Націоналісти:

Націоналісти: "об'єднання перед розстрілом"?

Аналітика
Укрінформ
Інформація про можливу співпрацю «Правого сектора» та Всеукраїнського об'єднання «Свобода» не стала топ-новиною

Інформація про можливу співпрацю «Правого сектора» та Всеукраїнського об'єднання «Свобода», оприлюднена Олегом Тягнибоком 14 вересня на з'їзді «Свободи» та Дмитром Ярошем на власній сторінці у Facebook 19 вересня, не стала топ-новиною.

Мабуть, тому, що надто вже мало конкретики містилося у заявах політиків. Справді, йшлося лише про можливість висунення окремих представників «Правого сектора», який публічно відмовився брати участь у місцевих виборах, кандидатами за списком «Свободи». Тобто, рішення про це ще не ухвалено. Трішечки більше інформації знаходимо у фейсбучному тексті (від 15 вересня) журналістки і члена проводу «Правого сектора» Олени Білозерської, зокрема: «Конкретно щодо спільного походу на вибори ніяких домовленостей наразі немає. Включити членів ПС до списків ВОС - це ініціатива керівництва «Свободи»... Після того, як з'їзд «Свободи» підтримав цю пропозицію, керівники ВОС вже можуть почати обговорювати її з нами. Як відомо, сьогодні Дмитро Ярош переніс складну операцію. Як тільки дозволить його стан здоров'я, він та інші лідери ПС зустрінуться з керівництвом ВОС для переговорів про координацію дій». А в згаданому повідомленні Яроша від 19 вересня читаємо: «Щойно зустрівся з лідером ВО «Свобода» Олегом Тягнибоком. Дорожня карта по єднанню Націоналістичного руху і спільній протидії антиукраїнським силам на зовнішньому і внутрішньому фронтах попередньо обговорена. Консультації тривають».

Як бачимо, конкретики, тобто - ухвалення кінцевих рішень, - майже нуль. Тому, звісно, це ніяка не топ-новина.

Тим часом, згадана інформація варта більшої уваги не тому, що хтось із «Правого сектора» візьме участь у виборах під прикриттям «Свободи», а насамперед тому, що з часу появи «Правого сектора» (тобто, з часу об'єднання під такою назвою на Майдані кількох доти практично невідомих широкому загалу українців націоналістичних організацій) - це перша інформація про публічний контакт «Свободи» і ПС. Для більшості з нас це само собою має бути дивним: як так сталося, що дві найбільші на даний момент націоналістичні сили досі поводилися так, ніби взагалі не знали про існування один одного? При цьому серед тієї частини українського суспільства, яка симпатизує націоналістам, питання - «чому «Свобода» і «Правий сектор» не домовляються про спільні дії?» - виникало постійно. А відповіді лідери не давали, відмовчувалися або вимовляли кілька настільки загальних слів, що лише посилювали у публіки підозри, що вони чомусь просто не терплять один одного.

Отже, щоб належно оцінити важливість чи, навпаки, дріб'язковість, інформації про перемовини Яроша і Тягнибока на тему «єднання і спільної протидії», спочатку варто зрозуміти, чому досі вони цього не робили.

«Ликвидаторы» і «отзовисты»

У тих загалом нечисленних коментарях інформації про перемовини «Свободи» та «Правого сектора», які з'явилися в українських ЗМІ, обов'язково згадується, що традиційно головна перешкода об'єднання націоналістів - особисті амбіції лідерів («шалені амбіції» - навіть так висловився політтехнолог Олексій Кочетков). А ще коментатори обов'язково розмірковують про електоральні шанси націоналістів на місцевих чи майбутніх парламентських виборах після гіпотетичного об'єднання, підкреслюючи що вкрай низькі рейтинги «Свободи» і «Правого сектора», виявлені на парламентських виборах 2014 року, і є головним спонукальним мотивом для їхніх лідерів шукати взаєморозуміння.

