідь на питання, що хвилює багатьох істориків: чому первісна людина, яка вільно й сито жила збиранням і полюванням, змінила життя на гірше? Чому добровільно підпорядкувала себе паразитарному класу воїнів і правителів, що не виробляють продукту, погодившись гарувати по 20 годин на добу, їсти одноманітну їжу і жити в антисанітарних умовах міст-держав? Головна причина, вважає Даймонд, - захист життя і майна від зовнішнього ворога, який убивав, грабував і забирав у рабство. І за це благо доісторична людина готова була поступитися і волею, і ситістю.
Як би кепсько й непрофесійно наша держава не вела війну, вона нас захищає від зовнішнього ворога. Часом навіть проти нашої волі: збираючи податки на армію, насильно призиваючи на фронт, репресуючи тих, хто намагається її розхитати.
Головний злочин Януковича не в тому, що він зміцнював особисту владу, а в тому, що руйнував державу як інструмент оборони перед зовнішнім ворогом. Воюючи з державою та її інструментарієм - судом, поліцією, фіскальною службою, ми відчиняємо ворота фортеці перед завойовником.
Важко ставитися до нашої влади по-доброму. Тому що вона обмежує нашу свободу, підвищує тарифи й податки, зменшує пенсії й не ремонтує дороги, проголошує, але не просуває реформи, обманює, краде!
Так, трапляється, що й краде. Святих і серед священиків мало, писав Антоній Сурозький, їх треба шукати в монастирях.
І, звичайно, любити таку владу важко. Та й не треба владу любити: ми ж не в Росії і не в Північній Кореї. Можна її навіть не поважати, лаяти, клепати на її представників фотожаби. Пікетувати, поливати зеленкою. Добряча прочуханка не завадить. Ми можемо (і зобов'язані) її переобирати. Поки можливість публічного впливу на владу є - через ЗМІ, громадянське суспільство, політиків - ми повинні цим користуватися. Поки шлях до реформ відкритий, Третій майдан не має позитивного сенсу.
Зруйнувавши владу, ми зруйнуємо інструмент і саму можливість зміни цієї влади. А ті, хто прийде після бунту, привчаться жити не від виборів до виборів, а від перевороту до перевороту. Від окупації до окупації.
Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ.
