Два заслання автора слів державного гімну України

Два заслання автора слів державного гімну України

Укрінформ

180 років з дня народження Павла Чубинського

Завидна доля написаних восени 1862 року віршованих рядків «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Уже понад півтора століття живуть вони в серцях українців, набувши у нашій державі статусу гімну. Глибоко символічно, що його текст написав уродженець Наддніпрянщини Павло Чубинський, а музику — галичанин Михайло Вербицький. Їхній твір об’єднав українців задовго до того, як постала єдина соборна Українська держава.

На жаль, далеко не всім відомо, що заслуги Павла Чубинського не обмежуються текстом нашого національного гімну, що стало виявом миттєвого осяяння. За спогадами очевидців, молодий випускник Петербурзького університету написав геніальні рядки фактично експромтом, а в січні 1863 року без слідства і суду його вислали на поселення в Архангельську губернію.

Чубинському не оголосили ні причин покарання, ні терміну. Лише після письмового звернення до самого царя вдалось отримати перелік злочинів: «відвідання могили Шевченка», «спів обурливих малоросійських пісень», «носіння малоросійського костюма». І хоч рядки «Ще не вмерла України» вже були в рапортах донощиків, авторство Чубинського ще залишалося таємницею для жандармів.

Фактично Чубинського жорстоко покарали тільки за його українські переконання, бо жоден з інкримінованих йому вчинків за законами Російської імперії офіційно не вважали злочином. Ще не було ухвалено Валуєвського циркуляра, а імперська влада в кожному освіченому українцеві, який не відцурався своєї національності, вже бачила потенційного ворога. У підсумку народився не передбачений жодним зводом законів вердикт: хоч жодних доказів провини немає, Чубинського з України вислати.

Заслання могло стати довічним, якби не винятковий дослідницький талант патріота-українця. Його аналіз стану хлібного і лляного виробництва та торгівлі в Архангельській губернії, вивчення проблем солеварної галузі, обґрунтування доцільності будівництва В’ятсько-Двінської залізниці зацікавили ділові й наукові кола імперії.

За завданням Вільного економічного та Російського географічного товариств Чубинський провів детальне обстеження семи губерній Північного краю, за яке автора в січні 1869 року нагородили срібною медаллю Імператорського географічного товариства. Та найважливіше: за клопотанням видатних науковців Чубинському дозволили вільно проживати на всіх територіях Російської імперії за винятком… Архангельської губернії, де публікації засланця в газетах про хабарництво і сваволю місцевих чиновників допекли властям до живого.

У травні 1869 року колишнього засланця з «височайшого соізволєнія» відрядили до малодослідженого, але одного з найбагатших і найбільш цивілізованих регіонів імперії — Південно-Західного краю, як офіційно називали тоді Україну. На планомірне вивчення виробничих сил велетенської території й побуту місцевого населення передбачили всього 3 тисячі рублів. За чотири роки роботи дослідники під керівництвом Чубинського зібрали безцінні матеріали, видали в семи томах (дев’ять книг) «Праці етнографічно-статистичної експедиції у Західно-Руський край».

Ця безцінна наукова праця, за словами Івана Франка, — «основа всіх подальших робіт з етнографії та мови Південної Руси». Ще вагоміша її роль у формуванні культурно-національної самосвідомості українців. Зокрема томи праць Чубинського з казками й піснями були улюбленими книжками маленької Лесі Українки, тексти яких вона знала майже напам’ять.

Колись суто прикладні дані про характерні заняття населення, його доходи, житло, одяг, традиційну їжу, стан виробничих сил і торгівлі, шляхи сполучення нині перетворились на безцінні історичні документи. Не менш значимі наукові описи Холмської Русі, Підляшшя, Седлецької і Гродненської губерній, Пінського і Мозирського повітів Мінської губернії, що засвідчують їх заселеність етнічними українцями.

Стараннями Чубинського 2 березня 1874 року в Києві провели одноденний перепис населення, під час якого більшість киян назвали себе «малоросами». Та особливо обурило російських шовіністів, що містян запитували про володіння українською мовою, а не «малоросійським нарєчієм».

Не дивно, що Чубинського вдруге вислали з України, прирікши на злиденне існування, бо якщо на рідній землі була змога працювати на приватних цукрозаводах і повертати накопичені заради науки борги, то в Росії довелося служити дрібним чиновником на залізниці.

Віктор Шпак

«Урядовий кур’єр»

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-