Однак глибинні причини взаємного несприйняття, майже ворожнечі, лідерів «Свободи» і «Правого сектора» неможливо пояснити якимись там особистими амбіціями. Вони аж ніяк не є принципово більшими, ніж амбіції лідерів інших, ненаціоналістичних, політичних сил. Ніякі вони не «шалені». Невже особисті амбіції Яроша чи Тягнибока принципово вищі, ніж Тимошенко чи Яценюка? І рейтинги не можуть бути головними, хоча б тому, що на даний момент участь у місцевих виборах аж ніяк не є головною турботою українських націоналістів.

З часу здобуття Україною державної незалежності серед націоналістичних партій і рухів, котрі мали спільну ідеологічну мету, спалахнула суперечка, суть якої зводилася до вибору способу досягнення цієї мети. Одні вважали, що можна досягти успіху виключно методами парламентської демократії в межах тих формально-законних правил політичної діяльності, які вже існували на цей час в країні. Тобто - через вибори, через створення парламентських партій, через агітацію в ЗМІ. Інші, вважаючи політичний режим, який виник в Україні після розвалу СРСР і розпуску КПРС, не настільки українським і не настільки демократичним, щоб можна було сприйняти, як завершену, фазу нелегальної боротьби на незалежність, і закликали не покладатися лише на легальні методи, і зберегти (розвивати) нелегальні чи, точніше, напівлегальні організації з перспективою, що владний режим ще доведеться змінювати революційним (збройним) шляхом і що Україна ще не має повної незалежності від Росії, а тому ще доведеться її завойовувати (відстоювати) збройно.

Це розходження думок, як бачимо, було принциповим, бо випливало з принципово різної, по суті - протилежної, оцінки ситуації, в якій опинилася Україна після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Відповідно, опоненти в цих суперечках вже ставали не просто опонентами, а майже ворогами. Оскільки ті, хто вважав, що кульмінація боротьби, і насамперед, збройної, за незалежність ще попереду, і підготовку до неї ставили за головне в своїй діяльності, цілком логічно не могли не називати зрадниками тих, хто вважав, що незалежність уже виборена, і тепер достатньо лише пропагандистських змагань з колишніми і новоявленими «комуняками» за голоси виборців. Тим більше, що другі вели теледебати з цими самими «комуняками» в той час, коли перших кидали до в'язниць.

Тією чи іншою мірою суперечка на тему, чи в Україні вже влада українська, чи вона все ще по суті колоніальна («окупаційна»), і, відповідно, чи є реальний шанс у націоналістів вибороти владу через вибори, позначилася на діяльності усіх наших націоналістичних і так званих націонал-демократичних партій і рухів. До речі, саме подібні розходження з колегами по УНА-УНСО змусили свого часу залишити цю організацію Дмитра Корчинського.

На чиєму боці правда - важко точно визначити. Хоча, здавалося б, після Майдану, збройної агресії Росії і явної неспроможності на початку цієї агресії української влади дати належну відсіч агресору і відстояти територіальну цілісність держави - відповідь мала би бути очевидною.

Але це не так. У дилемах подібного роду не буває відповіді за принципом «або те - або інше». Цікаво, що колись схожа ситуація була й у «кревних» ворогів українських націоналістів - російських більшовиків. Коли в Росії в 1906 році вперше з'явилася Дума - парламентський орган,  вони теж запекло сперечалися між собою, чи варто тепер зберігати нелегальну структуру партії? В історії КПРС це дістало назву боротьби «ликвидаторов» і «отзовистов». Ленін вирішив цю дилему цілком практично і логічно: треба і зберегти нелегальну структуру партії, і максимально використовувати можливість легальної боротьби через Думу.

Звісно, поділ націоналістів на «революціонерів» та «еволюціонерів» - дещо спрощений, є, як-то кажуть, безліч нюансів, уточнень, винятків, тощо. Але суть розходжень між ними саме така.

«Тупик» «Свободи»

«Свобода» - це ті націоналісти, які зробили ставку на парламентську боротьбу. Після десятиліття наполегливої роботи вона зуміла досягти того, чого не вдавалося ще нікому з націоналістичних партій в історії України - пройти до парламенту і створити там самостійну фракцію націоналістів. Звісно, і раніше поодинокі націоналісти ставали народними депутатами (той же Тягнибок), та ціла фракція - вперше!

