Суд над Савченко. Від інквізиції до Путіна
...Не треба шукати в ситуації з Надією Савченко політтехнологій. Не треба тому, що вони лежать на поверхні і добре проглядаються. І тим паче, це не так вже й важливо.
Історія Жанни д'Арк (з якою Надію порівнюють) теж була чистої води політтехнологією. Папа Пій II у своїх мемуарах припускає, «що хтось мудріший замислив цей вихід», щоб подолати розкол, який запанував між знатними людьми через успіхи англійців». А кардинал Мазаріні, відомий більшості з нас за романами Дюма, сказав ще категоричніше: «вся історія з Орлеанською дівою була всього лише політичною хитрістю».
Своя політтехнологія була і в англійців. Викупивши полонену Жанну у бургундських, можна сказати, сепаратистів за 10 000 «срібників», окупанти влаштували показовий процес, в якому, зауважте, Жанна фігурувала не як військовополонена, якою, по суті, була, а як єретичка. Метою процесу в Руані було змусити Жанну визнати свою провину і після цього спалити її на вогнищі. Розрахунок був на те, як пише в мемуарах той самий Мазаріні, що якщо дівчина загине, це буде означати: доля більше не прихильна до Франції.
Загалом, йдеться про технології інформаційних війн. І в цьому сенсі порівняння Надії Савченко з героїнею середньовічної Франції цілком коректно. Нехай читач не лякається, порівнюючи масштаби особистостей - нас збиває з пантелику так звана «аберація близькості», коли за деревами злоби дня ми не бачимо лісу. Треба зрозуміти, що масштаб героя визначається не переліком його досягнень, а чеснотами, які у ньому побачив народ, і ступенем впливу цього народу на історичні та цивілізаційні процеси. Стане Україна чимось значущим в Європі - Надю цінуватимуть як героя європейського рівня, згине як самостійна держава - хто згадає про одну з полонянок, що коротають життя у чужинській в`язниці?
Диявольськи вміло підбирали підручні Путіна об'єкт власних політтехнологій, ретельно вибудовували образ її міфічних жертв - «журналістів при виконанні»... У саме серце влучили українському народу. Знайти стійку, непохитну «бандерівку», почекати, поки вона стане народним героєм, і потім, як чаклуни вуду, умертвити в кам'яному мішку її живу душу і разом з нею душу народу...Ось така поставлена мета. Ну, а при вдалому збігу обставин, домогтися визнання нею своєї вини, показати на весь світ, як розмазує по щоках сльози каяття. (Як показували іншу, відпущену полонянку - її і тримали рік у підвалі, аби радувати росіян картинкою ридань агента Правого сектора). Це підтримало би Путінський режим, як свіжа кров Дракулу, омолодило б краще всякого ботокса. І головне, показало б рабам імперії: ніхто не встоїть перед «рускім міром» з його катівнями і заплічних справ майстрами.
Планка неймовірно високо піднята з обох сторін. Чи витримає Надя? Чи витримає українська влада, вина якої не в тому, що використовує ситуацію з політтехнологічними цілями, а саме навпаки - у тому, що пізно роздивилася політтехнологію ворога, реагувала на події як на класичний судовий процес, наймала адвокатів, намагалася переконати результатами експертиз? І тільки останніми днями й під натиском суспільства туди вирушила делегація політиків, яку - і це було зрозуміло - нікуди не допустять і не дадуть заспівати гімн України на підмостках російського судилища.
Але історію з Савченком, як і історію з Жанною д'Арк, споріднює і те, що обидві вони, ці історії, далеко вийшли за рамки чистих політтехнологій, глибоко відбилися в душах народу, зажили самостійним життям. Англійці не змогли зламати в'язня, її стійкість не просто об'єднала Францію - а зародила французьку націю. Соратники Жанни, Франція стали вигравати одну битву за іншою. А через 20 років, з подачі Папи, вердикт був переглянутий, і Орлеанська діва визнана невинуватию.
Спроба двадцятьма роками в'язниці для нашої льотчиці довести, що "доля відвернулася від України", ця спроба не спрацює. Це вже очевидно. Надія виявилася не по зубах путінським інформаційним кілерам. Не в Росії, і не інквізиторами режиму - але її буде виправдано.
Коли кажуть: чому всі наші погляди спрямовані на Савченко, а не, скажімо, на Сенцова чи Кольченка, то на це можна відповісти так. Сенцов - це людина творчості, безумовний талант, з філософським стоїцизмом сприйняв вирок і продовжує жити, щоб боротися інтелектуально. Він приклад того, як має поводитися у подібних випадках справжній інтелігент.
Савченко - не бажає змиритися, не бажає грати за правилами катів, вона буде нігтями і зубами виривати собі свободу і повернення на Батьківщину - живою чи мертвою. Так поводяться аристократи, і цього очікує від них народ. Саме аристократи, писав психолог Бруно Беттельгейм, колишній в'язень концтабору Дахау, саме вони завжди сплутували карти гестаповцям у таборах смерті, тому що не дорожили власним життям і не грали за встановленими для них нелюдськими законами зони.
