У Верховній Раді самогубців нема

За останні чотири дні регламентний комітет Верховної Ради відхилив подання Генеральної прокуратури на скасування депутатської недоторканості чотирьох народних депутатів – Дейдея, Лозового, Довгого, Полякова. Неприємно, м’яко кажучи. Однак найбільше дратує у всій цій історії не демонстративно-глузлива відмова регламентного комітету, не відверта кастова солідарність всупереч вимогам закону та елементарної справедливості, а емоційне обурення їхніми діями з боку нашого блогерно-публіцистичного товариства: «цирк», «дочекаються суду Лінча», «скасувати до біса цю недоторканість», тощо.

Люди, ви це серйозно?

Даруйте, який же це «цирк»? Абсолютно закономірна і єдино можлива реакція системи, у якій контроль за діями влади покладений на саму владу. Чого іншого ви чекали? Що корупціонер – міністр чи депутат – від сорому, що вкрав, піде і сам добровільно сяде за грати? Ми дали йому конституційне право самому обирати, йти чи не йти під суд, відповідати чи не відповідати за скоєні злочини, а тоді дивуємося (обурюємося), що він обрав не йти і не відповідати. А нашого обурення і погрози «вішати» він, може, й боїться, але не настільки, щоб негайно йти за грати і втрачати здобуте корупцією майно. Зрештою, «вішати» - це якщо й буде (а, може, й не буде), то колись, а «застрелитися» від нього вимагають вже негайно.

У нас одна з функцій суду – оцінка законності дій частини громадян (народних депутатів) – просто забрана у нього і віддана на колективний розсуд законодавчого органу. Тобто, по-перше, функція суду віддана несудовому органу, і, по-друге, оцінює цей несудовий орган самого себе. Невже правова абсурдність такого стану речей не очевидна? Який найпрестижніший університет у світі треба закінчити, щоб цю очевидність побачити? Тим часом, коли ми сьогодні проводимо судову реформу, то питання повернення суду забраного у нього права і обов’язку судити і тих громадян, які мають статус народних депутатів, навіть не порушувалося, і опозицією також.

Як можна всерйоз говорити про скасування депутатської недоторканості як вихід з глухого кута7 Який же це вихід? У всьому світі депутатська недоторканість має єдину мету: захистити законодавця - представника народу – від свавілля правоохоронних (силових) органів, які підпорядковані виконавчій владі. І єдиний, хто може і повинен об’єктивно оцінити претензії виконавчої влади до представника законодавчої, це незалежний – і від виконавчої, і від законодавчої влади – суд. І поки в Україні такого незалежного суду нема, скасування депутатської недоторканості – ідеальний інструмент для швидкого силового придушення політичної опозиції. Що такого заплутаного чи неоднозначного у цій банальній істині, що її багато хто не бачить чи ігнорує?

Ось Мустафа Найєм, народний депутат, сьогодні закликає народ долучатися до руху за обмеження депутатської недоторканості, щоб вона діяла лише тоді, коли депутат виконує свої службові обов’язки (до речі, які саме? їх можна чітко виокремити в правовому сенсі?). У цьому пан Мустафа бачить вирішення проблеми. Ось звідки така наївність у досвідченого журналіста і політика? Невже він досі не знає, що ще жодного опозиційного депутата (політика) у світі формально не засуджували за опозиційну (політичну) діяльність, а завжди за якийсь кримінальний злочин? Приміром, чи відомо пану Мустафі, що, згідно з офіційним рішенням радянського суду, В’ячеслава Чорновола ув’язнювали в мордовських таборах не за правозахисну (політичну) діяльність, а за спробу зґвалтування? Технологія засудження політичних опозиціонерів за нібито суто кримінальні злочини відпрацьована в історії людства ідеально, технологічних проблем тут вже давно нема. І обов’язковим елементом цієї технології є наявність залежного від влади суду. Будьте певні, і у нас опозиційного депутата судитимуть не за його опозицію чинній владі, а за, приміром, знайдений у кишені пакет з наркотиками. Це якщо суд у нас і далі буде таким незалежним лише на папері, як сьогодні.

Депутатська недоторканість обов’язково потрібна, причому всеосяжна, але скасовувати її щодо конкретного депутата (тобто, давати дозвіл на проведення будь-яких слідчих дій – допити, обшуки, затримання, арешт) мають не його колеги, а Верховний Суд України. Не Печерський, Недригайлівський чи інший районний, а саме Верховний, бо йдеться про представника найвищого законодавчого органу країни. Так, спочатку Верховний Суд має бути і справді незалежним від інших гілок влади, але то вже інша проблема. Так само захищений недоторканістю має бути будь-який депутат, а не лише Верховної Ради. Депутата місцевої ради теж обирають люди, ті ж самі виборці, і він теж стоїть на сторожі інтересів людей від незаконних дій виконавчої влади. Тільки дозвіл на слідчі дії щодо нього і на притягнення його до судової відповідальності може давати суд нижчого, ніж Верховний, рівня – районний чи обласний, залежно від того, до якого представницького органу обрано цього депутата. Тільки так можна забезпечити відповідальність депутата перед законом і одночасно захистити його від свавілля виконавчої влади. Усі інші варіанти – це та чи та крайність, яка однаково нехтує верховенством права стосовно усіх, без винятку, громадян.

Отже, проблема, яку регулярно демонструють суспільству Верховна Рада загалом і члени її регламентного комітету зокрема – це проблема належного функціонування в Україні судової системи, тобто, на даному етапі, – частина загальної проблеми реформування українського суду. Жаль, що мало хто це усвідомлює, а бачить лише насправді обурливий «цирк».

Юрій Сандул, Київ