Але за цей історичний успіх «Свободі» довелося заплатити надто дорогу ціну. Погодившись на правила гри, які панували тоді (та й досі) в українській політиці (а без цього неможливо було пробитися до Верховної Ради), «свободівці» заразилися практикою і духом українських партій олігархічного типу. Вони не встояли ні перед спокусою легкого заробляння грошей лобіюванням чиїхось бізнес-інтересів (бо, з іншого боку - як ще можна отримати кошти на функціонування всеукраїнської мережі первинних організацій, без яких неможливо зібрати потрібну для проходження до парламенту кількість голосів виборців та захистити ці голоси під час підрахунку у виборчих комісіях?), ні перед спокусою досягати політичного успіху традиційними для новітньої України міжпартійними інтригами і «договорняками».

«З ким поведешся - того й наберешся», - старе мудре прислів'я тут спрацювало на всі сто. Двох років перебування в парламенті вистачило, щоб уже не можна було відрізнити «Свободу» від «Фронту змін» чи УДАРу, що блискуче показала практика «триголового» керівництва Майданом. Скільки українців дивом дивувались, спостерігаючи за «Свободою» на Майдані, марно силкуючись вирізнити «Свободу».

Але ж, згадаймо, «Свободу» вибрали до Верховної Ради саме тому, що сподівалися: радикальна націоналістична партія не буде «сюсюкати» з Януковичем, як це робили інші опозиціонери, а «дасть йому в пику». А життя показало щось геть несподіване: маргінальний і непарламентський «Правий сектор» штурмував міліцію на Грушевського, а Тягнибок з трибуни Майдану закликав до поміркованості, озирався на позицію Заходу, переконував у вимушеній необхідності угоди з режимом Януковича. Ба більше, навіть після перемоги Майдану «Свобода» не зуміла вчасно зробити правильні висновки. «Вірус» політичного угодовства так укоренився у лідерів «Свободи», що вони побігли займати місця у новому владному розкладі, не розуміючи чи не бажаючи розуміти, що участь в уряді «Фронту змін» та УДАРУ на другорядних ролях дасть їм гроші, але вщент зруйнує залишки рейтингу, який і так різко впав після невиразної діяльності під час Майдану. І скільки б Тягнибок та інші лідери «Свободи» не перелічували імена рядових «свободівців», загиблих на барикадах Майдану, це вже звучало для виборців не більше, як нечесний самопіар, бо вони були впевнені (справедливо чи ні - неважливо): Януковичу «дав по пиці» «Правий сектор», а не «Свобода».

Парламентські вибори 2014 року поставили жирну чорну крапку на всій дотеперішній діяльності «Свободи». Наполеглива робота багатьох років пішла в пісок. Жертви - компроміси з олігархічною владою задля можливості вести політичну роботу в стінах Верховної Ради - виявилися марними. Спроба активними протестами повернути собі увагу електорату раптом обернулася трагедією 31 серпня і потужним пропагандистським і не тільки (кримінальні справи проти кількох керівників «Свободи», включно з арештом одного з них) тиском влади на партію. Перед «Свободою» замаячила загроза повного електорального і організаційного краху і, відповідно, гостро постало класичне питання: «Що робити?!!» - саме так, зі знаками майже панічного оклику.

«Тупик» «Правого сектора»

«Правий сектор» - антипод «Свободи» у виборі головних методів боротьби. До Майдану організації, які стали основою «Правого сектора», були нечисленними, непопулярними, а щодо грошей - взагалі злиднями. І, звісно ж, лише в солодких снах могли мріяти, що колись-колись матимуть широку мережу місцевих організацій. Вони чекали і готувалися до війни і революції - і дочекалися! Вибухнув Майдан, і тоді «Правий сектор» нарешті зміг показати цій зрадницькій (у їхньому розумінні) «Свободі», яким має бути справжній український націоналіст! І таки добре показав, так добре, що вмить перейняв на себе всі симпатії, що раніше суспільство віддавало «Свободі».