Фактично сьогодні в свідомості нашого суспільства існують два образи Надії.
Одна з них - жива людина, молода, гарна жінка, з нелегким характером, незаслужено кинута у в'язницю, яка руйнує її тіло і здоров'я. Вона веде свою болісну боротьбу за людські права і гідність, піддається принизливим обшукам та допитам. Із невід`ємними від тюрми прозаїчними і прихованими від загалу хронічними хворобами. Можливо, не така сильна усередині себе, яка, можливо, плаче, коли ніхто не бачить.
І як живий жінці ми були вдячні їй за те, що припинила сухе голодування, що залишилася жити для всіх нас. Але десь в глибині душі затаївся докір: чи не піддалася на провокацію ФСБ, чи не пішла на поступки? Відчуваючи її живу душу, плачемо, коли бачимо написане нею з клітки: «Люблю Україну, сильно-сильно». Але і не розуміємо її хуліганського жесту з виставленим середнім пальцем - чи годиться так офіцеру ЗСУ?
А все тому, що є інша Савченко. Ідеал мужності і стійкості, людина із криці й алмазу. Воїн світла в блискучих обладунках і з прекрасним ликом. Льотчиця. Боєць добровольчого батальйону. Ветеран миротворчої місії ООН. Член постійної делегації при ПАРЄ. На судилищі - завжди зібрана, вміло відбиває випади звинувачення. (Жанна д'Арк, як свідчать архіви, під час допитів не потрапила у жодну теологічну пастку, розставлену інквізиторами!)
На відміну від своєї видатної попередниці, Надія Савченко не виграла жодної вирішальної битви. Але героями дуже часто стають зовсім не полководці, а ті, хто у трагічні для народу години зміг здобути лише одну перемогу - над власним страхом перед катами. Такий образ і побачили в Наді українці.
До цієї, другої іпостасі Надії Савченко безглуздо висувати претензії - за її минулим життям, поведінкою в суді, кинутими у запалі словами. Те, що вона бігала з модельного бізнесу в журналістику, а звідти в миротворці, що відраховувалася з авіаучилища і звільнялася з армії - яке це має значення? До неї не прилипають жодні звинувачення - ні російської пропаганди, що оголошує її вбивцею, ні наших внутрішніх ватників, які з холодним серцем намагаються знизити пафос її особистості.
Але ж, врешті-решт, національний герой Італії Джузеппе Гарібальді починав кар'єру звичайним піратом, національний герой Болгарії Васил Левскі вбивав турецьких суддів. Національний герой Мексики Панчо Вілья - грабував американські банки. Надя на цьому фоні - справжній янгол.
Українці вслухаються в кожне її слово, сказане на суді. Слухають кожніу букву, кожну кому. Надя виробила свій власний стиль поведінки і комунікації з окупантами, і її досвід дуже важливий. Адже, хто знає, можливо, і наша війна з Росією виявиться сторічною?
Українську аристократію знищували віками. Новій, тій, що народжується в боях, треба заново вчитися тому, що полон - це теж війна. Не зізнаватися у всьому, щоб тільки уникнути тортур, не тікати у теплий і ситий російський полон, щоб відпочити і підлікуватися (як було у перші місяці війни), не йти на змову. На прикладі Надії гартуються традиції офіцерської честі.
Два роки Надіної боротьби з путінським режимом відкрили нам чимало істин.
1. Про те, що найвпливовішого садиста сучасності можна не боятися, говорити з ним на рівних - незважаючи на те, що ти - в клітці, а він - у Кремлі. Та ви помітили: для тих крихт цивілізованого суспільства, що ще можна назбирати в Росії, Надія Савченко стала чи не зорею-дороговказом. Вони їй пишуть, стоять, нехай в боязких, але пікетах на її захист. Співають гімн біля кремлівських стін - наш гімн. Це вже крихітна, але перемога!
3. Що суд ворога - він завжди неправедний, і покарання у путінській Росії не залежить ні від провини, ні від покаяння, ні від співпраці з окупантом. Вся суть будь-якого тоталітарного суспільства в тому, що людина не може вплинути на власну долю нічим - ні своєю поведінкою, ні поглядами, ні плазування перед вождем.
4. Що єдина реальна свобода - це свобода розпорядитися своїм життям на власний розсуд. Саме тому смерть воїна - це ніколи не перемога його супротивника, а перемога - це коли повержений просить про пощаду.
6. Є й не дуже приємні уроки - що завжди знайдуться заздрісники, які доводитимуть, що герой зовсім і не герой, нарікати матері і сестрі за прохання про земельну ділянку у Голосієво. І завжди знайдеться «добра бабуся Яна Гуса», яка дбайливо підкладатиме хмиз у багаття для єретика.
На наших очах народжується нова українська історія. До її написання причетні багато людей, і ті, кого зараз немає серед нас, і ті, хто страждає в застінках ЛДНР, і ті, хто будує модерну Україну. Але історія завжди персоніфікована. Наші діти й онуки вивчатимуть наше сьогодення за життям і вчинками людей-легенд. Чи зможе Надія залишитись такою, коли повернеться, чи не випустить то прапор з рук?