Однак сьогодні «Правий сектор», здобувши «моральну перемогу» над своїми опонентами-ворогами зі «Свободи», теж потрапив у власний «тупик». Збройна агресія Росії допомогла «Правому сектору» досягти того, про що ще зовсім недавно він і мріяти не міг: тисячі (Ярош каже про 10 тисяч) озброєних і зорганізованих людей у Добровольчому Українському Корпусі (ДУК). З часів УПА у націоналістів нічого подібного не було - і це теж свого роду історичне досягнення. Заради точності варто додати, що подібного успіху, але помітно меншого за масштабами, досягло ще одне організаційне відгалуження націоналістів - «Азов» на чолі з Андрієм Білецьким.

Однак, військова організація є, а роботи їй - у зв'язку із затуханням військових дій на Донбасі - різко поменшало, оскільки для формально незаконного ДУКу життя є лише на фронті. А з фронту, який перестав бути гарячим, ДУК влада витісняє. Повертати ж зброю проти чинної української влади «Правий сектор» не наважується, оскільки боїться заразом завалити і саму українську державу. Дмитро Ярош формулює ситуацію такими словами: «Внутрішній ворог є, але відкривати внутрішній фронт за наявності зовнішнього фронту проти Росії - не можна». Затухання військових дій об'єктивно веде до зменшення волонтерської допомоги, на якій тримається ДУК, тому керівництво «Правого сектора» намагається легалізувати свої військові структури, вливши їх до складу державних силових відомств, щоб, по-перше, вивести своїх людей з-під можливого кримінального переслідування за сам факт володіння зброєю, і забезпечити їм сякий-такий соціальний статус, і, по-друге, перекласти на державний бюджет хоча б частину витрат, необхідних на утримання ДУК. Цей процес легалізації іде дуже складно, оскільки держава хоче повного поглинання військових підрозділів «Правого сектора», після якого жодної автономії вони не матимуть, фактично - повної ліквідації військових структур націоналістів, а «Правий сектор», природно, хоче хоча б частково зберегти керованість своїми людьми. Причому, саме держава не поспішає йти на компроміси, явно чекаючи поки зовсім вичерпаються матеріальні можливості утримання ДУК і він розпадеться сам собою. (Зауважимо в дужках, що «Азов» якимось чином зумів вирішити проблему стосунків із владою - щоправда, залишається питання, чи надовго і як міцно).

Тим часом, «Правий сектор» як політична партія, а не як воєнізована структура, мусить - хоч-не-хоч - вирішувати, і то якомога швидше, давню проблему сучасних українських націоналістів: як вести, точніше - якими ресурсами, легальну політичну (парламентську) діяльність? Тут можливості «Правого сектора» вкрай низькі. У них немає налагодженої структури партійних організацій на місцях, немає грошей на легальну партійну роботу, насамперед, на передвиборчу агітаційну роботу (практично все, що «Правий сектор» отримує від волонтерів, іде на утримання військових підрозділів, тобто - на війну; та й не може «Правий сектор» кошти, зібрані на війну, направляти на суто партійну роботу), навіть нема часу і сил на ефективну роботу з очищення своїх партійних структур від аферистів, бандитів і провокаторів, які валом посунули туди після Майдану.

Грошей нема й не буде, оскільки єдине в Україні на даний момент джерело коштів, достатніх для «розкрутки» політичної сили до такого рівня, щоб хоча б потрапити до Верховної Ради, - це великий бізнес. А він фінансово підтримувати націоналістів не буде - надто різні в олігархів та радикальних націоналістів політичні цілі. «Підгодовувати» лідерів тієї чи іншої націоналістичної партії (організації), щоб за невеликі гроші використати її у політичних інтригах локального характеру серед владних політичних сил, - на це олігархи і влада охоче йдуть, але фінансувати втілення в життя ідей націоналістів - категорично ні.

Симпатії українців до «Правого сектора» як мужніх захисників батьківщини не відбиваються у їх голосуванні на виборах. Вони сприймають «Правий сектор» як військову організацію, що має воювати з зовнішнім ворогом, а зовсім не як політичну партію, за яку варто голосувати на виборах, тобто - давати їм владу. Їх ще треба переконувати копіткою агітаційною роботою, що «Правий сектор» зможе керувати країною не згірш, ніж, приміром, «Батьківщина» чи хоча б Ляшко. А для такої роботи, як і для створення мережі місцевих організацій, потрібні гроші. Де їх брати? Йти шляхом, який уже пройшла із сумним фіналом «Свобода»? Відмова «Правого сектора» від участі у місцевих виборах - не хитра політтехнологія, а банальна вимушеність, породжена злиднями.

Тим часом, і «Правий сектор» відчуває не менший зовнішній тиск, ніж «Свобода». Пропагандистський градус кампанії «Мукачеве» був не менш високим, ніж кампанії «31 серпня». Кількість «правосєків» у СІЗО, під домашнім арештом чи просто під кримінальними справами - повільно, але неухильно зростає.

Мобілізація

Нинішня спроба зближення «Свободи» і «Правого сектора» - це наслідок спільного розуміння вкрай загрозливої для обох організацій ситуації. Нинішній тиск влади на «Свободу» і «Правий сектор» зокрема, і на так званий «добровольчий рух» загалом, вони розцінюють, як намір їх головного ворога - Росії, Кремля - з допомогою значної частини української політичної еліти, у тому числі і насамперед - владної, завдати потужного остаточного удару по українському націоналізму. Якраз Кремль зовсім не втішає себе низькими рейтингами «Свободи» і «Правого сектора». Йде відкрита війна, а не виборча кампанія, а на війні значення мають не електоральні рейтинги, а зброя і солдати. Націоналісти, добровольці - це найкращі сьогодні українські солдати, а отже їх знищення - найперша ціль Кремля.

Коли Ярош публічно вживає такі вислови, як «влада увімкнула жернова боротьби з націоналістами на повну», «ліквідація режиму внутрішньої окупації», «політичні репресії», «антиукраїнська наволоч проводить системну реставрацію дореволюційних порядків», то це не данина традиційній лексиці українських націоналістів, це саме так Ярош розцінює ситуацію. Звісно, що єдина адекватна відповідь на таку оцінку ситуації - загальна мобілізація усіх націоналістів. І так думає не тільки Ярош. Тягнибок - уже, схоже, теж.

«Свобода», яка три роки тому, коли здобула фракцію в парламенті, і чути не хотіла про якісь інші форми боротьби поза виборами, сьогодні змушена думати про союз із «Правим сектором». Лідери «Свободи» цього страшенно не хочуть, адже вони свого часу стільки зусиль поклали на те, аби в цивілізованій Європі їх не ототожнювали з праворадикалами, але рішучість, із якою чинна влада звинувачує «Свободу», як мінімум, у політичній відповідальності за жбурляння гранати у безневинних, не залишає їм вибору.

Потреба в координації діяльності легальних і напівлегальних націоналістів настільки очевидна і життєво необхідна для обох сторін, що змушує націоналістів забувати, чи, принаймні, відкладати вбік, давні суперечності щодо головних методів досягнення мети, не кажучи вже про якісь там особисті амбіції Тягнибока чи Яроша. Тому в інформації про їхні перемовини найцікавішим є не участь членів «Правого сектора» у місцевих виборах за списками «Свободи», не кількість таких «спільних» кандидатів, не те, до яких саме місцевих рад «Свобода» готова допустити «Правий сектор», навіть не перспективи об'єднаних націоналістів у можливих дострокових парламентських виборах, а згадана Ярошем «дорожня карта по єднанню націоналістичного руху і спільній протидії антиукраїнським силам на зовнішньому і внутрішньому фронтах». От би глянути на неї! Щоб уяснити, наскільки тісною бачать лідери націоналістів співпрацю, тобто - наскільки фактично оголошена ними загальна мобілізація буде такою на ділі, а не на словах.

Юрій Сандул, Київ.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-